На українському владному Олімпі скасували споконвічний
принцип розвитку нашої держави. Замість постулату «Свій до свого по своє» нас
ощасливлюють фразою «Чужий до чужого по чуже»…
Якщо в українському футболі
запроваджено ліміт на іноземців, які можуть виступати в складі вітчизняних
команд, то навіть далека від спорту людина розуміє: це зроблено для користі національної
збірної, оскільки спортсмени з паспортом громадянина України повинні отримувати
регулярну ігрову практику в змаганнях найвищого рівня, аби потім під
синьо-жовтими кольорами святкувати перемоги над найтитулованішими суперниками.
Як результат – наша команда, котру очолює український тренер, в рейтингу ФІФА
перебуває на 25 місці.
Значить, можемо ми досягати
успіхів, не сподіваючись лише на когось іншого?! То тоді чому зараз стало
модним кликати чужоземців нами покерувати?
Одразу зауважу: тема ця наразі
невдячна й більшість читачів обуриться. Мовляв, якщо за 23 роки українці не
спромоглися виростити в собі гідний кадровий потенціал, то як наша держава може
відмовлятися від іноземних фахівців, аби нарешті підвестися з колін?
Але так можна мислити лише за
принципами «революційної доцільності», коли віртуальна вигода заполоняє собою
далекосяжну перспективу.
По-перше, справді
висококваліфіковані та успішні менеджери в чужу країну не поїдуть, а
реалізуватимуть свої можливості або у власній державі, або на рівні
Європейського Союзу в Брюсселі.
По-друге, скороспішність
надання українського громадянства особам, які фактично не володіють державною
мовою та не розуміють особливостей нашого менталітету, свідчить про вибіркове
ставлення до чинного законодавства.
По-третє, ставка на
легіонерів автоматично означає відмову від наших співгромадян, які з успіхом
закінчили найпрестижніші світові університети і через відсутність пропозицій із
рідної держави змушені приносити користь іншим країнам.
Можна наводити й інші аргументи,
але ці – ключові. Тому виникає дуже багато питань.
Чому жодна з політичних
партій, яка брала участь у жовтневих виборах до парламенту, не заявляла, що в
разі перемоги вона пропонуватиме іноземців до складу нового уряду? З якого дива
міністрами чи їхніми першими заступниками свіжоспечені «українці» працювати
можуть, а, наприклад, Прем’єр-міністром або головою облдержадміністрації – ні?
Хто повірить, що люди великого бізнесу готові добровільно втратити звичні для
себе доходи, аби трудитися виключно на мізерну зарплату вітчизняних чиновників?
Врешті-решт, чи можна вважати результати їхньої попередньої діяльності такими
позитивними та вагомими, що без їхнього розуму, знань та досвіду нам аж ніяк не
обійтися?
Не будемо аналізувати
інвестиційно-фінансових оборудок, які здійснювали екс-громадянка США Наталія
Яресько та екс-громадянин Литви Айварас Абрамавічюс. Але що доброго відбулося в
Грузії, яка ощасливила нас міністром охорони здоров’я Олександром Квіташвілі та
першим заступником міністра внутрішніх справ Екою Згуладзе й де на
екс-президента Михаїла Саакашвілі порушено кримінальну справу, а велика
кількість його урядовців уже перебуває за ґратами?
Що, Грузія виграла війну з
Росією і не втратила майже половини своїх територій? Хіба ця причорноморська країна
стала лідером в організації ГУАМ? Може, затьмарила собою Сінгапур? Як у ОАЕ всі
громадяни отримали право на якісне та безплатне медичне обслуговування? Нічого
подібного: ні в сфері боротьби з корупцією, ні в галузях оборони, міжнародного
життя, охорони здоров’я та фінансово-економічній площині офіційний Тбілісі
похвалитися перед іншими нічим не може. То тоді який сенс мавпувати чужий
досвід і тішити себе ілюзіями, що грузинський Гіві чимось кращий від нашого
Григорія?
На Волині, до речі, вже був
досвід масового десантування в органи місцевої державної влади
«висококваліфікованих спеціалістів» із-за меж нашого краю. Пригадуєте, як 2002-го
Леонід Кучма призначив головою облдержадміністрації Героя України,
генерал-майора міліції Анатолія Француза, який був начальником УМВСУ у
Рівненській області? І що відбулося потім? Анатолій Йосипович, скептично
оцінивши кадровий потенціал нашої області, своїм першим заступником призначив
львів’янина Володимира Панчишина, заступником із гуманітарних питань –
рівненчанина Степана Родича, начальником облуправління внутрішніх справ – Олександра
Кміту… Поміняли начальників ще в кількох «ключових структурах» (наприклад, у
ДАІ та ветеринарній медицині), і на тому весь позитив командированих
вичерпався. Як і волинський бюджет, за рахунок багатьом із них купили квартири
в фешенебельних новобудовах…
Тому в позитивні результати
роботи на благо України з боку запрошених з-за кордону урядовців я особисто не
вірю. Якщо за 100 останніх років ні турок, ні росіянин, ні поляк, ні німець не змогли
перетворити наш народ і нашу державу на щось могутнє та процвітаюче, то чому ми
сподіваємося, що цього разу експеримент буде успішним?
Володимир ДАНИЛЮК.