Чверть століття у полоні природи

 Зелень  милувала зір своєю чарівною красою. Від легенького подиху вітру вершечки дерев гойдалися то в один, то в інший бік, народжуючи ніжну мелодію сонячного дня. З цією красою гармонувала бездонна голубизна чистого неба, на якому кучерявилися білі купчасті хмарки. Справжнісінький тобі рай у поліській глибинці! Живи та радій, насолоджуйся кожним прекрасним днем! Усе-таки щастить людям повсякчас спілкуватися з благодатною волинською природою. Серед такиз везунчиків долі і Валерій Павлович. 

— Біографія у мене коротенька, — говорить наш герой. — Народився у с. Світле Ковельського району 27 квітня 1959 року.Батьки живуть у тому селі, де я народився. Тато, Павло Іванович, також лісником попрацював років, мабуть, 38. І мама, Анастасія Никифорівна, весь час у лісі працювала. Вони уже трохи в літах, але, слава Богу, здорові. У парі більш як півстоліття.

Валерій Павлович жартує, що закінчував три школи. Хоча доля правди у його словах є: у рідному селі було три класи, потім пішов у школу сусідніх Сітличів, де була восьмирічка, це поряд, а ще два роки ходив у Підріжжя. Після середньої школи поступив у Березнівський лісовий технікум, що на Рівненщині. Вищу освіту здобув у Львівському лісотехнічному інституті без відриву від виробництва.  Через рік призвали в армію. Строкрову два роки відбахкав. Служив у льотних частинах. Шестимісячний курс молодого бійця проходив в учбовій частині, що знаходилася у Вапнярці Вінницької області. Служба проходила у вертольотному полку, що знаходився на території «братньої» Росії.

— Наша частина займалася ремонтом вертольотів, — пригадує мій співрозмовник. —  Служба припала на роки афганської війни. Ще було бажання піти туди і (посміхається) стати героєм. Приїхали вербувальники і вишикували нас на плацу. Добровольцям запропонували вийти зі строю, я було намірився також зробити крок уперед. Добре, що трапився мудрий командир і зупинив мене від необачного вчинку: «Хлопче, якщо хочеш лишитися живим, то стій на місці і нікуди не рипайся». Чи то доля така, чи  Бог милував, але подібне було. В іншому випадку могло що хоч бути. 

 Після армії працював і вчився. З 1976 року почався відлік трудового стажу з посади лісоруба. Потім Валерій Оксенюк працював старшим майстром, два роки інженером у лісництві. І ось уже більш як чверть століття він обіймає пост лісничого. 

У нього гарна і дружна сім’я. Дружина Наталія Володимирівна 20 років працювала секретарем Цмінівської сільської ради, на території якої і проживають, а вже два скликання – 10 років – вона голова сільської ради. 

— То у вас у сім’ї одне  начальство? – жартую.

— Виходить, що так, — підтримує такий тон розмови Валерій Павлович, а тоді уже додає. — Син Андрій —  підприємець, правда, шкода, що не пішов стежкою батька та діда. Не забажав. А могла б бути лісова династія Оксенюків. Хоча, як кажуть, усе ще може бути. Нічого сталого у житті не буває. Воно іноді повертається різними боками. Та поки що син працює підприємцем у Луцьку на Завокзальному ринку, має дружину Ольгу, яка також займається підприємництвом, але зараз у декретній відпустці. Потішили нас  у кінці минулого року внуком, бо деякий час не було дітей. Щоправда, син і одружувався пізно. Тепер з’явився онучок, якраз на грудневого Миколая, то Миколкою і назвали. Хай росте на радість та утіху усім нам!

— Яка штатна чисельність Вашого колективу?

— Маємо 5 майстрів лісу, лісничий, помічник, майстер з електронного обліку лісу, ще є 4 штатних робітники. Кілька років тому їх не було. Тепер можна набирати. І це набагато краще, ніж шукати когось з боку, коли виникає нагальна необхідність. Вони вважаються лісорубами, бензопильниками, вальниками лісу, але при потребі працюють на посадці нових насаджень.  У цьому році посадили 49 га лісу і 46 га так званого сприяння, де дерева вчасно зрізали. Зробили підготовку грунту, оперативно засіяли. Це називається сприяння природному поновленню.  Плугом розпушили землю, щоб насіння саме засіялося, а в загальному посадили ліс  більш, ніж на 100 га. 

— Валерію Павловичу, Ви сказали, що очолюєте лісництво понад 25 років. За такий період знаєте, мабуть, кожне дерево. Де найкраще, найкомфортніше почуваєте себе, коли приходите до лісу? У якому куточку? Чи Вам приємно скрізь серед рідних деревостанів?

— Справді комфортно скрізь. Приємно усвідомлювати, що колись сам садив і уже через якийсь десяток-другий літ виріс такий ліс. Радуєшся, що воно росте на твоїх очах. Приємно, що твоїми руками посаджено, воно росте, ми його доглядаємо, оберігаємо, бо наша така робота.

— Назвіть кращих людей свого лісництва, майстрів лісу.

— На добре слово заслуговують усі. Якщо людина приходить до нас, то вона прекрасно усвідомлює, що її чекає. Ліс любить дбайливих та працьовитих. Це не курорт, де можна відлежуватися. Роботи через край. Наші працівники це добре знають. Взяти хоча б Дмитра Захарчука, який уже має 76 років від роду. Старійшина нашого колективу, котрий давно тягне на високе визнання. Найдосвідченіший майстер лісу. І не тільки у нашому лісництві та на Волині, а й в Україні. У нього є чому повчитися, що перейняти та запозичити. Обхід Дмитра Петровича, який розкинувся на 800 га, один з кращих. Тут завжди  ідеальний порядок, мов у доброї господині в хаті. Скільки пам’ятаю, то не пригадую випадку, аби наш ветеран хоча б на день лишив своє дітище без уваги. Коли десь треба у нагальних справах, завжди завчасно попередить. Порядок любить у всьому. Ліс для нього – це друга домівка. Він би в ньому не тільки днював би, а й ночував, тільки рідні не дозволяють, — посміхається Валерій Павлович.

Така висока оцінка керівника багато до чого зобов’язує. І, коли відверто, то люди дорожать нею. Нікому ж нехочеться втрачати довіру, бо дається вона не просто так, а приходить разом з працелюбністю та сумлінням. Ці риси, помножені на любов до рідної природи, і є тими головними чинниками, що приводять до позитивних результатів.

— На скількох гектарах щорічно вирізається ліс у вашому господарстві?

— Робимо це згідно з доведеним планом. Якщо брати у кубічних метрах, то це приблизно буде 12 тис., бо відносно гектарів, то не можу точно сказати. Та, зрештою, це мене і не дуже турбує. Якщо мова йде про посадку, то вона обраховується в гектарах. Деревина – у кубометрах. Коли брати до уваги сосну, ушкоджену шкідниками, то набігає ще 2 – 3 тис. кубів. Це всихання, то просто катастрофа, яка завдає непоправних утрат лісу, а відтак —  лісогосподарським підприємствам. Якщо не знайдемо засобів проти цього лиха, то шкоди ці невеличкі комашки нароблять великої. Але взагалі-то всі планові рубки варто робити зимою. Спалив гіляки і ця сарана не розмножується. Ріжемо теплої пори, гіляк палити не можна, пожежонебезпечний період. Цим ця комашня і користується. 

— Гриби у вашому лісі є, можливо, Ви ще й грибник?

— Як лісівник може бути не грибником? Це було б дивиною дивною. Якби навіть не хотів, то станеш ним мимоволі. Хто може пройти мимо красеня боровика чи хоча б лисички? Думаю, що рідко яка людина не побажає поласувати грибною смажаниною чи у крайньому випадку юшкою з лісових делікатесів. «Тихе полювання» мені дарує неабияку насолоду. Грибних місць у нас багато. Тільки не у всіх вистачає терпіння півдня бродити дібровами з відром чи кошиком. Народна ж мудрість гласить: хочеш гриб підняти – поклонися землі. Сам у твою посудину він не заскочить. Але останні два роки грибними назвати не можна. Засуха потягнула, а вона не тільки позначається на врожайності сільськогосподарських культур, а й лісових. Щоправда, нинішньої весни, як ніколи, рано появилися маслята. Навіть моя дружина назбирала. Природа, мов спражня чарівниця, хоче компенсувати те, що недодала у минулому.