Дитина має право
повноцінно виховуватися і навчатися в родині. Це прописано в Конституції
України, як і більшості країн світу, зрештою, є постулатом загальнолюдської моралі
та світових релігій. Тому не випадково Президент Віктор Янукович укотре наголошує:
ми повинні зробити все, аби проблема соціального сирітства і бездоглядності
зникла, щоб у нас не було богаділень-дитбудинків, не було шкіл-інтернатів,
після яких діти не можуть знайти себе в житті. Інакше кажучи, представницька та
виконавча влада на місцях мусить усілякими способами повертати дітей у родинне
коло. Навіть попри спротив батьків – чи то навмисний, чи несвідомий. Як-то
сьогодні склалося в Сенкевичівській спеціалізованій школі-інтернаті І-ІІІ ст.
на Горохівщині, де при живих батьках і цілком благополучних родинах 95
тамтешніх вихованців почуваються сиротами на повному утриманні держави.
Як сталося, що до переліку соціальних сиріт потрапила
майже сотня волинських діток, а їхні батьки добровільно прирікають свої чада до
колективного виховання поза межами родинного тепла? Причина почасти лежить в
історії закладу. Сенкевичівська школа-інтернат, створена в 1956-му, сім років
тому змінила статус. Якщо раніше тут держава виховувала переважно сиріт, то
після перепрофілювання закладу на повному утриманні опинилися виключно діти з
неблагополучних сімей, родин, які потрапили в складні життєві обставини, а
також багатодітних сімей, що неспроможні фінансово утримувати дитину. Однак, як
запевняють фахівці, завдяки державницькій стратегії останніх років у подоланні
соціального сирітства нині і цей статус інтернату де-факто втратив свою повноту.
Бо дві третини вихованців уже не відповідають критеріям, визначеним, скажімо,
сім років тому. Чи це справді так – з’ясовувала спеціально створена комісія.
– В інтернаті навчається найбільше дітей із Горохівщини
та й заклад у нашому районі, тому саме ми скликали комісію, куди увійшли
начальник відділу освіти, служби у справах дітей, директор районного центру соціальної
служби для сім’ї, молоді та дітей, сільські голови кожної сільради, чиї діти в
інтернаті, – розповіла голова Горохівської райдержадміністрації Жанна Савчук. –
Комісія відвідала кожну родину, вивчила питання й зробила акти обстеження цих
сімей. Результат однозначний: із 27 дітей із Горохівського району всі можуть
навіть сьогодні повертатися додому, до мами з татом. Принаймні житлові умови,
сімейна атмосфера та благополучність родини дозволяють це зробити. На
підтвердження після перевірки батьки забрали з інтернату семеро дітей. І тепер у
спеціалізованій школі залишилося 95 учнів замість 102.
Керівник району сподівається, що інші батьки теж
наважаться повернути своїх дітей у сім’ю, щоб таки обдарувати малечу
повноцінним дитинством, а не обмежувати їхню радість подарунком під ялинкою від
благодійників.
– Мене, як голову адміністрації, як маму, яка має доньку,
лякає слово інтернат, – каже Жанна Савчук. – Адже по-різному буває, не кожна
дитина здатна жити, їсти, спати в колективі. Тут, як-не-як, режим, майже
дорослі обов’язки. А що вже казати про психологічне пригнічення, коли дитя
плаче ночами в кутку, бо мама з татом віддали в інтернат, десь далеко. А ще
поряд хлопці й дівчата, які можуть, чого гріха таїти, образити, побити… Тому я
не бачу потреби перебування цих діток у школі-інтернаті.
Упевненості у своїй правоті голові райдержадмістрації
додали й розмови із сільськими головами, звідки діти приїхали в інтернат. За
словами війтів, ці сім’ї одержують чималі соціальні допомоги від держави –
дехто з батьків мають на місяць по 8-9 тис. грн як малозабезпечені, багатодітні
родини, як самотні матері. Однак попри те, батьки віддали дітей до інтернату,
мовляв, це обов’язок держави. Все інше пусте, де братимете гроші – не цікавить.
– Я впевнена, що такі соціальні допомоги будуть й надалі
платити цим батькам, – каже Жанна Савчук. – Вони будуть навіть більше
отримувати, бо підвищився прожитковий мінімум. Наприклад, у листопаді в районі
ми виплатили 6,5 мільйонів «дитячих» грошей, а вже з грудня платитимемо 7,4 мільйона
фінансової підтримки. В жодній державі такого немає! Але… Хіба в грошах справа?
Держава стерпить ці витрати, а діти – вони пробачать батькам втрачене
дитинство?
Ситуація у школі-інтернаті видається дивною й через те,
що, за словами жителів Сенкевичівки, сьогодні в закладі перебувають на повному
утриманні держави діти працівників інтернату. Вони тут навчаються, хоча за 200 м – сучасна простора загальноосвітня школа. До всього, ці діти п’ять
разів на день харчуються державним коштом, одягаються за рахунок держави, хоча
мають благополучну повноцінну родину. Чому так сталося? Селяни подейкують, що
подібний повний пансіон для дітей – своєрідна винагорода для батьків – робітників
інтернату, які погодилися тут працювати і наглядати за проблемними вихованцями.
Щоправда, директор закладу Валентина Чижук спростовує ці здогади.
– У мене є всі необхідні документи, які підтверджують
законне перебування кожної дитини в школі-інтернаті, – запевняє керівник. –
Більше того, цих дітей до нас направило обласне управління освіти. Тобто над
доцільністю перебування тієї чи іншої дитини добре думали й чиновники, перш ніж
давати направлення батькам наших вихованців.
В обласному управлінні освіти та науки не перечать, що
діти потрапляють до Сенкевичівської школи-інтернату безпосередньо за сприяння
чиновників. Однак категорично посилатися лише на циркуляри неправильно, бо вони
змінюються, як із плином часу змінюються умови проживання неблагополучних
сімей, зрештою, змінюється ставлення влади до проблеми соціального сирітства. І
сьогодні ідеологія, з якою держава, вітчизняна освіта й увесь соціальний блок рухаються
в напрямку євроінтеграції, направлені передусім на відстоювання права дитини на
достойне дитинство, а вже потім – інтереси батьків.
– Я згоден, що ми, освітяни, дещо недопрацювали в тому,
коли підбирали контингент школи-інтернату, – визнає начальник облуправління
освіти Олександр Хомич. – На те є причини, можливо, людський фактор. Адже
перелік формувався не один день, не один рік. Змінюються умови, критерії. І
справді, вже сьогодні не кожна дитина повинна там перебувати. Тим паче, що є
випадки відвертої спекуляції на довірі, коли батьки отримують серйозну соціальну
допомогу від держави, однак не поспішають забирати дітей до сім’ї. Мовляв, а
навіщо? Держава платить їм, утримує їхніх дітей. Батьки нібито при дітях,
щоправда, куди витрачають гроші – мало кому звітують. Тому-то й створили комісію,
яка проаналізувала нинішній стан ситуації у Сенкевичівській спеціалізованій
школі-інтернаті. Буду відвертим: результати розчарували. Що ми робимо,
волиняни? З одного боку, держава дає допомогу, щоби батьки утримували і
виховували дітей у сім’ї. З іншого боку – мама, скажімо так, свідомо чи
несвідомо позбулася дітей, передала їх на повне державне утримання в інтернат. За
логікою, вона мусила би відмовитися від допомоги. Зрозуміло, що такого не
станеться.
Чиновник наголошує й на необхідності стимулювати батьків
до об’єднання сімей, наставляти на праведний шлях усією громадою села, селища,
за сприяння соціальних служб, педагогів, психологів, місцевого духовенства. У
деяких випадках – навіть змушувати байдужих батьків піклуватися про своїх чад,
пам’ятати про батьківські обов’язки перед суспільством. Не виключено, що
реальним стимулом може бути ліквідація школи-інтернату. Про що, власне,
сьогодні говорить влада, зважаючи на результати перевірки комісії.
– Для чого організували аналіз? Щоб побачити, чи безпечні
умови для повернення дітей у родини, бо це є нашим головним завданням, – каже
Олександр Хомич. – У сім’ях переважно ситуація нормалізувалася. Звичайно, є
речі, які тривожать. Але це вже робота педагогів, психологів, соціальних
працівників на місцях. Загальна ж ситуація констатує, що Сенкевичівська спеціалізована
школа-інтернат може бути першим закладом, звідки діти повністю повернуться в
родини, до мами з татом. Хто з певних причин не зможе повернутися, тих діток
переведуть у Володимир-Волинську спеціалізовану школу-інтернат або в
Люблинецьку. Ці сиротинці набагато ліпші заклади. Там кращі умови, подекуди ліпша
обслуга, бо їх створили задля догляду за сиротами, яким у нас традиційно віддають
все найкраще.
На думку начальника управління освіти, лише через подібне
впорядкування системи інтернатів можливо до останнього відстоювати перебування
дитини в сім’ї. Що ж стосується педагогічного та технічного персоналу
школи-інтернату в Сенкевичівці, то сьогодні є кілька шляхів для влаштування
вивільнених працівників. До слова, нині в інтернаті працює 88 фахівців, із них
– 42 педагоги. Зважаючи на 95 вихованців, на одного працівника припадає 1,1
учня! Подібної опіки вряди-годи мають хіба що важкохворі діти-інваліди, що вже
казати про повностравних, розумово та психічно здорових дітей, іще й при живих
батьках. Але мова про інше – як запевняють чиновники, після ймовірної
ліквідації інтернату більшість працівників улаштують на нову роботу.
– Разом з адміністрацією намагатимемося працевлаштувати педагогів
– частину в навколишніх школах, частина залишимо в новоствореній установі, яка
діятиме на місці школи-інтернату, – каже головний освітянин області. – Що буде в
цьому приміщенні – поки невідомо. Можливо, комплекс передадуть під соціальне
житло для дітей-сиріт або сільських учителів і медиків. Не виключено, цю
обласну комунальну власність перетворять на дитячий санаторій, табір чи будинок
відпочинку. Можливо, на його базі створять заклад у системі соціального захисту…
Між тим, будемо докладати всі зусилля, щоб вивільнених педагогічних працівників
влаштувати на роботу.
Загалом проблема зводиться до визначення пріоритетів. Як
влучно зазначив голова облдержадміністрації Борис Клімчук, усі питають,
переймаються: що буде з приміщенням і персоналом? І ніхто не запитує: що буде з
дітьми?
– Є моменти в житті, і нерідко вони визначальні для нашої
совісті, суспільної та християнської моралі, коли треба прийняти непросте, але,
на мою думку, очевидне рішення: що для нас важливіше – доля робочого місця для
досвідчених педагогів чи доля тендітної дитинки, яка, прагнучи материнської
любові, плаче в сірих стінах державного інтернату? – зазначає губернатор
Волині. –Я для себе давно визначився: дитинство в родинному колі – ось справжня
цінність. А ціна робочих місць – не в гривнях, а в моралі, людяності…
Володимир ПАВЛЮК.