В чотирикутнику пантеону основоположників боротьби за Українську державність 1917-1921 рр. на Волині пошановують, як правило, тільки двох діячів: Михайла Грушевського і Володимира Винниченка. Щоб повернути історичну справедливість державотворення, слід повернути з небуття двох інших: гетьмана Петра Скоропадського і головного отамана Симона Петлюру, котрі реально в цей доленосний період перебували на теренах нашого краю.
Чому це потрібно для нинішніх і майбутніх поколінь, стверджує ще одна маловідома сторінка про життя та боротьбу Симона Петлюри. Велика Волинь традиційно включала в себе місто Луцьк як адмінцентр та землі сучасної Рівненщини як її складову. Тим паче, південно-східні.
Не зрозуміло, чому перші і другі совєти включали ту ж Дубенщину чи Костопільщину до Рівненської області (одна з версій, що в Києві захотіли вділити частину родючих земель сусідам, натомість «подарували» поліські піски і болота), але історично та географічно вони завжди тяжіли до Луцька. Навіть рід Радзивіллів із замком в Олиці володів нерухомістю угіддями у широкій смузі земель на нині розділених адмінмежею землях!
До чого тут Симон Петлюра?
Зараз і на це запропонуємо відповідь. Отже, Головний отаман, на честь якого в сусідній області названо вулиці і встановлено пам’ятники, навіть після його фізичного знищення за кордоном сталінськими чекістами продовжував жити. У тому числі в свідомості багатьох ветеранів Армії УНР, які після поразки Української національної революції оселилися на Великій Волині і отримали від ворога тавро «петлюрівці». І в героїчній звитязі другої генерації борців за Українську незалежність під час Другої світової війни.
Тож у цьому сенсі дуже вагомим аргументом є знайдений та оприлюднений в «Історичній правді» істориком Олександром Скрипником документ.
Нарівні з іншими методичними рекомендаціями, інструктивними матеріалами, наказами, конспектами, листівками і власноруч зробленими нотатками текст промови Симона Петлюри зберігався, як зазначається в документах мгб урср, в особистому архіві шефа політвідділу групи «Заграва». Цей архів був захоплений внаслідок проведення чекістської операції проти підрозділів УПА у 1947 році в селі Юзефін тодішнього Деражнянського району Рівненської області на подвір’ї Юзефа Загоровського.
Суттєве уточнення. Текст звернення Симона Петлюри було виявлено не в селі Юзефін, а на хуторі Юзефин Борівківської сільської ради на той час Деражненського району Рівненської області, неподалік смт Костопіль, за якихось кільканадцять кілометрів від нашої області. Його вже немає: так званою постановою так званої верховної ради УРСР у березні 1946 р. хутір почали іменувати Йосипівкою.
І ось саме тут московські окупанти під час обшуку і виявили розмножену на друкарській машинці промову Симона Петлюри до Дня Української державності, який раніше відзначали 22 січня, на теперішній День Злуки.
Отже, серед розсекречених документів у архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено текст промови голови Директорії УНР, Головного Отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри з нагоди свята Української Державності. Як зазначає Олександр Скрипник, цей текст зберігався у політвиховника Воєнної округи «Заграва» Української Повстанської Армії Степана Костецького на псевдо «Зимний» і слугував зразком для проведення виховної роботи у колі повстанців.
На жаль, у відкритих джерелах долю «Зимного» на цей час встановити неможливо. Як і Юзефа Загоровського, якого, вочевидь, окупанти засудили та відправили в сталінський ГУЛАГ…
У промові Симона Петлюри сказано:
«В день свята Української Державности встають передо мною постаті лицарів і мучеників великої ідеї.
Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.
Тих, що найдорожчим скарбом засвідчили відданість батьківщині.
Тих, що власним чином крові й праці, гарячого патріотизму й виконання обов’язку, умінням – для одних слухатись і для других – наказувати, а обом разом – коритись вищим наказам нації, через її вождя переказаним, розпочали нову добу в історії України. Тих, що творили спільним чином свого життя найкращу легенду нації – легенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державо-незалежною.
Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутніми в історії України, хто зв’язав її величне минуле з світлим майбутнім і переказав нам, живим та прийдешнім поколінням, великий заповіт: національної помсти та недовершеного чину.
Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчости, всього того, що нація свідомо і ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.
Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відіграватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінченне і кличе на продовження розпочатого.
З цим чуттям завжди я переживаю наше свято державности. Воно все нав’язується у мене з дорогими і незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати, подібно до того, як величаві мелодії нашого гимну, що в цей день здаються особливо урочистими, а слова обов’язуючими – все зливаються з передсмертними стогнаннями тих, чий дух тільки тоді повірить у щирість і поважність нашого святкування, коли ми не словами-співами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достойними свята.
Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам’ять полеглих і бережно плекати традиції боротьби за українську державність, такі чисті й пророчисті, такі ушляхотнюючі, бо й оправдані та окроплені святою кров’ю найкращих синів нації.
А найголовнішою з тих традицій буде пам’ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими засобами і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917-20 рр.
Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло – Незалежна Держава Українська – перетвориться в дійсність і забезпечить тому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її незчисленними багацтвами не для потреб третього або другого з половиною чи якого іншого інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу.
Отже не забуваймо про меч, учімся міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття – творчої любові до батьківщини, сторожкости до ворогів та помсти за кривди, заподіяні ними, у симбіозі яких знайдемо вірний шлях до звільнення і програму до будівництва.
Великий чин наших лицарів учить вірності ідеалам і вмінню підпорядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби.
Біля гасла – Українська Народна Республіка, Українська Незалежна Держава – об’єдналися всі справді активні сили нації в її боротьбі за незалежність. Тільки в моральній атмосфері, утвореній тією боротьбою, могли з’явитися світлі постаті полеглих, тільки на цьому ґрунті могла зродитися жива легенда дальшої боротьби, що живе невмирущо в душі нації і ферментує її сили на нові виступи.
Моральним чотирикутником – отим старокозацьким табором – станемо ми в переходові дні нашої історії до всіх негідних наступів на нашу єдність та вірність випробуваним ідеям. Скупчимося один біля одного з готовністю взаємної допомоги і перестороги – і ми витримаємо всі «міри і проби» незалежно від того, чи вони походять від якогось інтернаціоналу, чи його класичного антиподу.
Вірність є основою не лише родинного життя. Вірність ідеям є підставою внутрішньої сили ширших громадських об’єднань, до національних включно. Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську незалежність з часів 1917–20 рр., буде найкращою пошаною до світлої пам’яті їх, до великого чину їхнього життя і нарешті до розуміння глибокого змісту тієї думки, що її вклав законодавець в акт свята Української Державности».
За великим рахунком, ця промова Симона Петлюри могла б стати чудовим виступом для кожного українського державника і з нагоди Дня Незалежності 24 серпня! І ще одним спонукаючим чинником, аби хоча б у якому волинському місті було гідно вшановано Головного отамана УНР, який до останнього подиху не складав зброї перед східною ордою.
Підготував
Роман УСТИМЧУК.
На фото «Історичної правди», з архіву, «Вікіпедії» та автора: зразки печаток і штемпелів Військової округи «Заграва»; пам’ятник Симонові Петлюрі в м. Рівному; текст промови Головного отамана УНР, надрукований політвиховником «Зимним»; православна церква в смт Костопіль, неподалік якого чекістами було виявлено повстанський архів.