Від
жовтня 1992-го по серпень 2005-го довелося служити у Волинському (тепер
Луцькому) прикордонному загоні державної прикордонної служби України. У с.
Кошари Шацького р-ну (це на кордоні з Білоруссю і за кілометр від Польщі)
пригледів старий будинок.
Купив
із надією, що піду на пенсію і тут відпочиватиму із сім’єю та друзями. Так воно
й сталося. Цьогоріч, коли більш-менш облаштував подвір’я та навів лад у будинку,
взялися із зятем копати ямку на городі біля старої яблуні. Яке ж було наше
здивування, коли лопата скреготнула об якийсь предмет. Що таке? Може, прадавній
скарб або ж снаряд чи міна з якої війни? Їх, до речі, три прокотилося через
село: наполеонівська, Перша і Друга світові. Причому друга – двічі. Спершу польсько-німецька
і польсько-совіцька, вдруге – Велика Вітчизняна. А ще ж цей край тернула рогом
і не проголошена українсько-польська, яку історики й досі не хочуть такою
визнати, називають «різаниною». Втім на городі давно все скопано-перекопано.
–
Не інакше, як дід Олексій Федорович закопав скарб, – кажу до зятя.
–
А ким був дід Олексій?
Народився
1924-го в цьому ж селі, тут прожив життя, працював у колгоспі на фермі , мав
дружину Варку, трьох дітей – дві дочки і сина, усі троє живуть за п’ять
кілометрів у сусідній Білорусі. Там, у містечку Томаківка, 9 грудня 2012 р. дід
Олексій і помер, діти поховали поруч із дружиною. Знав діда за життя, часто
спілкувався зі стареньким. Він бідкався, що вже не ті сили, горілкою не
зловживав, а якось упав із воза – кінь злякався і понісся…
Обережно
взялися за розкопки і охнули від здивування, коли на глибині сорока сантиметрів
від землі побачили скляне горлечко. Мов археологи, вглиб рухалися сантиметр за
сантиметром, і за якийсь час побачили десятилітрового бутля. Був загорнутий у
целофан, тож вода доступу не мала. На горлечку – півлітрова банка, далі знову
целофан і корок із газет «Сільські вісті». Завдяки їм, а це були №№121 і 123
від 28 травня і 31 травня 1986 р., дізналися про дату секретної операції. Що баба
Варка ховала бутель від діда – малоймовірно, бо той ніколи за життя не
зловживав спиртним. Швидше за все, це було вимушеним кроком після прийняття «сухого»
закону, як назвали у народі спробу покінчити із самогоноварінням та пияцтвом. Спершу
провели дегустацію обох газетних номерів. Було традиційне для тих часів «У
Політбюро ЦК КПРС», «Заява радянського уряду» з приводу виробництва у США нового
покоління хімічної зброї – бінарної, про урочисті збори, що 30 травня відбулися
у Києві на честь Дня меліоратора, про заходи щодо посилення боротьби з
нетрудовими доходами та про зустріч М.С. Горбачова з британськими
парламентарями…. Писали сільськовістяни про рішення ХХVІІ з’їзду КПРС, про
корми, сіно високої якості, косовицю, земельну реформу, у кого простоюють
дощувалки, громадянську зрілість молодої людини (нотатки з пленуму Київського
обкому комсомолу), межиріцьких гончарів, хор ветеранів війни і праці с. Студена
Піщанського р-ну, що на Вінничині… Словом, цікава історія 27-літньої витримки.
–
А що ж у бутлі?
–
Запах горілки.
Взялися
дегустувати. Для порівняння відкрили пляшку шотландського віскі і стали пробувати,
що краще. Бутель десятилітровий, тож і дегустувальників було чимало. Усі в один
голос потвердили, що запах домашньої горілки ніжнішій, хоч чимось і схожий на
вісківський, але смак у кошарського напою виявився неперевершеним. Та й ніяких
негативних наслідків вживання не мало.
У
ті часи був якісний цукор, і надійний сільський самогонний апарат збою не
давав. Мабуть, вплинув у бік поліпшення якості і час.
Згадали
і сільськовістян. Багато з тих, хто творив цю газету у 1986-му, вже відійшли у Вічність
або на пенсії, а ось їхня авторитетна газета – не здалась. Що її не лише
задоволено читали, але й використовували для такого відповідального діла, як
корки – щось таки говорить. Найкращі журналістські матеріали з часом також
набираються сили і міцності, їх читати прецікаво.
Тепер
від колись багатолюдних Кошарів залишилося менш як тридцять жителів, але, на щастя,
народжуються діти. То ж є надія, що село ще відродиться. Цю віру зміцнює і
знайдена під яблунею кошарівка.
Валерій
ПНЕВСЬКИЙ.
На
фото автора: сорокаградусний скарб.