На Берестейщині влада відверто заявляє: у тамтешніх селян пропала необхідність у корові-годувальниці. Якщо на Волині всіляко підтримують дрібних аграріїв, стимулюють людей вчитися робити маленький бізнес зі своєї господарки, то білоруські селяни такої можливості не мають. Звичайно, корів там ніхто не забороняє тримати. Але ставку держава робить лише на крупнотоварного виробника. Та чи виграють від цього люди в селі? Треба бути білорусом, щоби впевнено сказати, – так. І треба бути українцем, щоб… замислитися, перш ніж вихваляти все «бацькове» і ганити своє.
Ми проїхалися територією двох білоруських районів – Малоритського і Брестського. Обидва межують із Волинню й обидва – аграрні. Не буду про кордон (тут, як кажуть, «ноу коментс»), ні про дороги і спорткомплекси. Скажу – про села.
Для прикладу – с. Луково Малоритського р-ну. Його сябри гордо нарекли агромістечком. Це означає, що свого часу в розбудову сільської інфраструктури були вкладені чималі кошти. Реконструйовано школу на 120 діток, соціально-культурний центр. Місцеве господарство збудувало кілька житлових будинків для працівників і опікується левовою долею потреб сільської ради. Та про справжній рівень добробуту селян я (з таким, може, навіть дещо жіночим підходом) завжди суджу… по вікнах звичайних осель. Тобто – за виглядом людських домівок. Тамтешні обійстя – без натяку на всі неодмінні атрибути життя в достатку. Звичайні дерев’яні хати, такі ж дерев’яні вікна, дахи із сірого шиферу, капустяні грядочки за парканами переважно з металевої сітки. І ні тобі бруківки на подвір’ї, ні пластикових вікон, ні барвистих клумб із різними викрутасами, ні мурованих парканів… Словом, нічого такого, чого в нас уже давно вдосталь навіть у садибах господарів-середнячків. Волинські села хоч і мають гірші дороги, але загалом виглядають більш західніше. Тамтешні ж – під одну скромну гребіночку.
На фоні таких обійсть – добротні установи й аграрні господарства. Білоруси гордяться тим, що з часів Союзу їм вдалося зберегти сільгоспкооперативи. За словами голови Брестської облради Сергія Ашмянцева під час офіційного спілкування з делегацією Волинської облради, яка нещодавно побувала на Берестейщині, у 2004-му держава прийняла програму, відповідно до якої відбулося переоснащення підприємств, що переробляють молоко і м’ясо. Нині на фермах уже не залишилося старих молокопроводів, у більшості – сучасні доїльні зали.
Правда, одна із найбільших на Берестейщині (у с. Дворище Малоритського р-ну) ферм – приватна. З російським капіталом… Виглядає «частное предприятие» по-європейськи і є філією компанії «Савушкін-продукт», що спеціалізується на торгівлі молочною продукцією.
Волинянам на фермі «Савушкіно» продемонстрували сучасний доїльний зал фірми «Вестфалія» типу «Карусель», де за один раз можна доїти 80 корів. «Таких залів у Європі лише три», – каже виконавчий директор підприємства з 34-літнім стажем роботи в цьому господарстві Петро Яцура. На фермі утримують майже 7 тис. голів ВРХ, з них 2300 корів. Надій сягає 7 тис. кг на корову. Щодня тут надоюють 43 т молока. Худоба на безвипасному утриманні. Цікаво, що частину гною на фермі з допомогою спецобладнання сушать на торф, іншу частину – зберігають у рідкому стані у спеціальних контейнерах за межами ферми, щоби потім вносити в ґрунт.
Звичайна середня ферма у Малоритському р-ні, якщо вірити словам голови райвиконкому Казиміра Лапича, утримує від 700 до 1000 голів тільки дійного стада. У районі зараз 12 кооперативів. Там намагаються дотримуватися системи: на одне господарство – одна сільська рада. А якщо і де по дві сільради на СВК, то тоді сільську раду… ліквідовують. Тому із 10 органів самоврядування в районі має незабаром стати 9. Як-то кажуть, одним розчерком пера. Це тільки у нас кожну спробу впорядкувати адмінустрій традиційно заговорюють. Там – проводять. Без зайвих слів. Єдине, з чим не можуть справитися в аграрних районах, – це відтік сільського населення, яке масово переїздить до міст. Навіть агромістечка народ не тримають. Однак цифри щодо розвитку тваринництва вражають. Лише в одному Малоритському р-ні – більше 30 тис. голів ВРХ, із них 12 тис. дійних корів. Завдання щодо щільності – одна корова на один га площі.
У наших районах – все навпаки. Візьмімо той же Ратнівський, який межує із Малоритським. Однакові природні умови, але ситуація – різна. Нині в районі функціонує 14 агроформувань, більшість із них – ледве животіють – як рудименти минулого. Станом на 1 липня ц. р. у цих підприємствах утримувалося лише 4157 голів ВРХ, з них – 1750 корів. З минулого року чисельність дійного стада зменшилася майже на 2 тис.! Надій – 875 кг…
У Шацькому р-ні, що теж межує з Білорусією, зареєстровано тільки 10 сільгосппідприємств. І в цих господарствах, і в домашніх загалом утримується трохи більше 3 тис. голів ВРХ, з них 2397 корів. Причім левова частка – це корови селянські (2047).
Загалом же на Волині нині 205,7 тис. голів ВРХ, із яких 125,4 тис. корів. І якщо в агропідприємствах утримують 28,4 тис. корів, то населення годує 97 тис.
Білоруси кажуть: нові технології в АПК вирішили кадрову проблему. Тепер нема потреби у працівниках тваринницьких комплексів, бо дві доярки може подоїти тисячу корів. Тому, відповідно, їм і платять більше. Але на фермі «Савушкіно» не на диктофон працівники зізналися: це тільки для операторів машинного доїння, механізаторів та комбайнерів у них висока зарплатня. Звичайний персонал своїми заробітками не дуже задоволений. Але якщо вірити директорові підприємства, доярка може у них отримувати від 600 дол. США до 1000.
Але якщо із заробітними платами – гаразд, то заробити свою копійку (поза зарплатою) – шансів майже нуль. На все Дворище корів зо 20-ть. Чому так мало?
– А всім, хто на фермі працює, виписують молоко в рахунок зарплати. Ті, хто не працює тут, теж можуть виписати… – пояснюють жіночки із «Савушкіно».
А якщо хтось не хоче «в рахунок зарплати»?.. Та це тільки у мене таке питання виникає. Там у народу ні питань, ні бажань…
На тему молока і населення тамтешня влада говорить неохоче. На запитання волинських журналістів Сергій Ашмянцев відповів: на Берестейщині все ще купують молоко від населення. Але це мізер. Із 80 тис. корів області (це, до речі, менше, як на Волині!), лише 38 – у домашніх господарствах. Відповіді про заборгованість ми, правда, не почули. А от щодо цін, то Сергій Дмитрович озвучив лише вартість молока вищого сорту. Для «Савушкіно» – 3,60 за кг. Приблизно стільки воно вартує і у нас. А молоко від населення ціниться, за словами Ашмянцева, «як молоко першого сорту для державних підприємств». Тобто волинські власники ОСГ можуть не тішити себе думкою, що «у них краще». У них – інакше…
І причини, як на мене, зовсім не в тому, що білоруси «залишилися у минулому столітті». Совдепу в реаліях там – мало. І не тому корів не тримають, бо «селянам нема потреби». А тому, що цього не потребує, насамперед, держава. Діючий тамтешній лад виключає будь-яку можливість, умовно кажучи, виділитися з натовпу. Щоб не створювати державі зайвих клопотів. Бо сьогодні один селянин зайву копійку заробив, завтра – другий, третій… Спочатку хату собі вибудував. Потім взагалі у пір’ячко вбрався. І вже, дивись, диктувати почав своє якомусь директорові СВК.
Українському господареві, в якого на кожні дві булави по три гетьмана, такий спосіб життя неприйнятний на ментальному рівні. Ось тому так легко у нас кануло в Лету все радянське. І молоко наше – точно солодше. Воно з домішками свободи.
Олена ЛІВІЦЬКА.