16 травня виповнилася 106 річниця від часів «Луцької катастрофи», однієї з ключових військових подій польсько-української війни 1919 року. Історія про перебіг боїв між майбутніми союзниками в боротьбі проти більшовиків і білогвардійців багато в чому повчальна. Бо не завжди гасло Симона Петлюри і Юзефа Пілсудські «За вашу і нашу свободу!» було актуальним. А ще: нікому не потрібні пам’ятники, які прославляють окупацію української землі!
Дослідниця Яна Лис на сторінці Волинського обласного краєзнавчого музею в соцмережах підготувала актуальну публікацію на цю тему:
«На початку травня 1919 року пілсудчики отримали підкріплення; на відносно стабільний від лютого Холмський (Волинський) фронт прибула польська дивізія з корпусу генерала Юзефа Галлєра, сформованого у Франції. Антанта зобов’язала польський уряд використати галлерчиків у боротьбі проти більшовицьких військ. Проте Варшава не дотрималася цієї обіцянки і кинула вишколених та укомплектованих (мали далекобійну артилерію і добру кінноту) галлерчиків проти Дієвої Армії УНР на Західній Волині та УГА на Галичині.
Вже 14 травня польський літак піддав бомбардуванню Луцьк, а наземні польські сили розпочали наступ на фронті: 18 тисяч піхоти, 1,5 тисячі кавалерії, артилерія з 8 гармат із достатньою кількістю снарядів до них і 2 літаки. Польські військові швидким ударом оволоділи Колками, за кілька днів боїв зайняли Торчин та повністю оточили Луцьк. Лише до 500 волинських сірожупанників зуміли уникнути «котла» та прорватися до позицій Дієвої Армії УНР у Радзивилові на Рівненщині.
Сили Війська Польського, які 16 травня 1919 року безпосередньо оточили Луцьк, складалися з піхоти і кулеметників (переважно пілсудчиків) та кавалерії, авіації й артилерії галлерчиків. З останніми прибули і французькі артилеристи. Очолював облогу міста сам командуючий польським фронтом генерал Алєксандр Карніцькі. У Сірого корпусу Дієвої Армії УНР, який обороняв місто, в плані озброєння (у першу чергу – боєприпасів) на той час справи були погані. Тому вранці 16 травня полковник Федір Тимченко від імені оборонців Луцька попросив Алєксандра Карніцькі випустити їх зі зброєю з Луцька під обіцянку, що сірожупанники підуть воювати на україно-більшовицький східний фронт. Але той зажадав повної капітуляції.
Не дочекавшись її від українців, польські підрозділи близько 12 години дня розпочали штурм міста. Першим до Луцька увірвався механізований загін майора Боньча з боку передмістя Красного. Вже до 16 години місто було повністю в руках Війська Польського. Вочевидь, сірожупанники без запасів амуніції та без надії на підкріплення не змогли довго чинити опір. Після повного захоплення міста Александр Карніцькі провів військовий парад, а у Кафедральному костелі Святих Апостолів Петра і Павла (поляки зробили православний собор католицьким храмом, – ред.) відбулося урочисте римо-католицьке богослужіння.
Втрати Війська Польського становили до двох десятків бійців. У 1928 році праворуч від вхідної брами православного Луцького кафедрального собору Святої Трійці польська влада спорудила пам’ятник «1919. Zgineli za wolność Łucka» (укр.: «Загинули за свободу Луцька». На ньому викарбували імена 20-ти загиблих польських вояків (фотографії з виставки Волинського краєзнавчого музею «Волинь в Українській революції 1917–1921 рр.»). Лише у 1944–1945 роках радянська влада демонтувала цей пам’ятник.
Кількість загиблих при штурмі Луцька українців невідома. Однак, відомо, що у результаті «Луцької катастрофи» (так втрату міста «охрестили» самі сірожупанники) у польський полон потрапило близько 120 старшин (у тому числі командуючий фронтом генерал Олександр Осецький) і 600 козаків, більшість з яких були вояками І і ІІ Сірих дивізій. Також поляки захопили у місті 14 гармат. На всьому ж Холмському (Волинському) фронті у полон потрапило до 2 тисяч воїнів Дієвої Армії УНР і волинських добровольців.
Таким чином, Західну Волинь військо УНР втратило. Однак, незабаром було заключено перемир’я. 21 квітня 1920 року Польща і УНР підписали Варшавський договір, і потім ще півроку польсько-українські війська спільно протистояли Червоній армії на Волині. Зрештою, від вересня 1920 року і аж до вересня 1939 року Луцьк перебував під польською владою».
Це була, по суті, окупація, адже Україну було пожілено між поляками та більшовиками на підставі підступного мирного договору 1921 року між західними і східними загарбниками.
Але в цій історії є ще один визначальний момент. Якщо для поляків вояки, які були вбиті під час штурму м. Луцька, були героями, то не тільки для українців, а навіть для «других совєтів» вони оцінювалися чужинськими загарбниками. Відтак, помпезний пам’ятник біля собору було демонтовано, і зараз приблизно в цьому місці стоїть квітковий кіоск.
Та й щодо пошанування сірожупанників із Армії УНР, які захищали Луцьк від польської навали, теж проблеми. Крихітна вулиця з кількох хат, рназвана на честь Сірої дивізії, то й уся слава про наших славних попередників…
Відтак, виникає резонне запитання: а чому на Волині досі бовваніють «малі архітектурні форми», які прославляють військовослужбовців окупаційної радянської армії, які заплатили своїми життями за інтереси кремля?
Сергій ШРАМЧУК.
На фото з архіву та автора: демонтований пам’ятник біля собору на честь польських окупантів; напис на неіснуючій «малій архітектурній формі»; гетьман Павло Скоропадський оглядає однострої Сірожупанної дивізії, 1918 рік; один із монументів на Луцькому меморіалі вічної слави, що прославляє солдатів та офіцерів радянських загарбницьких полчищ; пам’ятник у с. Купичів Ковельського району на честь війни… «1941-1945 рр.».
