Прогулянки з батьками парком ім. Лесі Українки завжди асоціюватимуться у мене із солодкою ватою, цукровими півниками та дядечком із дивним інструментом у руках. «Цей інструмент – саксофон», – пояснювала мама. Чоловік у химерному капелюшку із саксофоном у руках так гармонійно вписувався в образ парку, що й дотепер здається, що він невід’ємна його частина і без нього парк зовсім не такий, а похмурий та сірий.
І сьогодні посеред людського гамору до мене доносяться тихі звуки саксофона. Я впізнаю мелодії з дитячих мультфільмів та мотиви Баха. Це виграє на своєму чарівному інструменті незвичний клоун-музикант. На жаль, більшість перехожих зовсім не помічають цього дивного романтика. Вони просто проходять повз, ніби нічого не бачать та не чують. Чому вони так не бажають його чути? Адже особистість артиста така неординарна та різнобічна. Вуличного музику звуть Владислав Старинков. Йому 52 роки, упродовж яких пізнавав себе, навколишній світ, тішився новими знайомствами.
Із чоловіком дуже легко розпочати розмову, він людина багатогранна, ввічлива, товариська, охоче знайомиться із перехожими. Лучани кажуть, що його музика може підняти настрій, вивести з депресії. Артист намагається впіймати настрій кожного городянина й заграти для нього саме ту мелодію, яка відповідає стану його душі.
«Настрій міста, людина-позитив, останній романтик, дивак…» – чую від своїх однолітків, знайомих.
Разом із тим нелегка життєва дорога судилася Владиславові. Чоловік родом із Полтави, де спочатку навчався в музичній школі, а потім – музичному училищі на викладача гітари, після закінчення якого вступив до Київської консерваторії. Перервав навчання через службу в армії. У 20-річному віці Владислава відправили служити на Кубу. Саме в армійській період з’явився в його житті саксофон.
Відтоді музикант не розлучався зі своєю улюбленою справою – музикою. Загалом, здобуттю музичної освіти пан Владислав віддав 17 років свого життя: 7 – у музичній школі, 4 – музучилищі і 5 – музичній консерваторії. Напевно, це прекрасно – знаходити своє покликання, своє місце під сонцем.
…1996-го по всій Україні прокотилася хвиля кризи. Простому викладачу гітари не платили зароблених коштів. Тоді перед ним постав вибір: іти працювати на будівництво і тягати цеглу чи присвятити себе повністю музиці. Вибір був очевидний…
На міських вулицях Владислав грає вже майже 20 років, із них 15 – тішить городян Лучеська неперевершеною грою на різних музичних інструментах. Найчастіше – на саксофоні. За ці 15 літ його можна по праву назвати лучанином, адже стільки радості та різнобарв’я вніс він та його саксофон у життя містян. Важко навіть уявити собі літній парк ім. Лесі Українки без мелодії, що виривається з розтруба.
До Луцька артист переїхав, бо вважає: порівняно з містами Східної України Луцьк більш окультурений. Тут панує дух шляхетності.
Нині музикант викладає уроки гри на гітарі у Луцькій музичній школі №3. У творчому доробку музиканта – понад 100 пісень, які він знає напам’ять, усього пісень – близько 400. Митець досконало володіє багатьма музичними інструментами: саксофоном, домрою, тубою, тенором, сопілкою та гітарою. У вересні 2012 р. митця визнали переможцем проекту «Обличчя Луцька». А минулого року Владислав змінив своє амплуа та взяв до рук домру.
У житті артиста було все: глузування і гучні оплески, розчарування і визначення власної місії. З нього не раз насміхалися та казали неприємні слова на його адресу. Але щоразу він грав для людей, навіть для тих, хто вчора відверто сміявся з нього. Скільки сили волі повинно бути в людини, яка терпіла знущання стільки разів, а наступного ранку знову йшла грати! І цілком безкорисливо, просто заради гарного настрою.
Вікторія ГРЕСЬ.
На фото: Владислав Старинков.
P. S. Віднедавна Владислава Старинкова знають як луцького Кликуна, котрий віщує з вежі Луцького замку.