Що не кажи, а навіть
всевидюща відьма у вигляді міністра культури СССР Єкатєріна Фурцева деяку
антирадянщину таки пропускала повз очі! І добре, що дивилася на світ суто через
червоні окуляри: маємо в кінематографічній спадщині картини, котрі й зараз не
втрачають актуальності.
Одна з них – «Весілля в
Малинівці», яку зняли до чергового ювілею встановлення радянської влади в
Україні. Сюжет комедії простий, але повчальний.
1919-й. Село Малинівка на
Півдні. Влада тут змінюється ледь не тричі на добу: то «білі» приходять, то
«червоні» наступають, а то «зелені» нагрянуть. Останні – це підопічні отамана
Гриціяна Таврійського, котрий узагалі нікому не підпорядковується, крім власної
банди (членів якої, правда, теж остерігається). Саме «зелені» нагрянули в
Малинівку та ледь не зірвали щасливий шлюб місцевої красуні Ярини з працелюбним
чабаном Андрієм. Але самопроголошений правитель вирішує взяти Ярину… собі в
жінки! І ось, поки головні герої чекають то посланця від білогвардійського
барона Врангеля, то визвольного походу одного з червоних полків, екран
заповнюється фразами, котрі просто вимагають повторного оприлюднення!
Тому – утримаюся від
будь-яких коментарів, а вимогливий читач нехай сам упізнає в героях старої
комедії головних дійових осіб нинішнього революційного моменту! Отже, лише
цитати мовою оригіналу, так би мовити, в контексті закликів до порозуміння з
братами нашими південно-східними:
Дід Ничипір (місцевий
симпатик «червоних»):
«Опять власть меняется!».
«Если ангел, зачем живёшь
промеж людей?».
«– Мне бы такую работу, чтобы
поменьше работы. Начальником гарнизона могу.
– Так у нас одни бабы.
Правда, боевые.
– А ты говоришь!..».
Попандопуло (учасник банди
«зелених»):
«Нажми на клавиши, продай
талант!».
«Иди к нам в банду. Я тебе
устрою про-те-же».
«Снимай лапсердак. Поносил –
дай другому поносить».
«Ты знаешь, сколько у нас
пулеметов? Семь! Вот только три нормальных, один заедает, второй, как
сумасшедший, подпрыгивает, а третий, гад, у своих пуляет… А седьмой я по
секрету от атамана выменял вот на эти штанишки».
«– В довоенное время я имел
много профессий, за что и состоял на особом учёте у Одесского уголовного
розыска.
– А я служил в полиции. Не
бойся, мы своих не трогаем!».
«Это тебе… это мне… это тебе…
это обратно тебе… это все время тебе… Посмотрим… Я себя не обделил?».
«У пана атамана нэма золотого
запасу, и хлопцы начинают разбегаться в разные стороны. Если так пойдет дальше,
я тоже разбегусь в разные стороны».
«Чует мое сердце, что мы
стоим накануне грандиозного шухера».
Яшка-артилерист (ні те ні
се):
«– Вы и только вы напоминаете
мне мою любимую, мою чернявую, мою безотказную… гаубицу!
– А где же она, ваша любимая,
ваша чернявая?
– Погибла в неравном бою.
– Яков Ляксандрыч, так вы
вдовец!!!».
«– У вас бывают мигрени?
– У нас никого не бывает.
Одна только скука.
– Скуки больше не будет. Я
человек бывалый, танцую, много песен знаю».
Назар (командир
«червоних»):
«Откуда-куда-зачем – никому
не говори».
«Не всё ещё потеряно, коршуны
мои!».
«У барона Врангеля всё
английское!».
Гриціян Таврійський
(отаман «зелених»):
«Я сам себе Петлюра!»
« – Как же можно без
программы? Я же атаман идейный. И все мои ребята, как один, стоят за свободную
личность.
– Значит, будут грабить».
«Хлопцы недовольны мной.
Какой ты, говорят, атаман, если у тебя нету золотого запасу? Батько!
Гро́ши!!!».
«– Красных хлебом-солью
встречал? А меня почему не встречаешь?
– Так они ж приехали, как
люди, а ты налетел, как…
– Налетел! Они и удрали!
– Уехали.
– Против меня никто не
устоит! Выставляй пятьсот, тыщу, полторы тыщи – побегут!
– А они – уехали»…
Володимир ДАНИЛЮК.