Масове вбивство поляків у костьолі селища Павлівка сталося у ніч на 12 липня стало моторошним символом «Волинської трагедії» всієї Другої світової війни. Не менш кривава різанина в українському селі Черничі попід самісіньким Луцьком 27 червня 1943 року чомусь залишається в історичному небутті. Чому так? І що далі?
Журналістка Олена Лівіцька, яка проживає в одній із багатоповерхівок у цьому мікрорайоні обласного центру, написала таке:
«Свято-Преображенський храм і Черничі. Донедавна то був район вул. чернишевського. Люди добивалися, щоб цю вулицю перезвали у вулицю Симона Петлюри, щоб підкреслити саме її українськість. Але міська рада спасувала і назвала її вул. Державності: щоб ні нашим, ні вашим. Часто я ходжу в цю маленьку церкву під цвинтарем, поміж гаражами і руїнами річкового порту. Там я щоразу чую: «Ще молимось за спокій душ…».
Там моляться за відновлені імена як мінімум 78 українських жертв польських убивць внаслідок злочину, скоєного у ніч на 27 червня 1943 року…
Що ми знаємо про цю землю, де з предка віку жили люди?
«На території нинішнього кладовища в Черничах ще до виникнення монастиря було давньоруське городище, бо неподалік у 2011 році ми проводили археологічні дослідження і натрапили на поселення багате на знахідки. І саме місце – підвищення біля Стиру, широка заплава, пологий спуск до річки – говорить про те, що там могло існувати городище-супутник давньоруского Лучеська, – розповів волинський археолог Олексій Златогорський колегам із ІА «Волинські новини».
«Це були землі, виділені монастиреві ще у XV столітті. У 1570-ті роки стара назва монастиря виходить з ужитку, лишається тільки нова. Це відбувається в час, коли князь Василь-Костянтин Острозький вертає собі втрачені родом маєтки, а серед них і монастир Святого Спаса біля замку і міста Луцька, який у спадок отримав ще його батько у 1518 році», – переконана завідувачка Музею історії Луцького братства Олена Бірюліна.
Так чи інакше, це поселення пережило і Першу світову війну, і «перших совєтів» 1939-1941 рр, і на початках нічим не було скривджене навіть гітлерівськими окупантами. Аж допоки восени 1942 р. поодинокі відділи українських поліцаїв порвали з нацистами та пішли до лісу поповнювати УПА. На їхнє місце загарбники набрали… етнічних поляків. Отримавши зброю, ті вдосталь поглумилися не стільки над комуністичним підпіллям, як над мирним українським населенням! І ще до того, як невідь хто напав на поляків, наприклад, в смт Павлівка 12 липня 1943 р., вони у квітні на православну Пасху розстріляли людей та спалили с. Красний Сад на Горохівщині (прибули, вочевидь, із смт Торчин, де базувався один із підрозділів), а 27 червня прийшли вбивати вже фактично в самому м. Луцьку!
Наразі в цьому мікрорайоні збереглося дуже мало автентичних будинків. Навіть Свято-Преображенський храм нині Православної Церкви України після Другої світової закрили войовничі атеїсти. Зробили в ній склад солі. У 80-их приїхали радянські солдати і її зовсім розібрали…
Лише з набуттям Україною Незалежності церкву збудували фактично заново. Настоятель тут Борис Григлевич, саме він із групою ентузіастів ініціює
А ще тут постійно моляться за як мінімум 78 жертв польських карателів, яких вцілілі українці похоронили на старому сільському кладовищі.
«Щоправда, ідентичність цієї невеликої громади розмити навряд чи вдалося. Обриси села досі вгадуються. Місцеві досі гуртуються. І не тільки навколо старої сільської вулиці та кількох прилеглих, навколо цвинтаря, навколо храму і навколо спільного минулого», – зазначає Олена Лівіцька.
І згадує добрим словом місцеву старожилку, вже світлої пам’яті Віру Шотило, яка розповіла про страшні події 27 червня 1943 року та склала список усіх убитих, кого вдалося ідентифікувати…
Напад стався уночі 27 червня. Пролунали постріли. В оселі місцевих українців в на тоді окупованих Черничах стали стукати поліціянти. Йшли з Кічкарівки.
ЇЇ батько вийшов до дверей. Спитали німецькою, чи господар – українець. Сказав, що так. Тоді двері відкрили і застрелили батька.
Матір вибігла слідом, почала плакати, застрелили і її. У кімнатах були квартиранти (невідомо, якої національності), їх не чіпали. Мала Віра побігла будити старшу сестру Любу. Затим Люба побігла у село Красне, де жила її вчителька, а Віра – додому до бабусі. В бабиній хаті побачила, як там теж лежать «всі побиті».
З першої хати люди сховалися в жито. Далі старик жив один, забили. Потім в другу хату – там жінка з чоловіком і двоє дітей, Ляшуки: чоловік сховався під ліжко, вбили жінку, старшу дочку поранили.
Поранену дівчинку батько заніс до польки-сусідки в погріб. Але кого не вбили – дострілювали, полька її продала: «Тут ранена дівчинка». У третій хаті – жінку і троє дітей, чоловік встиг сховатися.
«Отакі були поляки. Потім повиїжджали».
Вісім тіл убитих тієї ночі закопали під хлівом Віриної хати. Інших – в інших місцях. Хоронити на цвинтарі не дозволяли. Люди зробили це пізніше. У поминальній книжечці Віри Шотило було 13 членів її родини, яких вбили в ту ніч».
Історик Богдан Зек стверджує:
«Особливо відчутним польсько-український конфлікт став у березні 1943 року. У той час до Луцька почало масово прибувати польське населення з навколишніх сіл… До міста тікали і українські селяни з сіл Забороль, Великий Омеляник і Омеляник Малий, наприклад. Ймовірно, жертви нападів поляків».
У травні на Велинь зі штабом у смт Костопіль прибув 202-ий шуцманшафтбатальйон. Це — німецький підрозділ допоміжної поліції, сформований із поляків у березні 1943 р. у м. Краків головним чином з молодих людей віком від 18 до 24 років, що були покарані за різні кримінальні правопорушення, а також із тих, хто не бажав їхати на примусову працю у Німеччині. Карателів було як мінімум 360 осіб, розділених на 3 роти. Командував військовий злочинець Антоній Ковальські.
«Саме це формування головорізів брало участь у каральних акціях проти українського цивільного населення та упівців. Зокрема, у с. Забороль того ж 27 червня 1943 р. за підтримки німців вони спалила церкву і каплицю. У Гіркій Полонці також знищили церкву і 30 будинків українців. Також здійснили напад на с. Кічкарівка, вбили людей. Тоді ж у Черничах знищили ще 78 людей. То були винятково українці, інших не чіпали», – стверджує Богдан Зек.
Громада Свято-Преображенського храму ПЦУ зібрала гроші на пам’ятний знак для вшанування вбитих польськими бандитами українців. Навіщо він їм? Так увічнили список жертв однієї кривавої ночі 27 червня 1943 року…
Дійсно: це потрібно не мертвим, це потрібно живим…
І було б краще, якби цей обеліск стояв на вул. Симона Петлюри…
Роман УСТИМЧУК.
На фото автора, «Першого каналу соціальних новин», порталу «Dobrodziej», «Вікіпедії» та ІА «Волинські новини»: поліцаї під час придушення Варшавського повстання; кладовище в луцькому мікрорайоні Черничі в наш час; місцеві краєвиди луцького передмістя; річка Стир, на правому березі якої село Черничі; будівля в м. Луцьку, яка пам’ятає події війни; Свято-Преображенська церква; німецький вишкіл 202-го шуцманшафтбатальйону у Польщі; руни на місці життя; обеліск на честь замордованих поляками українців; пам’ятник батькам Віри Шотило.