Щороку у другу неділю вересня в Україні відзначають
День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння,
Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951
роках. Чому це важливо і не підлягає забуттю?
9 вересня 1944 р. УРСР та маріонетковий «уряд» «Польської
Народної Республіки» уклали угоду про «взаємний обмін населенням», в результаті
якої понад 700 тисяч українців примусово виселили з домівок. Переселення мало
бути добровільним, але перетворилося на примусові депортації. Людей
тероризували, застосовували репресії, конфісковували майно. Дуже часто – просто
вбивали…
«Умови переїзду українців були жахливими. Від дому до
залізниці їх супроводжував військовий конвой. Поки люди чекали на відправлення
поїзда – жили на залізничних станціях просто неба, без належних
санітарних умов, харчування та медичної допомоги. Перевозили депортованих
переважно у товарних потягах – часом в одному вагоні з худобою. Загалом примусове
переселення призвело до руйнування історичних, матеріальних, моральних та
культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини,
Підляшшя і поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського
народу», – нагадує портал «Тернопіль. Новини».
У м. Луцьку на Меморіальному комплексі «Вічна слава», на
пам’ятній стелі депортованим українцям викарбувано назви 213 сіл Холмщини, Підляшшя,
Надсяння, Західної Бойківщини, Лемківщини. Звідти сталінський режим примусово
вивозив українців із споконвічних українських земель після закінчення Другої
світової війни… У нас їх дехто називав «забужанами», бо приїхали з-за Бугу…
Чи справедлива така характеристика?
«На Волині є чимало колишніх холмщаків, вихідців із
Підляшшя та інших стражденних земель. Люди сюди переїжджали, аби бути ближче до
рідної землі, та від неї відділяє державний кордон. Люди старіють, помирають, а
не можуть бодай оком глянути на те місце, де було колись рідне село. Тому
кілька років тому і встановили пам’ятний знак у пам’ять про депортованих
українців, аби їхні нащадки мали куди прийти, помолитися, вклонитися. Тепер же
додали і назви спалених, знищених сіл. Хоча це ще далеко не всі адреси братовбивчої
війни… На стелі напис: «Пам’яті українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння,
Західної Бойківщини, Лемківщини: убитих, закатованих польським збройним
підпіллям, депортованим зі своїх прадавніх земель». Таке було… Але
вражає продовження напису: «…а також пам’яті тих боголюбивих поляків, які
рятували братів-українців від знищення». У Польщі давно пишуть і розказують про
те, як українці рятували поляків під час етнічних чисток сорокових років
минулого століття. У нас же ця тема – тема християнського милосердя ще наче «у
підпіллі»… До тих подій ми жили з поляками в одних селах, були сусідами і
братами. Хоча, звісно, це були українські села, бо у наших Путковичах
Холмського повіту проживало всього 5 польських родин. Коли небезпека
загрожувала їм, вони у нас переховувалися, а коли нам – вони давали
прихисток… Ми і нашу хату на них залишали, коли нас депортували, бо що можна
було взяти на одного воза?.. Історію, яка б вона не була, треба знати. Без
цього не виховаєш ні патріота, ні просто богобоязної людини», – написала відома
журналістка Наталія Малімон…
Власне, злочин сталінізму періоду 1944-1951 рр. щодо
примусової депортації українців із їхньої землі продовжує путінська депортація,
коли починаючи з весни 2014 р. в росію знову вивозяться цілі родини громадян
України.
Роман УСТИМЧУК.
На фото з «Вікіпедії»: у Луцьку на Меморіальному
комплексі «Вічна слава», на пам’ятній стелі депортованим українцям, викарбувано
назви 213 сіл Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Західної Бойківщини, Лемківщини, де
до 1951 р. жили українські родини.