Це її
покликання
17 березня,
по суті, на самому початку війни, «Волинська газета» розповіла про Боратинську
територіальну громаду, жителів якої її очільник Сергій Яручик зарядив на
допомогу нашим Збройним силам та Територіальній обороні, від яких і очікуємо
нашої славної перемоги.
Про це також розповіла нам, за порадою знову-таки Сергія
Олександровича, керівник Центру надання адміністративних послуг громади Алла
Пігула. Сьогодні ми вертаємося до розмови з Аллою Борисівною, яка носить дещо
інший ракурс.
– Алло
Борисівно, коротенько про себе.
– Давайте не сьогодні. У нашій Боратинській школі я
пропрацювала 25 років. Тут народилася, виросла, вчилася. Спочатку в Луцькому
педагогічному училищі, згодом у Луцькому педагогічному інституті ім. Лесі
Українки. Перекваліфікувалася, з вчительки початкових класів стала вчителькою
математики.
– Діти Вас
любили чи Ви більше любили своїх вихованців?
– Напевно, що наша любов була взаємна. За показником
того, чи був вчитель на своєму місці. Мені, здається, що коли вчорашні
випускники при зустрічі не перебігають на протилежний бік, а, навпаки,
підходять та обнімають, то це є досить вагомий показник поваги та любові. Він
засвідчує, що вчитель був на своєму місці. З моїми колишніми вихованцями
підтримую дружні зв’язки.
–
Послуговуючись мовою авіаторів, Ви зробили крутий віраж у житті: педагогіку
поміняли посаду службовця. Відколи почали працювати у Центрі надання адміністративних
послуг Боратинської територіальної громади?
– Чотири роки тому почала працювати в органах
самоврядування. Саме тоді було прийнято рішення, аби організувати та відкрити
центр надання адміністративних послуг.
– Не так
просто міняти місце роботи, переходити в інший колектив, у якому склалися певні
традиції та існують свої правила писані й не писані. За ними, як кажуть, і маєш
грати. У Вас ця зміна не була болючою, за школою не скучали, за її галасливою
дітворою?
– Чому ж не скучала? Навіть дуже. Адже не так просто було
з нею розпрощатися, де пропрацювала чверть століття. Це не малий період для
кожного. Вчителя тим паче. Адже в кожного учня він вкладає частинку своєї душі,
тож хоче, щоб воно відгукнулося добром та щирістю. Хочеться, аби твої вихованці
виросли добрими та щирими людьми, патріотами свого краю, рідної держави.
Оля Цуз, з якою ви зараз співпрацюєте, це моя учениця та
випускниця. Вона дуже хороша, була надзвичайно здібна учениця, яка зробила себе
сама. Вона завжди старанно та наполегливо працювала і сягнула сьогодні, вважаю,
дуже хороших результатів.
– Ваша
розповідь – свідчення того, що педагог не полишає своїх вихованців і поза
шкільними стінами. Намагається супроводжувати їх життєвим шляхом, іноді щось
радити, підказувати.
– У певній мірі щось подібне відбувається. Звичайно, що
не всіх, але є й такі моменти. Трапляється, що й одружую їх, реєструємо їхніх
діток, допомагаємо отримувати необхідну допомогу. Додам, що є немало вчителів,
які стежать за розвитком своїх колишніх вихованців. І це добре, зв’язок
поколінь не повинен перериватися.
– Після
зайняття чиновницької посади не виникало бажання повернутися назад в освітнє
середовище, таке знане і знайоме, де почуваєшся, мов риба у воді? Чи подібних
пропозицій від колег не надходило?
– Знаєте, така пропозиція була. Але на сьогоднішній час,
якщо так можна висловитися, у певному сенсі дещо виросла. Зрозуміла, що те, що
я могла зробити в школі, я зробила. Настільки загорілася Центром надання
адміністративних послуг, що не могла не скористатися пропозицією очолити цей
підрозділ Боратинської територіальної громади. На сьогоднішній день тут є
велика перспектива та велика потреба для людей. Чотири року тому, коли ми
почали його організовувати, то надавали послуг у межах 70 або до 100 послуг, то
на сьогодні маємо 200. Я цим, без пафосу, живу. Воно мені подобається і бачу,
що тут можу принести більше користі громаді для людей, ніж, навчаючи в школі
дітей. Це така моя невід’ємна частина. Тут трохи інша специфіка. Знаєте, діти – це
одне, а Центр дещо інше. Настільки стає приємно, коли люди приходять до нас чи
за консультацією, чи з якимось конкретним питанням, а потім задоволені ідуть і
дякують: в одному місці можна отримати
весь спектр послуг. Ми також планували розширюватися, але на заваді стала
війна.
– Ви тепер,
жартуємо, відчули себе якоюсь начальницею, то ж не те, що вчителька.
У відповідь наша співрозмовниця від душі розсміялася, а
тоді мовила: «Знаєте, напевно, не треба почувати себе начальником. Жоден
начальник нічого сам не може зробити, коли нема колективу. А коли він є і до
того ж переймається роботою та не хоче підвести свого начальника і самого себе,
тоді успіх забезпечений. Плюс до цього має бути бажання працювати для людей.
Сам начальник ніколи нічого не зробить. Один не може в полі воювати (з практики
сучасної війни знаємо, що це не завжди так)».
– Алло
Борисівно, розкажіть про свою родину, де Ваша мала батьківщина?
– Ви вже хочете все про мене вивідати. Видно, що
професіонали своєї справи (посміхається). Тихенько-тихенько і випитають все.
Добре, згідна. Я зі звичайної родини. Тато Борис Адамович – робітник, працював свого часу на Луцькому
державному підшипниковому заводі (нині ПрАТ «SKF
Україна»). Мама Людмила Андріївна Стахан практично все життя
присвятила роботі в сільській раді. Нині обіймає посаду секретаря нашої
територіальної громади.
– То любов
до самоврядного органу передалася Вам від мами?
– У якійсь мірі так. Я трохи знала цю кухню, знала, що і
як працює. Напевно, звідси почерпнули відомості про самоврядний орган. Повірте,
що мама все життя старалася робити добро людям. Повірте, що таких не так
багато, на сьогодні їх одиниці. Вона все для людей, вона тим живе. Щоправда,
знаходить час і для своєї родини. Вміє розпоряджатися своїм часом та правильно
його планувати. Дуже трудолюбива, я казала, що таким треба пам’ятники ставити
ще за життя. Таких людей мало.
Щодо моєї персони, нічого особливого. Вчилася, вийшла
заміж за місцевого жителя, хоча коріння моєї мами та чоловіка сягає аж Словакії.
Але ми всі патріоти України. Зростили двоє діток. Син вже одружений, тож маємо
і внука, який вже пішов у школу. Дочка отримала медичну освіту і працює на
фірмі «Волиньфарм». Активно також долучилася до волонтерського руху. Ось так
коротко про себе та родину.
Володимир
ПРИХОДЬКО.
Сергій
ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора
РАЙОВА.