Із Грицюка він
перетворився на Антонова, із селянського сина – на начальника Тюремного
управління НКВД СССР, але загинув від чекістської кулі…
Волинський
край здавна був джерелом талантів та інтелектуальної еліти, яка прославилася не
лише в Україні, але й на світових просторах. Учені, письменники, музиканти,
живописці, державні мужі, діячі церковного руху, воєначальники, медики,
хлібороби й шахтарі стали дійсно історичними постатями Волині. Їхні імена добре
знані в усіх куточках області.
Та
були, виявляється, серед наших земляків і червоні наркоми-чекісти!
Поліське
с. Дольськ, що на Любешівщині, стало широко відомим завдяки відкритій у часи
вже незалежної України митниці на кордоні з Республікою Бєларусь. І саме в
цьому селі далекого 1893-го побачив світ Лука Грицюк. Його батько Йосип, як і
більшість поліщуків-наймитів тих часів, не зміг дати синові хоч якоїсь
пристойної освіти. І після закінчення двох класів сільської школи хлопець пішов
заробляти на життя нелегкою працею в поміщиків і колоністів на теренах рідного
Ковельського повіту.
Дещо
«підсолодила» настрій Луці служба в царській армії, яку він розпочав у
листопаді 1913 р. рядовим Моршанського стрілецького полку, а потім продовжив унтер-офіцером
Орського і Бузулуцького полків вже на Південно-Західному фронті. Відзначився в
боях під час т. зв. Брусиловського прориву на своїй Волині, за що, як і чимало
його земляків, став повним кавалером орденів Георгіївського хреста. За особливі
бойові заслуги підвищено у прапорщики, а потім – у підпоручники.
«Окопний
офіцер», звичайно ж, здружився з більшовицькими агітаторами і після розвалу
царської армії повернувся в містечко Дубровиця (тепер Рівненська обл.), де в
1918 р. став одним із організаторів і керівником повстання робітників і селян проти
австро-угорських і німецьких військ та Директорії гетьмана Павла Скоропадського.
У
1919 р. Лука Грицюк добровільно пішов до лав Червоної армії, служив у 21-му
Волинському полку командиром роти і начальником господарчої частини, згодом
колишнього офіцера старої армії призначили командиром караульного батальйону
Старокостянтинівського (тепер Хмельницька обл.) військкомату. У подальшому брав
участь у боях під Житомиром і Коростенем на посаді заступника командира
Богунського полку у складі 44-ї дивізії Миколи Щорса, за завданням командування
12-ї армії організовував партизанський рух у тилу військ армії УНР…
У
березні 1920 р. стався непередбачуваний поворот у його долі: розпочинає службу
в чекістських органах, тоді ж, ймовірно, змінив своє прізвище на більш «модне»
– Антонов, а ім’я – на Ніколай. Спочатку був уповноваженим Особливого відділу
(військова контррозвідка) тієї ж 12-ї армії, а через два роки здібного
співробітника перевели на роботу в тому ж статусі в ГПУ при Раднаркомі УРСР.
Зокрема, саме наш Грицюк-Антонов брав безпосередню участь в операції щодо виведення
на територію Радянської України відомого воєначальника УНР та організатора
кількох Зимових походів в Україну генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, за що
отримав орден Червоного Прапора. Самого ж отамана згодом заарештували, засудили
до і розстріляли 20 жовтня 1930 р.
Із
1923 р. наш земляк із Дольська працював у чекістських підрозділах на Кавказі,
відзначився в каральних операціях проти місцевих повстанців. У листопаді 1929-го
він очолив Кабардино-Балкарський обласний відділ ГПУ, з липня 1934-го –
начальник УНКВД Кабардино-Балкарської АССР, а через три роки призначений Народним
комісаром внутрішніх справ цієї ж автономної республіки. Мав спецзвання майора
держбезпеки, що прирівнювалося до полковника РККА. Як і більшість його колег,
керівників територіальних органів держбезпеки, був обраний депутатом Верховної
Ради СССР 1-го скликання. На той час лацкан його кітеля прикрашав ще один орден
Червоного Прапора і орден Червоної Зірки, а також знак Почесного співробітника
ВЧК-ГПУ.
За
наступною посадою (з жовтня 1937 р.) Грицюк-Антонов уже заступник начальника
10-го (тюремного) відділу Головного управління державної безпеки НКВД, а через
рік призначений керівником цього ж підрозділу.
Чи
входив наш земляк до «когорти» катів сталінської епохи, відповісти важко, бо
їхні імена були чи не найбільшою таємницею Радянського Союзу. І хоча про
існування виконавців злодіянь знала вся країна, а «результати» їхньої
діяльності час від часу ставали надбанням засобів масової інформації, не кажучи
вже про те, що зустрічами з ними лякали маршалів і генералів, партійних діячів
і народних артистів, простих робітників і заможних селян, ні прізвищ, ні імен
представників цієї древньої професії ніхто не знав.
Сьогодні,
завдяки розкриттю секретних архівів НКВД-КГБ, стали відомі ті, у кого руки в
прямому сенсі слова по лікоть у крові, – це брати Васілій та Іван Шигальови, Пьотр
Магго, Іван Фельдман, Пьотр Яковлєв, Алєксандр Ємельянов, Ернест Маг, Васілій
Блохін… Усі вони були «почесними чекістами», удостоєні найвищих нагород, а
останній навіть став генералом…
На
щастя, прізвища нашого земляка у цьому кривавому списку немає. Хоча період його
роботи на Соловках, де відбувалися масові розстріли, наразі ще не досліджений.
…
Його заарештували органи НКВД 13 жовтня 1938-го, а 22 березня наступного року –
розстріляли «за участь у контрреволюційній організації». Реабілітований він у
січні 1955-го, вирок скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину.
Тов. Грицюк-Антонов посмертно поновлений у компартії. Цікаво, що наказ про
звільнення з органів держбезпеки Луки-Ніколая Грицюка-Антонова у зв’язку з
арештом та розстрілом не був відмінений аж до 2013 р., тож виникла
парадоксальна ситуація: вже мертва людина продовжувала пербувати серед особового
складу чекістських підрозділів! Щоправда, після реабілітації він був поновлений
у праві на державні нагороди, які посмертно повернули його родичам. Вони зараз
проживають у Росії, а на малій Батьківщині Грицюка-Антонова про цю постать уже
всі забули.
Олександр БУЛАВІН,
голова обласної
організації ветеранів війни та праці.
На фото з архіву:
Емблема НКВД СССР;
Ніколай Антонов (Лука Грицюк) під час
служби в органах НКВД Кабардино-Балкарії;
Фото з кримінальної справи на Юрка
Тютюнника; Бутирська тюрма в Москві, де в період масового сталінського терору
ліквідували десятки тисяч «ворогів народу», серед яких виявився і наш земляк із
Любешівщини, який до розстрілу очолював цілу мережу в’язниць органів НКВД;
Бутирська тюрма.