“Чим більше функцій буде децентралізовано, тим сильнішою стане держава”

Незадоволення системою сягнуло критичної
точки, тож зрозуміло і в Києві, і на місцях: українці не пробачать помилок та
обману, зміни мають бути реальними та дієвими.

Луцький міський голова Микола Романюк,
котрий неодноразово брав участь у засіданнях Правління Асоціації міст України,
парламентських слуханнях, міжнародних зустрічах, що стосувалися питань
децентралізації влади, погодився відповісти на запитання, які допоможуть
читачам «Волинської газети» зорієнтуватися у тому, що насправді відбувається.

– Миколо Ярославовичу, питань щодо
реформи системи органів самоврядування дуже багато. Розумію, що сьогодні ми
торкнемося тільки верхівки айсберга. Але поясніть основне: навіщо нам потрібна
децентралізація?

– Дійсно, зараз багато українців, і
зокрема лучан, запитують себе про це.

Насправді ідея децентралізації не нова –
вона давно витала серед більшості державних органів місцевого самоврядування, а
тепер формалізувалася у пропозиції Кабінету Міністрів, Президента, Верховної
Ради. А до проекту закону вже формалізувалася саме у Правлінні Асоціації міст
України.

Чи потрібна взагалі і для чого? Те, що
потрібна, – однозначно. Але необхідно також цією децентралізацією розумно
розпорядитися. Адже кожен питає: а що з того матиму я особисто?

Сама по собі децентралізація влади
необхідна. Але до якої міри – має бути прописано обов’язково у Конституції.
Чому саме в Основному Законі? Бо всі закони, постанови Кабінету Міністрів легко
змінити. До них можна ще прийняти зміни, доповнення – і то дуже швидко. І те,
що було від початку добрим та гарним, наступного дня стає абсолютно
протилежним. Маю на увазі, що та чи інша політична партія, прийшовши до влади,
намагатиметься прописувати зміни під себе. А якщо ми внесемо їх до Конституції,
то вже не все так просто. Коли зачіпають Конституцію, тоді торкаються інтересів
кожного з нас, кожного громадянина держави. Тут уже люди не дозволять так
гратися.

– Тим більше зараз, коли суспільство
настільки пронизане національною ідеєю…

– Однозначно. І це мають врахувати всі:
від Президента до сільського голови.

Та повернімося до суті. Намагатимуся
говорити, аби було зрозуміло всім. Сьогодні для жителів міста існує одна влада
– міська рада і голова. Людей загалом не цікавить, які тут є представництва
центральних органів влади, тому що в першу чергу це стосується системи
управління в державі. Нині великі функції має центральна влада – у місцевої
немає значних повноважень, бо в законі ніде такого не прописано. Для прикладу,
діяльність Держархбудконтролю. Скажіть, хіба нормально вирішувати в Києві,
правильно чи ні збудований у селі туалет, або давати зі столиці дозвіл на
початок будівництва, декларацію на його завершення, бо треба чотири вікна
поставити у школі?

– Цілковитий абсурд.

– Насправді так. Абсурдно. Але ж
прийдуть правоохоронні органи і скажуть: пробачте, але є закон, тож покажіть
нам папірці, які доводять, що ви не порушуєте чинне законодавство…

Для такої роботи було побудовано цілу
вертикаль. Щоб вона працювала, з кишені кожного українця треба витягувати
гроші.

Коли я був головою облдержадміністрації,
Антон Кривицький (тоді – начальник головного управління містобудування,
архітектури та житлово-комунального господарства Волинської
облдержадміністрації, – авт.) очолював відповідний структурний орган, де було
всього 5 чи 6 осіб архбудконтролю.

І вистачало.  Коли цей структурний підрозділ є у складі
територіального органу, тоді є й вплив на призначених керівників. Їх можна
запитати, чому роботу не виконано. Нам відповідають: мовляв, пробачте, у нас
вертикаль – ми самі по собі. А люди то з усіма претензіями йдуть у міську раду.
І таких прикладів можна наводити дуже багато.

От, скажімо, реєстрація суб’єктів
господарської діяльності. Була у нас, працювало 6 людей у міській раді. Я не
чув нарікань на роботу органу. Але знову створили вертикаль. Як зараз пам’ятаю
цю постанову Кабінету Міністрів України, коли ввели більше 20 тисяч
держслужбовців! На це знову ж таки забрали з кишені кожного громадянина. Те ж
саме із реєстрацією майнових прав, землі. Тобто все це має бути передано на
рівень територіальної громади.

Але й це не основне. Йдеться про участь
територіальних громад держави у розподілі фонду регіонального розвитку. Що
мається на увазі? Нині всі податки йдуть у центр. Створюється відповідний фонд,
скажімо, регіонального розвитку у державі, куди й спрямовані всі надходження з
областей. Тоді ж представники регіону їдуть до столиці, везуть проекти і
починають доводити, що потрібно, скажімо, котельню побудувати саме там, а не
деінде. У Києві дивляться і вирішують, чи дійсно це необхідно. Ну кому, як не
територіальній громаді, на місці видніше, що в першу чергу потрібно?

– Така система нагадує ситуацію: хто
раніше встав, той і штани взяв…

– Тож зараз хочеться сказати: всі
розкритикували Бориса Петровича (Борис Клімчук – екс-голова облдержадміністрації,
– авт.) і кричали: «Ганьба!». А я хотів би йому подякувати: понад 400 мільйонів
гривень було залучено на Волинь. І це його заслуга, бо області, що поряд,
стільки не мали.

Але з іншого боку: це справедливо чи ні?
Звісно, нам лише плюс, але щодо інших так не можна. Має бути рівномірний
підхід. На цьому наголошував і Володимир Гройсман (віце-прем’єр-міністр
України, міністр регіонального розвитку, – авт.). Є фонд регіонального
розвитку, є стільки-то жителів у державі. Поділили на одного і помножили на кількість
мешканців територіальної громади. Якийсь відсоток треба лишити і на обласний
рівень, адже є питання регіону, і їх треба вирішувати, фінансувати.

Тож прийшло, скажімо, кілька тисяч у
село – думайте, що з ними робити: чи це буде витрачено на дорогу, чи на
освітлення?

– Значна частина податків від прибутку
підприємств має лишатися у розпорядженні територіальної громади. Поясніть
читачам, що це означає?

– Сьогодні дійсно йдеться про фінанси.
Нині основна частина доходів міського бюджету – це прибутковий податок із
фізичних осіб, плата за землю та першу реєстрацію транспорту і ще деякі інші. А
податки з підприємств, котрі на території міста, йдуть у державу. Чи
справедливо?

Однозначно, скажімо, особливості роботи
Пенсійного фонду не повинні хвилювати місцеві громади. Так само це стосується
соціальних фондів. Тими грішми треба розпоряджатися централізовано.

Не менш важливо – при децентралізації
влади забезпечити бюджет на всіх рівнях. Ви ж знаєте: коли ми приймаємо
кошторис на сесії, то постійно не вистачає на освіту, культуру, спорт,
медицину. Але пробачте, будь ласка, чому мене як міського голову чи депутатів
міської ради мають турбувати лікарні? Це державна функція, делегована нам. Але
фінансування на це достатньо не дають! Тож замість того, аби щось профінансувати
своє, виділяємо гроші із міського бюджету для вирішення тих питань, які
сьогодні делеговані державою.

– Нова адміністративна реформа обіцяє
побороти бюрократичну систему та в ідеалі – викорінити корупцію. Яким способом
це має відбуватися?

– Всі ті послуги, котрі ми перерахували
раніше, мають надаватися через ЦНАПи. Тоді ми створимо такі умови, коли
корупція в принципі неможлива. А з корупцією боротися не треба: її ніхто ніколи
не поборов і не поборе.

– Можливо, наступне питання стосується
не зовсім децентралізації, але… Передбачається, що в регіоні буде теоретично
три керівники, а фактично – два. Крім того, у проекті реформи влади не
врахували побажання багатьох українців про те, аби голову ради та виконкому
обирали люди. Як же тоді громада, якщо ця посада не буде виборною, впливатиме
на владу?

– Створення в обласній раді виконавчого
комітету, де голова ради очолюватиме також і виконкоми, крім того, вибирається
депутатами… А от я би не ризикнув обирати його всією областю, бо це може
сприяти свого роду федералізації. Якщо ми перегорнемо сторінки історії нашої
держави, то побачимо, що таке ми вже мали. Тих місцевих князьків згодом
поперекупляли – і українські землі вони, даруйте за вислів, роздерибанили. Тож
коли є обраний радою голова – з одного боку це нормально. Він відчуває
відповідальність. Але та відповідальність – знову ж не перед мешканцями
області, а депутатами. Та і тут має бути певний баланс. От сьогодні такий
парадокс. Не буду наводити точні цифри, але приблизно: за всіх депутатів, які йшли
по мажоритарці, проголосувало приблизно 14 тисяч людей. За мене, коли обирався,
в межах 27 тисяч. А якщо сьогодні збирається дві третіх депутатів і висловлюють
недовіру – міський голова піде у відставку. У міській раді взагалі є депутати,
за яких проголосувало 250 чи 300 людей – і їх не можна відкликати. Тож треба
збалансувати. Розумію, що міський голова теж не повинен бути чимось священним,
йому також хтось має дихати в потилицю і він має відчувати відповідальність,
але та відповідальність мусить бути рівною.

– Відомо, що за основу реформи беремо
польський досвід. Але чи вдасться в Україні все так, як у сусідів? Адже Польща
– не Україна, українці – не поляки… Та й наші найближчі європейські сусіди
визнають, що мають прорахунки.

– Ми багато спілкуємося, проводимо
зустрічі з поляками, зараз нам надають консультації.

До речі, поляки говорять, що зараз би
вони взагалі зробили дворівневу систему, а не трирівневу, як передбачається і в
нас. Щоб лишити тільки регіон і територіальну громаду. Я б теж виступав за
дворівневу. Бо вважаю, що утримання районного керівництва – це зайві витрати.
Але зараз не ризикнуть не таке піти, бо то – занадто кардинально. Можливо, це
відбудеться у наступному етапі.

А щодо вашого запитання, чи можливо у
нас таке повторити… Можливо. Але от тут потрібні рішучі кроки, адже не всі
підтримують децентралізацію влади.

Розкажу таку ситуацію. Прибули ми в Київ
на засідання Правління Асоціації міст України. Прийшло запрошення від
Олександра Турчинова (Голова ВР, – авт.). У ньому, власне, сказано, що
відбудуться парламентські слухання щодо питань концепції реформування місцевого
самоврядування. Тож зайшов я до зали – аж на душі радісно стало. Дивлюся –
прийшло близько 150 депутатів: і комуністи присутні, і регіонали, і
позафракційні, і «Свобода», і «УДАР», і «Батьківщина» є. Ну, думаю, я радий, що
люди так перейнялися місцевим самоврядуванням. Заходить і Арсеній Яценюк
(Прем’єр-міністр України, – авт.), і більше половини складу уряду, голова
Верховної Ради веде, його заступник присутній. Словом, думаю, буде серйозна
розмова. А знаєте, чим це все завершилося? Через певний час у залі лишилося 26
міських голів, ну і близько 15 народних депутатів.

А по телевізору цього ж не видно!
Глядачам спочатку показали зал Верховної Ради – все чудово, заповнений. А потім
камери наводять на трибуну, виступаючого та голову парламенту. І все!

Я був настільки розчарований на
завершення цієї зустрічі…

– Показуха, словом… Як ви вважаєте:
дострокові вибори до парламенту та місцевих рад нині потрібні?

– Повторюся: все буде дуже непросто. Тож
дострокові парламентські вибори необхідні. І те, що їх треба проводити за
відкритими партійними списками, теж однозначно. Хоча сумніваюся, що таке у
Верховній Раді пройде. Але хоч би там що, саме ці народні депутати мають хоча би
прийняти зміни до Конституції. І вибори будемо проводити на нових засадах.

У принципі, в містах, селах та селищах
уже є система влади, яку планують запровадити на рівні регіону. Тобто частинку
реформи місцевого самоврядування вже зроблено. Але треба змінити близько 500
законів, тож попрацювати варто серйозно.

– На вашу думку, децентралізація – це не
пом’якшений варіант федералізації?

– Між федералізацією і децентралізацією
– зовсім немає схожості. Адже федералізація передбачає наявність у кожній
федерації мало не власної Конституції, судового устрою і таке інше. А от
децентралізація влади в унітарній державі можлива. І чим більше функцій буде
децентралізовано, тим міцнішою стане держава. Як би не парадоксально це
звучало.

Територіальна громада отримає не лише
повноваження, а й відповідальність та чимало обов’язків. Бо ж нагору не буде
чого дивитися – адже маємо те, що маємо, і більше не стане.

Наскільки має змінитися психологія
людей, уявляєте? Кардинально! Тобто діятиме простий принцип – працюєш сам на себе.
Громади на місцях реалізовуватимуть власні ідеї і зароблятимуть самі на себе
стільки, скільки зможуть. При цьому мають максимально враховуватися побажання
кожного громадянина.

Знаєте, вислів «Міцна сім’я – міцна
держава» не вигадали просто так. Це перевірено життям і досвідом. Також має
бути якомога менше перешкод для реалізації планів цих територіальних громад.

– Ще один момент. У проекті закону, що
стосується реформи, сказано, що за громадську безпеку повинні відповідати самі
громади. А чим займатиметься міліція?

– Муніципальна міліція повина
підпорядковуватися міській раді. А все, що стосується карного розшуку, відійде
до спеціально створеної нової структури. Тоді й буде так, що місцева рада
відповідатиме за охорону громадського порядку.

– Під час круглого столу, ініційованого
секретарем Луцької міської ради Сергієм Григоренком, з ваших уст прозвучала
цікава думка. Мовляв, варто організувати певні навчання для журналістів, аби
вони у своїх матеріалах доступно змогли розтлумачити особливості реформи людям.

– Одразу хочу зазначити, що не хотів цим
сказати, ніби журналісти не розуміються на процесах децентралізації чи реформи
загалом. Просто така ідея прозвучала з уст представниці Болгарії, коли ми були
на форумі місцевого самоврядування у Львові. Вони такий експеримент втілили у
життя й отримали результат.

От ми зараз спілкуємося – у читачів
виникне багато питань. Звісно, подати цю інформацію правильно можуть тільки
журналісти. Люди повинні сьогодні мати можливість знайти для себе відповіді із
засобів масової інформації. І трактування має бути зрозумілим, правильним,
написаним живою розмовою. Але щоб таке організувати, треба все добре продумати,
щоб це було результативно.

– Це дійсно гарна ідея. Я особисто з
нетерпінням чекатиму, коли ви запросите на такі заходи. Але виникає ще одне
питання: чи не потрібні такі ж навчання для чиновників чи майбутніх старост
територіальних громад, котрим нададуть більше повноважень і від яких відповідно
очікуватимуть позитивного результату роботи?

– Очевидно, так. Адже варто визнати:
багато людей звикли, що до них гроші самі йдуть, вони все життя сиділи у
кабінетах. А тут… Загалом вважаю, що чиновників у нас забагато, це стосується і
міської ради. Але визнаю: без чиновників нема держави. Правда, вони повинні
бути грамотними, професійними. І головне: переступивши поріг кабінету, кожен
чиновник має забути, у якій він партії. Цього важко добитися, але необхідно.
Партії мають бути там, у Києві, в стінах парламенту, а тут – ні.

У нашій державі сьогодні не діє система
підготовки кадрів, тому й маємо квотний підхід до розподілу посад.

Я хочу сказати, що у часи Союзу була
відповідна система. І не можна зараз повністю відкидати те, що було позитивним
і працювало. Я особисто все це пройшов. Знав, що мав закінчити вуз, аби
влаштуватися на роботу. А коли 6 місяців пропрацював майстром на меблевому
комбінаті, начальник цеху пішов на лікарняний. Мене призначили в. о. начальника
цеху. То я тоді дуже переживав, чи впораюся. Думав, що завалю справу, бо не маю
досвіду. А якби мені тоді сказали, що через 2 роки стану директором
підприємства, то однозначно відмовився би.

Боляче, коли у міську раду приходять
молоді люди і кажуть: я хочу бути начальником. Мене таке дивує. Адже так не
буває! Хто би що не говорив – кожен має пройти певну школу і збагатитися
власним досвідом, а не теорією університету.

Переконаний: кожен має займатися своєю
справою. Я, наприклад, не хочу вирішувати питання, у яких не розбираюся. Для
всього є, як мовиться, спеціально навчені люди. Моє завдання: знайти
кваліфіковані кадри та згуртувати їх довкола спільної мети.

– Дякую за відвертість.

Спілкувалася Світлана ДУМСЬКА.

Фото автора.