Дід Мороз – саме така професія. Але годі шукати виш, де
готують новорічних бородатих вітайликів. Якщо є такий, інформація – конфіденційна,
навіть найпросунутіші розвідслужби не знають, де вчать на Дідів Морозів. Але не
були б ми «Волинською газетою», якби не розшукали бодай одного дипломованого
Діда Мороза. Отож, знайомтеся – Олексій Терпелюк.
– У мене насправді є диплом! – похвалився бородань і
багатозначно додав: – У Луцьку – в мене одного і є, решта – самоуки.
І розповів історію, як ще за радянських часів втрапив на
спецкурс, де готували – ну по великому блату, і конкурс туди був, самі
розумієте, – один із мільйона-трьох охочих. Але випускник Рівненського
інституту культури, дружинник Олексій Терпелюк успішно здав усі екзамени,
відповів на додаткові запитання придиркуватих професорів і потрапив на цей
спецкурс.
– Вчили – як розвідників, – зізнається. – І голос
змінювати, і зовнішній вигляд залежно від країни і пори року. Палицю-посох у
кулемет перетворювати і в зенітний чи ракетний комплекс… Рукавиці завжди із
секретними додатковими пальцями, нашпиговані найсучаснішою апаратурою. У носі
вмонтовували телекамеру прямого ефірного транслювання, у шапці могла поміститися
міні-радарна установка для виявлення ворожих супутників і потайних думок. Та
все ж найважчим випробуванням, просто мукою виявилося у двадцятиградусний мороз
приклеювати вуса і, звісно, витримувати «коктейлі Молотова», як ми жартували:
суміш шампанського, горілки, коньяку, ситра, пива і вина, що горить синім
полум’ям. Певна річ, дози не малі і згідно з кваліфікацією та тарифним планом
підганялася під персональні анкетні дані і можливі та неможливі форс-мажорні
ситуації. Скажу чесно, першого ж тижня з невеличкого курсу відсіялася половина,
а до фінішу дійшло щось більше десятка хлопаків і одна жінка.
– Невже серед Дідів Морозів бувають жінки?
– Взагалі-то ні, але якось й серед пап одна папеса
трапилася, наш спецкурс – не виняток. Певне, якась крута розвідслужба свого
агента заслала. А я зовсім випадково її виявив. А-а, та що там казати. Я був
молодий і красивий, Снігурки липли до мене, як бджоли до меду, і та Дідеса
Морозеса теж втюрилась і полізла цілуватися. Звісно, довелося цінну кадру
перевербувати на свій бік.
– Ви працюєте всього одну ніч – одну-єдину в цілому році!
– Розумію: заздрите! – глипнув синім оком. – Усі
заздрять. Думають, Діди Морози – найбільш фартові люди. За ніч заробляють
стільки, що потім увесь рік можна на Канарах відпочивати, подорожувати у
дорогих автівках, на швидкісних ліфтах та комфортних літаках. Спершу так і
було. Наше агентство користувалося попитом, дипломованих Дідів Морозів на
пальцях можна було полічити. Відповідна й оплата. Бувало, заходиш до якоїсь
шишки з одним мішком, а випроваджують – із кількома: під зав’язку напхані
грошвою, всіляким дефіцитом, золотими злитками, камінцями… Ех, були часи, тепер
так собі… часульки.
– Що ж сталося?
– Самоуки! Вони нас дістали. Але… Не все так погано… –
сяйнув другим оком, і я побачив, що воно каре. Справжня чудасія: одне око у
Діда Мороза – голубе, друге – каре. Брови настовбурчилися, як антени, щоки
засвітилися різними відтінками веселки, мов екрани кольорового телика. А
співрозмовник, вловивши мій здивований погляд, усміхнувся: «Нічого
надприродного! Техніка, багаторічний досвід і трохи фокусів. Уявіть, діє навіть
на добре нашампулених мамулечок і татусів, про малечу годі й казати».
– Хто ваша Снігуронька й чи має диплома, як і ви? Чи
постійна?
– Снігуронька – не жінка, що має бути незмінною. А щодо
диплому… Колись, подейкували, був такий вишкіл, – перейшов на шепіт. – Але я
працюю виключно зі Снігуроньками, яких сам і підбираю, або ж… – затнувся на
півслові.
– Та вже договорюйте! Читачам буде дуже цікаво!..
– Це великий секрет, але так і бути… – крутнув срібним
вусом, і я помітив, що інший вус у нього– золотий. – Раз у рік Дід Мороз може
один секрет розкрити. Раз у рік, а я – за все своє свідоме морозикування.
Звісно, це суто мій секрет. Не знаю, як підбирають Снігуроньок ці самоуки – під
ріст, згідно з фізичними параметрами, мені ж їх здають в… оренду. Ні, не так,
дають на видання. Бачите, це прикольна технологія, коли Снігуронька з допомогою
Діда Мороза вибирає собі судженого… Простіше кажучи, всі мої Снігуроньки
успішно виходять заміж… Дуже вдало… За всю історію не було жодного розлучення…
Дуже вигідна справа і головна дохідна стаття… Тільки не подумайте, що я торгую
Снігуроньками… Це багатовекторні домовленості, часто більш секретні, ніж
міждержавні договори, але обов’язкова умова з мого боку – бажання самої
Снігуроньки на шлюб. Кохання, любов і весільну подорож фірма гарантує.
Щоправда, одного разу ледь не сталося збою. Снігуронька не дотрималася всіх
заходів безпеки і закохалася в Діда Мороза, тобто у мене. Але ж ви знаєте, що
дипломований Дід Мороз не має права на дружину. Так-так, я ще холостяк. Це мене
і врятувало. А самоуки-холостяки першого ж Нового року одружуються… Ось така
між нами, Дідами Морозами, різниця.
– Розкажіть про якийсь найкумедніший випадок, що трапився
з вами…
– Цього року я обійшов п’ятдесят будинків, квартир,
бізнес-центрів, установ, вокзалів і автозупинок… А ще ж був Євромайдан, три
фітнес-центри, баня, ресторан, кафе, шашлична, літаючий буфет… І ось десь уже
опівночі після чергового вже вам відомого «коктейлю Молотова» виходжу з
квартири, де щойно привітав із Новим роком дітлашню місцевого олігарха, і
впевнено гримаю у двері іншого відомого багатія. Вже переступаю поріг, та з
жахом усвідомлюю, що забув мішка з подарунками. Але ж не повертатись… Я підкручую
вуса, гладжу бороду, стукаю палицею об дорогий паркет, а сам у паніці, холодним
потом усю спину проймає. Раптом бачу під порогом червоного мішка, зовсім як у
мене, тільки з білою каймою… Виявляється, ці багатії так розважалися, що по сім
Дідів Морозів замовили, конкурс краси для Снігуроньок влаштували…
О, був ще один кумедний випадок… Привітав я малечу,
батьки за стіл кличуть, ми – по маленькій, а тоді ще по одній, тим часом одна
цікава дівчинка залізла у мішок із подарунками і там заснула, а я, нічого не
підозрюючи, – за мішок і зі Снігуронькою – за двері. Добре, що наступний виклик
був у квартиру навпроти, до сусідів… Розкриваю мішок і очам віри не йму… А
господарів – наповал! Виявилося, це була їхня донечка, яка пішла із сусідським
хлопчиком погратися. Дива – та й годі! Таке тільки на Новий рік може трапитися.
– Чи вистачає новорічного зарібку, щоби рік прожити?
– Тепер не ті олігархи і багатії, що колись були. Тож, як
і всі українці, підробляю… Методистом в обласному науково-методичному центрі
культури. Пишу сценарії, допомагаю науковцям-культпрацівникам семінари всілякі
організовувати, фестивалі, конкурси, свята проводити, виставки влаштовувати…
Цікаво!
– А що на Різдво, на Старий Новий рік поробляєте?
– На Різдво, на Василя також ходжу із мішком, буває,
наколядую-нащедрую ковбас, бочків, всіляких ласощів на рік… Щоправда, кожуха і
бороду скидаю, бо можуть набити. Створив із дідів-самоуків ватагу, перевдягаємося
перебиранцями, Маланкою – і гайда по селах-містах… Ще посіваю з малим
хлопчиком… Точніше, він посіває, а я ношу йому мішок із житом-пшеницею-ячменем,
звісно – його зарібок. Та годі вже розпитувати. Ісус народився! Славімо Його! Із
Різдвом вас, зі Старим Новим роком, із Василем! Будьте здорові. Радій, Україно,
свята прийшли!
Розмову з Дідом Морозом вів Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора та Тетяни ХАВЕР: Дід Мороз (Олексій Терпелюк) вітає колектив
редакції; а ці новорічні персонажі – з ресторану «Корона Вітовта», де теж
побувала «Волинська газета».