3 січня виникла неофіційна і непідтверджена інформація, що уславленого співака, композитора, Народного артиста України Валерія Маренича представили до ордена «Дружби народів». Це здалося абсолютно неймовірним, тому довелося поспілкуватися з самим Валерієм Петровичем… Тим паче, що знайомі з ним не один десяток літ!
«Якщо взяти до увагу
12 мов, якими я виконую пісні, то, звичайно, я в Україні єдиний такий
неповторний і, мабуть, заслуговував би на орден «Дружби народів», – сказав Валерій
Маренич. – Але цього ордена вже давно немає, він існував тільки в часи СССР.
Утім, все рідше чути і українські пісні в українському ефірі в моєму виконанні…».
З тональності
бадьорого та жартівливого голосу Валерія Маренича, який уже має звання «Народний артист України»
та орден Ярослава Мудрого І ст., втім, відчувався не лише гумор (про вже неуіснуючий із 1991 р. орден «Дружби народів»), але й сумні нотки з цілковитої реальності.
Виявилося, Валерій
Маренич вкрай розчарований не лише російськомовною тематикою вітчизняних
святкових ефірів, але й тим, що хоча б 1 січня ніхто не почув бодай
однієї-єдиної пісні у його виконанні.
Цікаво, що Валерій
Маренич дійсно народився у м. Кривий Ріг, у тому ж місті, що й чинний Глава
держави Володимир Зеленський. Правда, реально він з’явився на світ Божий 14
грудня 1945 р., але офіційно записаний 1 січня 1946 р. Утім, це на суть справи
не впливає: дійсно легенду української пісні Валерія Маренича рідко чути в
українських ефірах. А в новорічному – й поготів, хоча 1 січня для нього
особливий день…
«Мені друзі та
знайомі телефонують, дивуються, цікавляться в чому ж справа? – продовжує
Валерій Маренич. – А я навіть не знаю, що відповісти. Хоча, чесно скажу, що
хоча б пісню на слова волинянина родом із Холмщини Петра Маха «Сповідь сивого клена» таки можна було б
озвучити на радіо чи телебаченні. Вона для мене чимось особлива!».
Ми спілкувалися ще
кілька десятків хвилин телефоном. Валерій Петрович розповідав про стан
самопочуття, ділився свіжими новинами з культурно-мистецького життя, розповів про
кілька творчих знахідок, якими також гордиться. Наприклад, піснею на слова
волинського автора Віктора Лазарука «Летючий корабель», також україномовними «Дороги»
і «Чорнобильські села»… А ще розповів, як буквально посеред ночі йому прийшла
ідея створити пісню для жінок із… зеленими очима!
«Почав пригадувати, і
не зміг пригадати жодної пісні про зеленооких дівчат і жінок! Про карооких,
синьооких – безліч. А про зеленооких – нема… І так вона виникла. Причому, не
українською, а польською мовою! Треба було бачити емоції багатьох жінок під час
концертів, коли вони чули саме її! – розповів Валерій Петрович, нагадавши, що в
його творчому арсеналі чимало інших пісень іноземними мовами. Тобто, дружба народів наяву.
Втім, це на частоту
публічного звучання його пісень абсолютно не впливає.
І це
парадокс. У далекі юнацькі роки, перебуваючи під час строкової служби в тайзі
серед сопок Хабаровського краю Росії, як сьогодні пам’ятаю, 1 січні в ефірі
тоді ще союзної радіостанції «Маяк» лунала пісня «Тріо Мареничів» «Ой, у
вишневому садку…». А от 1 січня 2022 р. у Незалежній Україні ні «Сповіді сивого
клена», ні будь-якої іншої пісні Валерія Маренича, як і Світлани та Антоніни,
ніхто не чув.
Що не кажи, креативні
в нас у Незалежній Україні профільні міністри ти їхні багатоверстатні заступники.
Крокують семимильними кроками від однієї епохальної перемоги до чергового
позаземного звершення. А от про таких фундаторів української культури, як
Валерій Маренич, забули… Чи взагалі ніколи не знали?
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото газети «Факти»:
Валерій Маренич у наш час.