Видатний український художник, професор Академії мистецтв України Михайло Бойчук ненадовго повірив у добрі наміри «визволителів зі Сходу». І навіть малював для них скрізь, у тому числі і в Луцьких казармах у м. Києві, пропагандистські картини. Але це не допомогло: в 1936 р. Митця та його учнів заарештували, помістили в Лук’янівську тюрму, по сусідству з колись розмальованими казармами, а згодом розстріляли як «ворога народу». Які ще приклади потрібні, щоб затямити раз і назавжди: московська орда несе в Україну тільки смерть, спустошення і диктатуру?
В цій трагічній історії волиняни можуть звернути увагу на маловідомий факт: Михайло Бойчук оздоблював малярством Луцькі казарми, що на вул. Дегтярівській, 11 у м. Києві. Ми зазвичай багато знаємо про колишні військові будівлі у м. Луцьку чи, приміром, у Володимирі, а от про казарми, названими «Луцькими», фактично нічого й невідомо.
А дарма!
Колись на цьому місці був перший київський іподром, який проіснуваав із 1867 до 1881років. А вже станом на 1911 р. існував цілий комлекс із трьох споруд для військових.
Вони були розраховані на розміщення повністю укомплектованого піхотного полку царської армії в складі 4 батальйонів. Місткість стайні сягала до 100 коней.
До початку Першої світової війни в казармах розміщувався 165 піхотний Луцький полк 42 піхотної дивізії, сформований 17 січня 1811 р. під назвою Житомирського внутрішнього губернського напівбатальйону, перейменованого 1898 року на 165 піхотний Луцький полк.
Вочевидь, назва «Луцький» виникла тому,що його особовий склад комплектувався, в основному, з мешканців м. Луцька, яке на той час входило до складу Волинської губернії царської росії з алмінцентром у м. Житомирі.
Під час російсько-японської війни 1904-1905 рр. полк був мобілізований, але участі у воєнних діях не брав. Із нагоди свого 100-річчя підрозділ одержав новий прапор із написом «1811-1911» з «Алєксандровской лєнтой» і тоді ж розташувався в нових казармах на вул. Дегтярівській, 11.
З початком Першої світової війни полк виступив на фронт у складі діючої армії. А спорожнлі приміщення казарм використовувались іншими військовими частинами…
Під час визвольних змагань в Україні 1917-1921 рр. Луцькі казарми, за якими закріпилася така назва, займали різні військові підрозділи усіх ворогуючих сторін почергово. А навесні та влітку 1919 р., коли казарми були зайняті червоноармійськими частинами, стіни всіх приміщень з ініціативи «комісара з військових справ України» ніколая подвойського було вкрито революційно-агітаційними розписами високого мистецького гатунку. Їх викнувала клейовими фарбами авторська група, керована професором майстерні монументального живопису Української державної академії мистецтв Михайлом Бойчуком та його учнів Тимофія Бойчука, Оксани Павленко, Івана Падалки, Василя Седляра та інших, а також група учнів Київського художнього училища, яку очолював Микола Струнников.
«У розписах, зроблених у новаторській манері, стверджувались ідеї братнього єднання трудящих, захисту завоювань революції, миру; відтворювалися сцени мирного трудового життя народу, червоноармійського побуту тощо.
Художнє вирішення композицій («Мир», «Застілля», «На варті», «Гуляй, душа, без кунтуша», «Битва з гідрою контрреволюції», «Боротьба з двоголовим орлом», «Оранка», «Жнива», «їдуть на працю», «З поля», «У червоноармійських таборах» та ін.) відроджувало риси давньоукраїнського монументального мистецтва. Сюжети розписів включали мотиви українських народних орнаментів. Стінопис Миколи Струнникова та його учнів («Боротьба з самодержавством», «Боротьба з капіталом», «Боротьба з Антантою», «Шах і мат білому королю») мали символіко-алегоричний характер. Ці твори були яскравим свідченням творчих пошуків художників-бойчукістів у галузі відродження національного мистецтва», – пише портал «Звід пам’яток історії та культури України».
А в 1930-1960 рр. усі «бойчуківські» розписи Луцьких казарм знищено.
Ці приміщення весь час використовувалися для військових потреб. А від початку 1990-х рр. центральний корпус (після реконструкції) передано Державному митному комітетові України, де й нині знаходиться його головний офіс.
Коли у 1936 р. Михайло Бойчук був заарештований, то після півроку «слідства» художника разом із учнями-однодумцями розстріляли,а вцілілі твори було вилучено з музейних експозицій та запасників у спецфонд і знищено.
Мистецтвознавець Ярослав Кравченко у дослідженні, яке опублікувала «Історична правда», написав про долю Михайла Бойчука доволі скурпульозно. Первісток у родині галицького селянина Левонтія Бойчука, він народився 30 жовтня 1882 року в с. Романівці на сусідній Тернопільщині:
«Волею долі, а чи Божим Провидінням 1898 р. опинився у м. Львові, де почав навчатись малярству у приватній художній школі «Товариство для розвою руської штуки» Юліана Панькевича. Отримавши стипендію, поїхав на навчання до австрійського м. Відня, у 1899 р. до Краківської академії мистецтв, де одним із його професорів стає відомий польський мистець Леон Вичулковські.
Завершивши 1904 р. навчання зі срібною медаллю (другим медалістом став львів’янин Казимир Сіхульські), Михайло Бойчук, як стипендіат митрополита Андрея Шептицького, продовжив навчання в Мюнхенській Академії мистецтв, а після короткотривалої військової служби у 1907 р. вступає до приватної Академії Рансон в майстерню «набіта» Поля Серюзьє, де в м. Парижі вивчає мистецтво архаїки та бретонського «наїву».
Після повернення в Україну, на запрошення Глави УНР Михайла Грушевського, професор Михайло Бойчук у грудні 1917 р. очолив майстерню ікони і фрески (від 1919 р. – майстерні монументального мистецтва Української академії мистецтв, де пропрацював, при змінах найменувань навчального закладу, до 1936 р.
Трагічна доля родини Михайла Бойчука – це вже тема окремої розмови, бо вона виявилася не менш жахливою, ніж у самого професора. Наприклад, найменшу доньку він так ніколи й не побачив: дівчинка народилася, коли батька вже розстріляли…
26 листопада 1936 р. Михайло Бойчук був заарештований за звинуваченням у шпигунстві як «один з керівників націонал-фашистської терористичної організації», опинився у в’язниці НКВД по вул. Дегтярівській, 13, зовсім поруч від Луцьких казарм, які він колись розмальовував для ідеологічної підтримки «країни рад».
Справу провадив чекіст міхаіл хаєт, через руки якого пройшли інші жертви: письменник Валер’ян Підмогильний, поет Євген Плужник, театрознавець Петро Рулін та багато іншого цвіту української нації… Виродок із НКВД пережив масштабні чистки 30-их років, міхаіл ізраїлєвіч на боротьбу з українським націоналізмом у 1945 р. отримав навіть орден, у 1950 р. у званні підполковника нквд вийшов на пенсію, а репресований цей уродженець Донбасу тільки в 1956 р. Парадоксально, але міхаіла хаєта закопали на елітному Байковому кладовищі столиці…
13 липня 1937 р. професора Михайла Бойчука разом із учнями-однодумцями згідно рішення закритого судового засідання «воєнной коллєгіі вєрховного суда ссср» розстріляли. Вирок особистими підписами затвердили іосіф сталін, в’ячєслав молотов і клімєнт ворошилов.
Похований Михайло Бойчук у безіменній братській могилі у Биківнянському лісі під м. Києвом…
Тому не варто сумніватися: «русскій мір» в усі часи смердить смертю і занепадом…
Остап КАЛИНА.
На фото «Історичної правди», «Звід пам’яток історії та культури України», «Вікіпедії», Товариства «Меморіал» та відкритих джерел: одна з вцілілих картин Михайла Бойчука – «пророк Ілля»; нагрудний знак луцького полку; головний корпус Луцьких казарм, де зараз офіс митників, у м. Києві; схема споруд військового об’єкта станом на 1911 р.; Михайло Бойчук; Школа професора в Парижі: стоять Гелена Шрамм, Микола Касперович, сидять Тадеуш Налепінські, Софія Бодуен де Уртене, Софія Налепінська, Софія Сегно, Яніна Леваковська, Михайло Бойчук; автопортрет Михайла Бойчука з песиком. 1910 рік; слідчий НКВД міхаіл хаєт; Лук’янівська тюрма у м. Києві після побудови.