Про
свою жіночу долю нам сьогодні розповість поважна і мудра Софія Гавлевська, яка
пережила немало випробувань. Літа пані Софії вже давно на зиму повернули, проте
вона й досі лишається дуже швидкою на підйом та життєрадісною бабусею.
Софія
Василівна народилася у далекому 1927 р., в Польщі, була п’ятою дитиною в сім’ї.
Життя текло спокійно і розмірено, допоки не почалася війна. Бабуся згадує про лихоліття,
і на її ясно-голубих очах з’являються сльози: «Війна забрала в нас все, що
мали. Я лишилася в одній легесенькій літній сукенці, біля попелища нашого
будинку. Тоді, в 1939 році, й скінчилося моє дитинство, востаннє сиділа за
шкільною лавою. Всю зиму ми жили в землянці, яку тато викопав у лісі. Пам’ятаю
й досі той холод і голод»…
Бабуся
Софія відводить очі та з гіркотою розповідає далі: «Навесні до нас прийшов
татів товариш і сказав батькові, щоб він забирав дружину і дітей та їхав
звідси, бо буде тільки гірше». Бабця пригадує, як їх ешелонами, наче ту худобу,
відвозили в Україну. Коли нарешті прибули на Волинь, тато попросив чекати його
на вокзалі. Він не з’являвся зо три дні, а потім прийшов, і родина зі скромними
пожитками, які вдалося вберегти, попрямувала до найближчого села, де батько знайшов
покинуту хату, що ледве тримала на собі стріху. «Отак ми й почали
господарювати, – вже жвавіше розповідає Софія Василівна. – Тут дуже багато
лісу, ягід, грибів. Пішов на галявину, нарвав чорниць у сезон, та й маєш уже
готовий сніданок. Раніше, тут ще й дичини було багато, зараз лісу стало менше і
звірів теж поменшало, цивілізація»… Жінка згадує про те, що вони постійно
надіялися на повернення додому. Проте час минав, а звісток ніяких не було. А згодом
і зовсім забули про той від’їзд до Польщі, бо на Волині почали будувати життя.
«Моя
найстарша, вже нині покійна, сестра Ганя лишила свого кавалера в рідному селі,
а тут кохання так і не знайшла. Брати Стефан і Ромко поодружувалися, нажили
великі дружні сім’ї. Ще одна моя сестра Стася залишилася до кінця своїх днів
самотньою, хоча багато кавалерів бігали за нею, але з хлопцем, якого вона кохала,
батьки не дозволили одружитися, бо він уже з парубочих літ любив випивати. Ось
так вона й лишилася одна-однісінька, бо не знайшло її серце гідної заміни, а
батьків ослухатися, вона не посміла», – мовить бабуся.
Про
свою ж історію кохання Софія Василівна розповідає з інтригуючою посмішкою на старенькому
поморщеному обличчі: «Я була здібною до шиття, тож підпрацьовувала в одного
майстра. Колись усі купували тканини та з них шили одяг. Отак я і заробляла. За
те мала невелику платню. Одного разу до мене прийшов хлопчина, який дуже гарно
посміхався. Ми з ним і раніше бачилися, бо жили в одному селі, проте не мали
нагоди познайомитися. Вже наступного дня він чекав мене після роботи, гарний, у
білесенькій вигладженій сорочці. А то, скажу, в часи тої страшної бідоти було
не абищо. Микола тримав величезний букет фіолетового бузку, досі пам’ятаю той
п’янкий запах… З того часу так і повелося: щодня після роботи мій кавалер чекав
мене з іншим букетом. Але бузок був перший кущ, який я посадила в квітнику
нашого спільного дому. Чи шалено його любила? Ні, але він був справжнім
чоловіком, на якого можна було покластися. Одного дня Коля прийшов до мене і
запропонував одружитися. Дивлячись у його великі, небесного кольору очі, я
погодилася. На той час мені було 27, а Миколи лише 25. Ця різниця у віці мене
трохи соромила. В той повоєнний час було не до кохання, а тим більше – не до
весілля… В шлюбі ми нажили двох синочків і красуню дочку. Чесно кажучи, було
по-різному, та любов прийшла з роками. З народженням першого сина Ігоря я
зрозуміла, що не помилилася у своєму Миколі. Вже рік, як його не стало, а ми
прожили у шлюбі 59 літ, – очі Софії Василівни наповнюються пекучим болем. – Ви
би побачили його спрацьовані й загрубілі руки, ними він все життя будував наше
щастя, і я була за ним, як за справжньою кам’яною брилою!».
Наостанок
Софія Василівна побажала всім нашим читачкам справжніх щирих почуттів і жіночої
мудрості: «Пам’ятайте, головне – це сімейне благополуччя і розуміння. А ще –
від великої любові народжуються дуже красиві діти»…
Людмила
ГУЛЮК, студентка Інститут
філології та журналістики СНУ ім. Лесі Українки.
На
фото: чоловік Микола Васильович, невістка Орися, правнучка Аня і сама Софія
Василівна.