Чому
80-літній моряк досі шукає бойового товариша?
Ми були ще на півдорозі до Устилуга, як
старенький чоловік із кульбочкою вже прямував до нас на зустріч. Для нього це
була не просто розмова, а надія здійснити свою найзаповітнішу мрію…
…Тремтячими
руками перебираючи пожовклі світлини, Анатолій Сідловський із ностальгією
пригадує свою буремну молодість. Насправді буремну. Адже чотири армійські роки
волинянин приборкував стихію Північно-Льодовитого океану!
Яким
вітром, спитаєте, занесло туди 18-літнього Толю із с. Микитичі
Володимир-Волинського р-ну? Виявляється, морський ген. Бо в родині Сідловських
стояли коло штурвала й Анатоліїв дід Павло, і троюрідний брат Гена, і швагро
Володя.
–
Швагро вважався моряком цивільним. Брат ходив просторами Тихого океану. А дід
Павло узагалі служив на Балтійському флоті ще за царя Миколи! І не де-небудь, а
на кораблі «Олег», який за Жовтневого перевороту першим став на бік
більшовиків! – розкриває сенсаційні відомості наш земляк.
Звісно,
маючи за взірець легендарного діда, молодий Анатолій навіть не роздумував, коли
прийшла повістка в армію. Навіть служити випало неподалік од дідівських
просторів, – на Баренцевому морі.
Повернувшись
із армії, решту свого життя волинян пов’язав із сушею. В технічному училищі
Володимира-Волинського здобув фах електромеханіка. Практичний досвід у
Ківерцівському електромонтажному управлінні. А останніх 40 літ за тиху гавань
йому – містечко Устилуг.
Тут
разом із дружиною Вірою Анатолій Макарович поставив на ноги дітей, онуків
дочекався. Звісно, без штормів не обходилося. Відходили у вічність найрідніші
люди. І щоразу, коли на душі ставало тяжко, моряк знаходив старі чорно-білі
світлини діда, брата, армійських товаришів, серед котрих – фотографія та чорнилом
зроблений запис «На память другу Толе от друга Николая во время служби в
Губе-Долгой. 20/05 – 56 г. Мосевич».
– Майже
60 років минуло з тих пір. Ціле життя, вважай. Багато зі сторінок минулого я
після інсульту вже й забув, – зітхає дідусь. – Але сумний Миколин погляд і дивну
історію, яка трапилася з нами неподалік Онезького озера ніколи з пам’яті,
мабуть, ніколи не зітреться.
Знаючи,
скільки хвилювань викличуть ці спогади, Анатолій Макарович свої думки завчасно
виклав на папері. На чотирьох аркушах учнівського зошита, зізнається дідусь,
тяжко було передати всі ті емоції, які донині береже стареча пам’ять. Тому сухі
рядки листа чоловік розбавляє яскравими митями. Як-от – служба на
«сверхсекретному» острові Кільдін, чия земля чарувала красою, а глибини ховали
руйнівну силу.
Лише
з розпадом Союзу на світло пролилася таємна історія про те, що за Сталіна тут
був ГУЛАГ, що в’язні тут гинули, на величезних глибинах продовбуючи в камені
приміщення для стратегічних об’єктів протиповітряної оборони. А в 50-ті роки
минулого століття, якраз коли тут служив боцман Сідловський, у скелях рили
величезні траншеї для стаціонарних ракетних комплексів сховища для торпед. Ось
чому, робить припущення 80-літній моряк, цей острів (довжина якого тільки 17 км
і ширина – 7) радянські картографісти могли спеціально не вносити на мапу
світу.
Покрита
таємницею також історія острівного озера Могильне, в котрому, за легендою,
покояться винищені розбійниками жителі, а вода самої водойми зверху прісна,
посередині солона, а при дні – насичена сірководнем. І яка би стихія не
виникала, ці водні пласти ніколи не змішуються!
Уявляєте, як на такій водоймі рибалити?
Щоправда,
вудочку закинути боцману Сідловському в далекі 50-ті заборонялося. Ба, навіть купання
у відкритому морі могло, в разі виникнення «чепе», завершитися для армійця трибуналом.
Але,
зізнається Анатолій Макарович, вони з хлопцями не раз порушували устав. Бо
знали: в небезпечну хвилину завжди поруч буде плече товариша, будь той грузином,
росіянином чи туркменом.
– Так
було й під час випадку, про який я хочу розказати… – продовжує чоловік. –
Стався він у серпні 1955-го. Тоді наша команда у складі семи чоловіків та командира
прямувала кораблем із Петербурга до Білого моря. Шлях мав тривати близько місяця.
Тож за цей час ми не тільки грали в доміно та шашки-шахи, не лише на палубі
купалися, а й часто розповідали за свою долю, рідних людей, малу батьківщину (адже
були з п’яти республік СРСР)… І от якось, коли на обрії завиднілося Онезьке
озеро, моряк Мосевич відійшов од гурту ровесників та став із глибокою тугою
вдивлятися у далечінь. Так тривало не
одну годину й ми вже захвилювалися: «Чи ти, Миколо, бува не захворів?» – «Та
ні, – сказав на це 19-річний хлопець. – Просто я виріс на березі цього озера…
Ген, де тоненькою смужкою розділені небо й море, моя рідна земля… І мама
зараз там стоїть, мене виглядає…» Молоді
й безтурботні, ми зо сміху аж покотилися. Мовляв, оце вигадав: тут навіть у
бінокль погано видно, а він маму взрів. Од наших веселощів хлопець іще більше
зажурився. Тож ми, присоромлені, стали просити командира, аби відпустив Миколу
хоч на хвильку торкнутися рідної землі. Командир відмовив. Але в час, коли до берега
лишався кілометр, до нас наблизився буксир, що тягнув корабля в Біле море, і
звідти гукнули: «Листи, передачі маєте? Бо маємо на березі провізією
запастися». Тут уже командир – куди дінешся? – дозволив Миколі відлучитися з
корабля. А коли хлопець вернувся, ми не могли повірити його розповіді.
Виявилося, моряк не дарма казав про матір, котра його виглядає. Бо їй за день
до нашого приходу наснилося видіння, буцімто на берег викинуло золоту рибину і
жінка мусить прийти її забрати… Якби так сталося в наш час, можна було пояснити
збігрозмовами по мобільному чи телеграмою. А тоді ми могли місяцями були
відірвані від землі, новин, людей. Отож, завдяки цій історії я вперше зрозумів:
таки є над нами вища сила і називається вона ЛЮБОВ…
Після
цього випадку волинянин Толя і пітерець Коля не одною банкою тушонки
поділилися. Не раз один одного виручали. Й тепер, через півстоліття розлуки,
Анатолій Сідловський мріє знову заглянути в очі 80-літнього товариша або хоч
дізнатися про його долю.
– Вже
й на передачу «Жди меня» звертався. Просив у їхніх київських ведучих дати знати,
коли раптом що. Але за чотири роки – жодної звісточки, – зітхає дідусь. – Тому
я подумав: а може, стаття у «Волинській газеті» стане моїм рятівним кругом. І
може там, на березі Онезького озера, Коля зараз стоїть, дивиться на морську гладь
та згадує мене, Толіка з Волині?..
…Острів,
на якому служив наш земляк, давно вже зник як військова база. Смертоносний
метал покрився іржею. Замість лякати примарного ворога, Кільдін милує
первозданною красою. І ніби каже: все в цьому світі тлінне, вічна – тільки
любов, щира й безкорислива…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора та з родинного альбому
СІДЛОВСЬКИХ.
