І треба ж було, аби на
давньому поліському хуторі з дивною назвою Замучениця, що вистояв навіть у
радянську добу, жила жінка, якій Бог дав неймовірний талант – відчувати кожну
кісточку в людині. Без жодного диплома вона знається у будові людського скелета
так, як не всякий доктор.
Давним-давно до Замучениці (хутір
поблизу с. Самари-Оріхові Ратнівського р-ну) знають дорогу ті, хто потребує
допомоги народного костоправа. Не секрет, що з такими специфічними хворобами чи
травмами знайти «свого лікаря», який би зміг підняти на ноги, буває дуже важко.
Далеко не завжди таку поміч нададуть у лікарні. З-поміж величезної маси
сучасних цілителів, масажистів, мануальних терапевтів, які приймають на кожному
кроці в затишних орендованих кабінетах, у глибинці є люди, котрим уміння
«вправляти кості» передалося у спадок від того покоління, яке не знало, що таке
шарлатан-цілитель із липовою ліцензією. От баба Санька (це по-народному, а
офіційно – Олександра Адамівна Октисюк) із таких. Хоча про себе розповідати не
любить.
Вона допомагає людям уже більш як три десятки літ. Не для
заробітків зайнялася цією справою. Так вийшло, каже. А коли захотіла поставити
крапку, зробити цього не змогла. Бо люди ішли й ішли вервечкою… Старі, молоді,
з дітьми. З пекельним болем і бідою. З переломами, вивихами, підорвою,
зрушеннями в хребті… Як відмовиш? От і несе жінка свій хрест мужньо, терпляче.
Про себе каже, що –
«самоучка». І якби не власних одинадцятеро (!) дітей, ніколи б не стала
костоправом.
Із дітьми всіляке
трапляється: то ногу скрутив хто, то руку вивихнув… Раз-по-раз доводилося
Олександрі Адамівні везти когось зі своїх малих до баби – за 22 км, щоб та
вправила руку чи ногу. А якось приїхала вкотре, а та каже: «Ти чого знов
приїхала? Сама вже можеш усе зробити». … Аж здивувалася. Як?.. Ніколи ж не
бралися за таке лікування. Вислухала кілька порад від бабці, вернулася до себе в
Замученицю. Хоч жінка просила приїхати ще повчитися, та, маючи стільки малих
дітей, вільний час для цього Олександра Адамівна так і не змогла знайти. Аж
раптом сусідська дівчинка вивихнула руку:
– Я направила, а вона через
день почала тою рукою все робити. Потім ще чоловік один ліктя вибив, хтось
долоню вивернув… Зробила – нормально. А Вася Антонів позвоночника силою мене
заставив вправити. Я не хотіла ніяк! Бо ж страшно! Але зробила. Отак люди почали оден одному переказувати,
їздити… Далі вже думала перестати
допомагати. Чоловік покійний сварив, свекруха сварили. А я дітям наказую: «Як
де хто до мене приїде, то кажіте, що матера нема вдома». І знаєте, приснилося
мені вночі, що чую голос: «Не думай перестати. Роби те, що робила!». І вже тоді
– всьо. Думаю: хай там що буде, не слухатиму нікого.
За ті надцять хвилин, поки ми
розмовляли з бабою Санькою, до неї прийшло за допомогою двоє односельчан.
Бувають дні, коли на її подвір’ї по кілька десятків людей. Різних: бідних,
багатих, посадовців, лікарів, батьків із немовлятами…
Іноді їй так хочеться, аби
натруджені руки відпочили. Але з роками все більше й більше людей звертається.
Баба Санька впевнена: хворіти народ став частіше. Більше біди різної на світі
трапляється. Буває, що кличуть її просто в лікарню, аби склала подрібнені
кісточки, а по тому вже можна було б гіпс накладати.
«Тепер дуже багато діток при
родах травмують. Руки-ноги – слабенькі, голівок не тримають. От кажуть –
«рождьонний кривошейка». Неправда. Діти не родяться такі, їм десь щось
нарушили. Он сьогодні привезли дівчинку: голова телеп сюда, телеп туда. Хребет
дугою. Що з нею буде? Важко на те все дивитися», – зітхає співрозмовниця.
Ідуть до Замучениці не тільки
з довколишньої округи, а й інших областей, із сусідньої Білорусі… 16-й хлопчина зі Львова недавно був. Він уже два
роки після травми не ходив. Знайшов повідомлення про бабу Саньку в Інтернеті,
приїхав – і мусив лишатися в Замучениці. Поки квартирував, Олександра Адамівна
ходила до хворого щодня. Додому юнак пішов хоч і з двома паличками, але й на
двох ногах. За радості хлопець, який провів два роки фактично в ліжку,
розцілував усіх на подвір’ї!
…Довго поговорити з
унікальною народною лікаркою не вдалося. Серпень – пора гаряча. Ще мить тому
хлопчині руку направляла, як уже схопила мішки – і полетіла з усіма на поле,
щоб вчасно збіжжя змолотити. За старшу на порозі лишилася 83-літня свекруха.
«Я колись сердилася, бо ж в
неї були мали діти… – відверто зізналася старенька. – Але он у нас весною бульба була довго не
обгорнута, а люди йдуть та йдуть. А жінка одна тут мені каже: «Бабулько,
бачите, я вже своєю рукою можу бульбочку скоблити…» Я посля думаю: «Прости
мені, Господи. Тож є стільки біди. Хай уже робить…Хай їй Біг помагає, бо то Він
їй так дає».
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: баба
Санька вправить кістки без рентгену.