Рожищенській поштарці і на пенсії нема спочину.
Дім Катерини Замелюк навіть серед ночі знайдеш. Та й як інакше, коли він на
все село світиться! Тисячі вогників попід стріхою. А чого казковий олень
вартий! «Саме таким святий Миколай дарунки розвозить», – минаючи хату
Замелюків, думає малеча. І майже вгадує. Бо живе в тому домі не святий Миколай,
а «поштальонка» Миколаївна, котра за 37 літ роботи стільки дарунків рознесла,
що й не перелічити.
А починала вона… Не вгадаєте! З іграшкової фабрики. В Луцьку ялинкові
прикраси зі скла видувала. І хтозна, скільки б різноколірних кульок малечі
подарувала. Та – покликало кохання. Й відтоді Катерина Миколаївна опанувала фах
дружини, потім – поштаря, далі мами, а згодом і бабусі. Хоча як перелічувати
всі захоплення пані Замелюк, то треба пальці і другої руки загинати. Бо,
зізнається Миколаївна, життя мусить бути, як свято. А яке свято без вишитих рушників,
смачних страв, квітів, душевної пісні?..
Роботу не просто виконую – я нею живу
Коли в далекому 1976-му Катерина Замелюк опинилася у Доросинівському
відділенні зв’язку, не думала, що пошта стане її другим домом. Та невдовзі з
посади оператора зв’язку перейшла на начальника відділення. І ось уже 40 років
трудиться для своїх односельців.
– Робота поштаря, – зізнається, – не проста. Тут і фізично тяжко. Бо йдеться
про газети, журнали, супутній товар. І відповідальність велика. Розносиш людям
гроші – за кожну копійку відповідаєш. Та й хіба раз у місті чи навіть селі листоношу
обкрадали? Але знаєте, як кажуть: роботу свою треба любити. А тоді і зрадити її
не зможеш.
Мабуть, за таку відданість людям і роботі Катерина Миколаївна в селі –
справжній авторитет:
– До мене йдуть не лише за поштою. Не раз мусиш бути і психологом, і
дипломатом. Довгі роки праці навчили: не правий чоловік – ліпше промовчи. Тоді
зачинщик сам прийде вибачення просити. Сумно людині – підбадьор. Тяжко –
поможи, – розповідає жінка. – Якось зайшов до мене дідусь. 84 роки старенькому.
Згорбився. А я про його бабцю щось розпитую, про секс жартую. Посміялися. А наступного
приходить: «Знаєте, Миколаївно, після ваших учорашніх слів у мене аж душа
розвернулася!». Здавалося б, дрібниці. А комусь від того навіть крила
виростають.
Коли в котрогось із односельців біда, пошта також осторонь не стоїть,
зауважує співрозмовниця. Тому чи сама Катерина Замелюк, а чи її молодші колежанки
– аркуш паперу і селом: гроші нужденній родині збирати.
Не дім – оранжерея!
Здавалося б, за постійною зайнятістю Катерина Миколаївна не має коли угору
глянути. «Угору, може, й ні, – сміється. – А от у землю (точніше, на те, що в
ній росте) знаходжу і час, і бажання».
А росте там справді чимало. За город казати не будемо. Бо його в Доросинях
кожен дбайливий господар має. А ось такі квітники, як у «поштальонки», – на
заздрість усім сусідам.
– Квіти й вазони з дитинства люблю. Тож коли сама собі господиня стала, у
мене вся хата в цвіту: вікна, стіни, підлога, столи, клумби попід домом і на
роботі, – перелічує оповідачка. – Раніше з асортиментом сутужніше було. А тепер
на базар поїхала – без нової квітки не вертаюся. Часто в Польщі буваю – звідти
також якусь флору везу.
Тож дім і подвір’я Замелюків справжню оранжерею нагадують. Тільки весняне
сонце блисне – під хатою, дивись, уже підсніжники. Зима прийде – а на клумбі ще
квіти. Що вже казати за кімнати, інтер’єр яких прикрашає понад 30 вазонів!
– Троянд у мене – кущів сорок буде. І всі різні. Ірисів яких тільки
кольорів! А ще лілії, гладіолуси. Навіть червона рута цвіте! – хвалиться
господиня. – Коли взимку вазонам на підвіконні холодно, частину на пошту
забираю. Вони там і настрій піднімають, і замість термометра стоять. Часом
телефонують знайомі, питають: «Холодно у вас на пошті?» – «Раз вазони цвітуть,
значить нормально», – відповідаю.
І на підтвердження цих слів Миколаївна демонструє різдвяника, всіяного
дзвіночками. А коли за вікном усе від снігу біле, малиново-червоне різнобарв’я
навіть виглядом зігріває.
– А ось тут у мене, дивіться, яка екзотика! – і жінка не вазон, а «цитрусовий
рай» показує. Лимонів багато, а гілочки тоненькі. Тож треба обережно.
– Минулої зими люди зумисно на пошту приходили, щоби на «живі» мандарини
подивитися. Але… Попалося одне недобре око. Звечора незваного гостя вазона
почіпала, поцмокала. А зранку на роботу приходжу – мандаринове деревце зачахло.
Заздрісні погляди, зізнається Катерина Миколаївна, і не такої біди можуть
наробити. Але найбільш дієвий засіб боротьби від цього – на зло відповідати
добром.
Співає вся родина
І добро те несе Катерина Замелюк не тільки працею, а й піснею.
– До творчості ціла моя родина не байдужа. Не раз, буває, зберемося за
святковим столом: ми з чоловіком, сина Славіка сім’я, доньки Марійки. Як
заспіваємо – на всю вулицю чути.
Тому Замелюки – ще й традиційні учасники сільської самодіяльності. Треба в
сільському клубі виступити чи в Рожищі у Будинку культури – подружжя завжди
перше.
– О, тепер що? Вже нас десятеро лишилося, які постійно виступають. А от
колись доросинівський хор до ста людей налічував. Шкода тільки, що з колгоспом
усе в Лету кануло, – зітхає жінка.
Хоча не зовсім усе. Чи колядувати-щедрувати, чи з ювілеєм привітати –
сільські аматори завжди співати раді. Костюми шиють. Композиції розучують.
– Зустріла ото нашого керівника й кажу: зима прийшла, вечори довгі, пісень
нових хочеться. Так що збираймо наш «лісапєдний» батальйон і до різдвяних
виступів готуймося!
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.