Нещодавно легендарному Петру Весклярову, який в образі Діда Панаса ощасливлював «Вечірньою казкою» з телеекранів кілька поколінь дітей, виповнилося б 110 років. І мало хто знає, що улюбленець мільйонів розпочинав свій шлях на великий екран у м. Луцьку!
Його фірмове вітання «Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка!» одразу переносило в якийсь дивовижний світ і віщувало фантастичну пригоду.
Часто буває, що знані й улюблені артисти залишаються невідомими як люди. Біографія Петра Весклярова тому виразний приклад. А завдяки колегам із « Радіо ВВС Україна» (зокрема, Станіславові Цалику, письменникові та краєзнавцеві) у ній вдалося знайти унікальні сторінки, котрі напряму прив’язують уродженця неозорої Черкащини до синьоокої Волині! І хоча мемуарів він не залишив, інтерв’ю з ним майже не робили, проте збереглися нечисленні спогади його колег, тож буквально з багатьох фрагментів вдалося відтворити картину волинського періоду його життя.
Він народився на Черкащині в містечку Тальне 10 червня (за новим стилем) 1911 року. В ті часи це був Уманський повіт Київської губернії. Хлопчика звали Пінхас Векслер, він походив з єврейської родини. Після більшовицького перевороту в м. Тальному вирішили збудувати комунізм. І розпочали з комуни… І, можливо, так би й залишився він одним із її членів чи партійним функціонером,я кби не щасливий випадок.
«У 1929 р. до Тального приїхав Черкаський робітничо-селянський пересувний театр. Режисер Олексій Громов відвідав спектаклі місцевого драмгуртка.
«Уявіть мій стан, – оповідав Петро Вескляров, – коли я, 18-річний юнак, отримав від нього запрошення до професійного театру!».
Голова комуни Федір Дубковецький переконав гуртківця пристати на пропозицію. Невдовзі новачок став провідним актором цього театру», – зазначає Станіслав Цалик.
Прізвище та ім’я він змінив під час Другої світової. З початком німецько-радянської війни його мобілізували до військового похідного театру Південно-Західного фронту. В стислі терміни трупа підготувала виставу «Ключі Берліна» за п’єсою Костянтина Фінна і Михайла Гуса (про події Семирічної війни у XVIII ст.), прем’єра відбулася на Бориспільському військовому аеродромі влітку 1941 р.
Але потім був «Київський котел», куди потрапило сотні тисяч військовослужбовців РККА. 30-річний артист також опинився в таборі для полонених, де назвався Петром Вескляровим. Його врятували нетипова зовнішність і… соковита українська мова.
«Наприкінці осені 1941-го німці почали потроху відпускати додому полонених українців – Вескляров опинився на волі. Повертатися на Черкащину, де знали правду про його походження, не став – два роки окупації перебував у Києві. Коли місто знову стало радянським, Вескляров повернувся до фронтового театру. Демобілізувався 1946 р.», – читаємо в статті «Дід Панас. Зіркова і печальна історія легенди українського телебачення».
Йому не дозволили оселитися в столиці УРСР (через перебування на окупованій території – «чорна мітка» в анкеті на все життя), тож направили на роботу до м. Луцька. І це було набагато кращим варіантом, ніж депортація на загибель у сталінські концтабори ГУЛАГ.
В новій іпостасі артист виступав у Волинському обласному музично-драматичному театрі. Грав переважно класичний репертуар – Городничий у гоголівському «Ревізорі», Командор у «Камінному господарі», Микола Задорожний в «Украденому щасті»…
Налагодив майбутній Дід Панас і особисте життя. Одружився з секретаркою театру Галиною, в 1949 р. у них народився син Богдан. Сім’я мешкала в самісінькому центрі м. Луцька – в триповерхівці на теперішньому пр-ті Волі, 17, де отримали кімнату в комунальній квартирі…
Все змінилося в 1958 р., коли київський кінорежисер Віктор Іванов приїхав до м. Луцька в пошуках артистів для фільму «Олекса Довбуш». Запросив Петра Весклярова на кіностудію ім. Довженка – хотів спробувати його на роль діда Петрія… Проби завершилися успіхом…
«Поява в знімальному павільйоні колоритного чоловіка з Волині не пройшла непоміченою: режисер Віктор Івченко запропонував велику роль у фільмі «Іванна», дія якого теж відбувається на Західній Україні. Загалом 1959 р. Петро Вескляров знявся в п’яти картинах кіностудії ім. Довженка! Йому запропонували перейти в штат кіностудії», – вказує автор публікації.
Аж тут розігралася особиста драма: дружина була категорично проти переїзду до м. Києва… Після довгих вагань, сімейних суперечок і сварок актор ухвалив їхати до столиці. Шлюб розпався… Як склалася подальша доля Галини Вексклярової та сина Богдана, наразі невідомо…
Він оселився на кіностудії – в гуртожитку. Роботи вистачало: в наступному 1960 р. знявся в п’яти фільмах, в 1961-му – ще в чотирьох. І далі грав по 2-3 ролі на рік…
«Ще одним доленосним для Петра Весклярова став 1962 р. Українське радіо шукало заміну літньому Габріелю Нелідову, який із 1954 р. вів вечірню передачу «Казки дідуся Панаса» (до речі, найпершу в СССР «Вечірню казку» для дітей – її московський аналог «Спокойной ночи, малыши» з’явився лише 1964 р, одразу в телевізійному варіанті). На конкурс подалися, як розповідали, щонайменше 200 осіб – Петро Вескляров серед них. Насамперед, він шукав підробіток, адже утримував ще й родину свого брата, який загинув під Сталінградом, а також мав допомагати синові, що залишився з мамою в м. Луцьку. На прослуховуванні Петро Вескляров зачарував комісію тембром голосу і манерою розповідати. І – переміг, ставши другим (після Габріеля Нелідова) Дідусем Панасом. Мав 51 р. Хіба міг знати, що саме ця роль стане його головною і найуспішнішою в житті?», – розповідає Станіслав Цалик.
За сім років керівники Держтелерадіо УРСР постановили перенести «Вечірню казку» для дітей з радіоефіру на телевізійний екран. Петро Вескляров одягнув вишиванку (власну, не з реквізиту!) й театральну сиву перуку (сховав лисину), сів за стіл ніби в сільській хаті, оздобленій вишитими рушниками – і став телеведучим. Його п’ятнадцятихвилинна програма «На добраніч, діти!» виходила щоп’ятниці о 20.45 протягом 17 років!
«Колосальний успіх, на жаль, не означав гідної оплати. За кожен випуск культовий ведучий, кумир мільйонів глядачів, одержував стандартну ставку – 8 рублів. Плюс за репетицію, плюс за ефір – всього, за словами режисера тієї програми Олени Сторожук, виходило 16 рублів. На місяць, отже, 64 рублі. Стільки ж на телебаченні одержувала прибиральниця», – розповідається про реалії «совєцької уравніловки».
У вільні дні Петро Вескляров їздив по селах з творчими зустрічами. Це теж приносило копійчину. Жив із другою дружиною Лілею та її донькою Тетяною в скромній однокімнатній квартирі навпроти кіностудії ім. Довженка. Лише 1988 р. переїхав з сім’єю до середмістя, одержавши простору квартиру в будинку по вул. Саксаганського, 24, де мешкали відомі кінематографісти.
«Нині про нього циркулює чимало вигадок, – нагадує Станіслав Цалик. – Розповідають, наприклад, химерні історії на кшталт того, що наприкінці якогось випуску дід, бувши напідпитку, попрощався з маленькими глядачами, вживши нецензурне слово… Якби таке сталося, актор ніколи більше не переступив би порогу телестудії. Було інше: одного разу з’явився трохи «під шофе», його відправили додому, а замість казочки поставили мультфільм. Натомість «міцних» слів Петро Вескляров (Пінхас Векслер), за розповідями колег, ніколи не вживав. Інколи стверджують, що артист не знав російської мови… Правильніше сказати: не користувався нею в побуті. Але володів, бо під час війни виступав із фронтовим театром на передовій, по війні знімався за межами України. Та й згаданий сценарій Васілія Шукшина прочитав російською».
Телевізійна кар’єра Діда Панаса завершилася 1988 р. не через переслідування за націоналізм, як дехто каже. Він забував текст, паузи в ефірі тривали інколи 40 сек., плутав казки – починав розповідати одну, перескакував на іншу…
Як і в нинішні часи, коли телевізійні начальники виганяли під час «реформування телебачення» буквально на вулицю сотні журналістів, тоді також звільнили його не по-людськи. Прийшов на ефір і почув:
«Ви тут уже не працюєте!».
Образився. Більше не приходив до телецентру, а на телефонні дзвінки відповідав коротко і швидко закінчував розмову. Артист дожив до Незалежності України – помер у січні 1994 р. У рідному містечку Тальне вшанували славетного земляка – в листопаді 2018 р. там відкрили меморіальну дошку: Петро Вескляров зображений в образі Діда Панаса. Її встановили на фасаді школи, адже саме на тому місці стояв будинок, у якому народився і прожив перші 10 років кумир дітлашні УРСР.
У м. Луцьку Діда Панаса, на жаль, фактично не згадують… У ці червневі дні Заслуженому артистові УРСР Петру Векслярову (Пінхасу Векслеру) виповнилося б 110 років…
«Ось і казочці кінець, а хто слухав – молодець!», – цими словами Діда Панаса зовсім не про казкові реалії нашого буття і завершу цю публікацію.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву і автора: легендарний ведучий легендарної «Вечірньої казки»; ляльковий театр у м. Луцьку, де в повоєнні роки грав артист Петро Вескляров; київська багатоповерхівка, в одній із квартир якої мешкав Дід Панас із другою дружиною Лілею і донькою Тетяною; будинок на луцькому пр-ті Волі, де Петро Юхимович жив у комуналці з першою дружиною Галиною та сином Богданом; могила ведучого на Байковому кладовищі столиці.