Школа в Оленине. Кожен день за
учнівськими партами – як точка неповернення.
Відрядження до Олениного, що на
Камінь-Каширщині, припало на ду-у-уже засніжений день. Дорогу до поліської
глибинки у буквальному сенсі редакційному автомобілеві прокладав грейдер. За
вікном промиготів один напівзруйнований корпус сільської школи… На другому – понад
акуратно затуленими плівкою вікнами тріпотів на морозі жовто-синій стяг. Із дерев’яної
хатини, мов із рукавички, викотилася дітлашня. Ра-а-з! І полетіла сніжка… «Ти
диви, які енергійні», – подумала, доки спостерігала за школярами. «…І терплячі»,
– коли глянула на «архаїчні стіни» сільської альма-матер.
Усе менше на Волині таких шкіл. І слава
Богові. Фотографувала печальний шкільний інтер’єр із думкою про те, що ці
світлини – вже радше для історії (новий навчальний заклад почав свій відлік торік, на Покрову: з
державної казни виділено перші сотні тисяч гривень і розпочато будівництво). Однак їх все-таки треба бачити. Хоча б тим,
кого доїдає думка: для чого на школу в якомусь далекому селі на краю світа
виділяти мільйони державних коштів? Собі та всім іншим я спробувала відповісти
на це запитання, переступивши поріг Оленинської ЗОШ І-ІІ ст.
Першими мене зустріли, звичайно, діти.
Обступили, мов горобці. Побачивши, що я звернула увагу на 40-літрову каструлю з
краном і тазиком у коридорі, пояснюють не без усмішки: «З цього можна воду пити…». Свої будні ці школярі
сприймають із гумором. А як інакше? Щоб я не блукала подвір’ям, школярі одразу пропонують
піти до директора – Валентини Михайлівни. «Її кабінет он там! – показують.
«Де-де?..» – нізащо не повірила б у будь-якому іншому випадку, що ОТАМ може
бути кабінет директора. І учительська. І цілий клас… У глибині двору – звичайна
сільська хата зі зрубу, що вже, видно, не один рік пусткою стояла. Старі двері
з клямкою. Сіни. Віник під порогом. Обтрушую сніг із чобіт, пригинаюся – і
заходжу на кухню. Ой, вибачте, в учительську…
«Нашим вчителям треба пам’ятник ставити, –
каже Валентина Носовська. – Самі бачите, в яких умовах працюємо».
Валентина Носовська.
Нині у Оленинській школі 145 учнів і понад
десяток педагогів. Навчаються у дві зміни, старшокласники їздять у Боровне. Тут
давно мріють про новий заклад. Але… «Скільки я в цій школі, стільки її і
будують», – розповідає Валентина Михайлівна. І проекти вже готували. І земельні
ділянки вже відводили, тільки до роботи ніхто не приступав. Зрештою, торік один
із корпусів «наказав довго жити». Рухнула стіна. Добре, що не на людські
голови. Громадою розібрали купу цегли і стали ламати голови: де вчитися дітям.
Отак і мусили тимчасово зайняти хату, що поруч пусткою стояла. Власники
будівлі, до честі, дозволили нею покористуватися безкоштовно.
Тож тепер школа розташована у кількох
корпусах, хатах – точніше кажучи. В центральному, тому, що з прапором, – чотири
класні кімнати і бібліотека (дещицю коридору відгородили під книгозбірню). У майстерні, оперезаній тріщинами, вчиться
7-й клас. Чому 7-й? Бо там 12 учнів, а більше у приміщення, що слугує класом,
не вмістити. У одній із кімнат колишньої пустки навчаються другокласники. Щоб
до них потрапити, треба пройти через учительську, яка колись була звичайною …кухнею.
Піч учителі затулили шторами. На стареньких вікнах – тюлеві фіранки. Посередині
– стіл із книгами, зошитами, журналами. Попід стінами – книжкові шафи. Ікони – на
покуті. Одна з двох кімнат – «кабінет» директора. Навіть уявити, як через таку
«учительську» на перерву вибігає весь другий клас, – нереально. Бо навряд чи можна
пробігти (та що там – пройти!), щоб не зачепитися за якусь учительку, котра
присіла над зошитами. Окрему будівлю в цій школі займає їдальня. А спортзал… Тут
уже пробачте. Невеличкий стадіон, та й на тому все.
Попри це, у навчанні школярі задніх не пасуть.
Тут «поблажок» ніхто не дає. Дев’ятикласниця Світлана Сидорук, скажімо,
перемогла в районній олімпіаді з російської мови і стала учасницею обласної.
Традиційно перші місця серед неповних шкіл
займають юні оленинські спортсмени. Лідери вони й у туризмі…
Мужньо і терпляче всі гуртом у оленинській
школі чекають новосілля. Будівництво стартувало восени. Школу заплановано на
220 учнів (лелека ж навідується в село все частіше й частіше), 2013-го держава
вклала в оленинську мрію 700 тис. грн. То – початок. Загалом же проект вартує
18 млн. За словами голови облдержадміністрації Бориса Клімчука (а його словам у
Олениному довіряють), серед восьми навчальних закладів, які будуватимуться
коштом Державного бюджету в 2014-му, є і довгождана оленинська. А 2015-го (за
доброї погоди) хата-учительська спорожніє..
«А якщо ні, то… Тут не знаю, що далі», –
замислюється Валентина Михайлівна. Коли цього навчального року в селі – 16
діток-першокласників, то наступного (2015-2016-го) до школи рихтується 26. А
там нема жодного (!) класу, де можна вмістити стільки учнів.
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
