Нинішнього року
людство відзначатиме 100-річчя від початку Великої війни – кривавої м’ясорубки,
яка розпочалася в 1914 р., а закінчилася в 1918 р. Перша світова забрала життя у
понад 9 млн солдатів та мирних людей, причому, один із її фронтів буквально
розтяв нинішню Волинь на дві половини: східну та південну частини нашого краю
контролювали війська російської імператорської армії, а решту території – німці
та їхні австро-угорські союзники.
Зрозуміло, що обійти
мовчанкою цю круглу дату не вдасться, навіть якби цього дуже хотілося. Але чи
усвідомлюємо ми, що збираємося відзначати і – найголовніше – в якому форматі?
У Європейському Союзі
вже вдарили на сполох. Виявляється, навіть 100 літ виявилося замалим терміном,
щоб як не остаточно примирити нинішні країни континенту, то хоча б знайти
спільні підходи до оцінки подій далекого минулого. У Великій Британії та
Франції вже встигли організувати низку заходів, які символізують велич перемоги
цих двох країн колишньої Антанти (до цього військового блоку входила й царська
Росія) над німцями та австро-угорцями. Це дуже не сподобалося в столицях
багатьох інших держав ЄС (насамперед, у Берліні, Відні, Будапешті, Бухаресті
тощо), які хоча й засуджують причини та перебіг Першої світової війни, проте
зовсім не вважають, що у 1918 р. мирний договір у французькому Комп’єнському
лісі розв’язав усі існуючі на той час проблеми, а – навпаки – створив
передумови для розв’язання Другої світової війни. Тому в Брюсселі й вирішили
утриматися від помпезних урочистостей. За великим рахунком – аби не ятрити
старі рани, що майже загоїлися.
А що ж буде в Україні
загалом і на Волині зокрема?
Для кращого розуміння
можливого формату заходів варто нагадати, що нинішньої України як такої в 1914
р. на політичній карті Європи просто не існувало. Волинь, як і багато інших
регіонів, була під контролем останнього російського імператора Миколи II.
Зрозуміло, що наших дідів і прадідів усупереч їхньої волі брали на службу саме
в російську армію, тож вони, як і сотні тисяч інших військовослужбовців,
проливали свою кров за «Вєру, царя і Отєчєство». Інших українців із Західної
України (насамперед, мешканців сучасних Львівської, Івано-Франківської,
Закарпатської, Чернівецької і частини Тернопільської обл.) вдягали в мундири
австро-угорської армії, тож вони сиділи в інших окопах, а йшли в атаку «за
цісаря».
Це – перша трагедія
українського народу, який виявився розділеним на дві частини, кожна з яких
намагалася вирішити інтереси чужих правителів.
Друга – не менш
жахлива. Кілька років поспіль основні бойові дії велися саме на Волині. Що таке
«бєженци», дізналася на власному гіркому досвіді не одна селянська родина,
котру силоміць вивозили в інші райони Російської імперії, бо на їхніх полях
були викопані окопи, а хати – розібрані для будматеріалів, із яких зводили різноманітні
укріплення. Причому якщо одних волинян везли в східному напрямку, то інших –
часом цілими селами – в західному! Деякі волинські дядьки зі своїми родинами
опинилися аж в Австрії, тоді як їхні недавні сусіди – в Сибіру…
Повернувшись, вони
застали спустошені поля, вкриті трупами та боєприпасами, а на місці домівок –
згарища. А дехто взагалі не повернувся з чужих країв: там і осів на постійне
місце проживання, з часом розчинившись серед інших народів безслідно…
Третє зло Великої
війни – черговий втрачений шанс відродити Українську державу. Один із
найбільших військових меморіалів на сучасній Волині – поховання колишніх
легіонерів Юзефа Пілсудського в лісі біля с. Костюхнівка Маневицького р-ну – є
для нас показовим та повчальним прикладом, як сусідня Польща зуміла у вирі
Першої світової таки відродити свої державність. В українців такого
меморіального комплексу немає, бо його й бути не може: всі намагання урядів УНР
скористатися історичним шансом та створити власну державу закінчилися крахом: 1920-го
більшовицька Москва підписала мирний договір із Другою Річпосполитою і майже
вся Західна Україна опинилася під владою інших держав: Польщі, Румунії,
Угорщини…
Тому якщо ми це все
не забули, то в оргкомітеті з відзначення 100-річчя Першої світової війни має
бути багато клопотів. Якщо орієнтовані на Схід громадські та політичні
організації робитимуть усе, щоб нагадати про «велич російської зброї» та про
приналежність нашої землі до імперії, то знайдеться немало охочих пограти
історичними м’язами і на Заході. І як за таких обставин не розчинитися у сфері
чужих інтересів? Як уберегтися вже не від військової, а духовної мобілізації в
чужі полки? Як довести сучасній Європі, що в 1914-1918 рр. Україна та її народ
були чи не основними жертвами зіткнення імперських амбіцій, бо лише втрачали,
але нічого не здобували?
Час для роздумів ще
залишився. Але його дуже мало.
Володимир ДАНИЛЮК.