Щоб врятувати колись бравого десантника, а тепер нікому не потрібного інваліда першої групи, журналісти знайшли союзників серед медиків, працівників соціальних служб і державних службовців.
Якоїсь п’ятниці пообіді працівники «Волинської газети» помітили старшого чоловіка, що сидів прямо на сходинках перед входом до редакції. Поряд лежали милиці, нехитрий пожиток. Над нами – хостел, то ж, подумалося, що чоловік просто сів перепочити…Та час ішов, а чолов’яга так само сидів на сходинках і, схоже, йому стало зле, бо вже й приліг і заплющив очі…
Так журналісти й познайомилися з Володимиром Антоновичем, прізвища якого з етичних міркувань не вказуватимемо, обмежившись однією буквою «Н».
Звісно, захвилювалися, стали міряти пульс, придивлятися, чи, бува, не випив цей незвичний прибулець якусь лишку.
Неохоче на настирливі питання відреагував спершу цей, як потім виявилося, мешканець м. Луцька, інвалід I групи. Але побачивши посвідчення журналістів, розгубленим докірливим голосом мовив:
«До таких, як я, нікому нема діла…».
Словом, довелося проявити максимум старань і толерантності, аби викликати цього чоловіка бодай на якусь розмову. Та згодом ми вже знали, що це колишній десантник. Армійську службу проходив у Південній групі військ СССР, що дислокувалася в Угорщині. Часто доводилося стрибати з парашутом із вертольотів: згодом це далося взнаки, з віком стало здавати здоров’я, дерев’яніти ноги. Тепер ось, у свої 62 (виповнилося 4 лютого) він інвалід І групи і навіть із милицями пересувається з великими труднощами.
Виявляється, він – безхатько, хоч все життя відпрацював водієм і прожив у Луцьку.
– А сім’ю коли мали?
– Мав… З дружиною розлучився ще в далекій молодості, зійшовся зі співмешканкою, жили у цивільному шлюбі, разом збудували дім (будматеріалами допомагали батьки цивільної дружини), та потім її діти виставили на вулицю…
Володимир «Н» знімав квартиру, останній час жив у хостелі, та там розпочали ремонтні роботи, і його попросили перебратися в інший хостел, тож і приїхав на вул. Лесі Українки, 9.
– Чому ж не влаштовуєтесь?
– Не приймають, – скрушно махнув рукою. – Для таких інвалідів-першогрупників, як я, у хостелі потрібні супроводжуючі. Їхати мені нема куди, і сил вже нема, от і сиджу тут.
– А родичі, діти є у вас?
Неохоче говорив про них, хоч і потвердив, що має сина й доньку від першого шлюбу… Однак, щось цей чоловік не договорював, довелося пошукати його дітей в інтернет-павутині. Дочки знайти не вдалося, а ось син виявився засновником невеличкої фірми, тож був навіть контактний телефон. Він і не відмовлявся, що знає такого чоловіка, але теж із задавненою біллю зізнався, що цей чолов’яга тільки по паспорту його батько, насправді залишив їх маленькими з мамою напризволяще. Не тільки не допомагав матеріально, але й не цікавився їхнім життям, допоки не зіткнувся сам із непереборними життєвими труднощами.
Схоже було на те, що цей підприємливий лучанин до свого біологічного батька немає ніяких сентиментів і на поміч не збирається. Власне, його можна зрозуміти.
Тож довелося телефонувати у Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) м. Луцька, який опікується такими людьми. Його директор Галина Шатецька повністю підтвердила наші журналістські підозри: рідні діти відмовились, співмешканчині – виставили з будинку матері на вулицю, жив по квартирах, стоїть на обліку у терцентрі, двічі зверталися з клопотаннями до колегії департаменту соціального захисту населення облдержадміністрації щодо поселення в геріатричний пансіонат на постійне місце проживання цього інваліда І групи, двічі отримували відмову. Зі свого боку роблять все необхідне, аби полегшити долю цього безхатченка, він може у терцентрі харчуватися, помитися, а ось ночівля для таких людей тут не передбачена.
– Що ж робити? Не може ж людина в незалежній Українській державі ночувати на сходинковій клітці перед редакцією газети!
Галина Іванівна погодилася з аргументами журналістів, і вже разом стали шукати вихід з цієї, як виявилося, архіскладної і заплутаної особистої життєвої драми чоловіка-безхатченка.
Зателефонували до заступника начальника управління охорони здоров’я Луцької міської ради Віктора Глухманюка. Була п’ятниця, кінець робочого дня. Віктор Миколайович одразу пройнявся цією неординарною ситуацією й оперативно відрядив до нас досвідченого лікаря Луцького центру первинної медичної допомоги. Вона прибула з медсестрою, обслідували вже вкрай знесиленого інваліда-безхатченка, відтак разом викликали швидку і доправили чоловіка у Луцьку міську клінічну лікарню №2.
Відтак, за роботу взялися лікарі та медсестри, небайдужі люди-волонтери, що допомогли, чим могли. У свою чергу долучилися до супроводу цього пацієнта і працівники терцентру, що подбали про новий пакет документів у департамент соціального захисту населення облдержадміністрації:
«Просимо розглянути на колегії департаменту соціального захисту населення Волинської обласної державної адміністрації питання щодо поселення в геріатричний пансіонат на постійне місце проживання інваліда І-Б групи «Н» Володимира Антоновича, 04.02.1957 р. н.».
Додано справу на 13 сторінках.
Звісно, цю справу одразу ж взяв на контроль особисто головний редактор «Волинської газети», заслужений журналіст України Володимир Данилюк, а безпосередньо супроводжувати цей процес узявся заступник головного редактора, автор цих рядків.
Та вже невдовзі журналісти читали офіційний лист-відмову…
«…До пансіонату приймаються на державне утримання особи похилого віку, які досягли пенсійного віку, та які не мають працездатних родичів (батько, мати, син, дочка, онук, онука, правнук, правнука, рідний брат, сестра), зобов’язаних їх утримувати за законом. За наявності вільних місць до пансіонату можуть прийматися особи, які мають працездатних дітей або родичів, які відповідно до чинного законодавства зобов’язані їх утримувати, за умови стовідсоткового відшкодування пансіонату втрат на їх утримання, шляхом укладання контракту про щомісячну сплату коштів. В окремих випадках, зважаючи на складні життєві обставини оособи, яка має працездатних родичів, на підставі півдтверджуючих документів питання щодо державного утримання може бути розглянуте на колегії департаменту. Однак, спеціалістами територіального центру не надано підтверджуючих документів (рішення суду, що працездатна дочка і син не повинні доглядати батька, чи неспроможність останніх сплачувати кошти на догляд) для обговорення членів колегії департаменту для прийняття рішення про надання путівки…», – було написано…
Потрібно було надати підтвердження документальне, що «працездатні діти, не зобов’язані утримувати батька за законом (рішення суду), що вони з об’єктивних причин не можуть оплачувати утримання в пансіонаті (належать до малозабезпечених верств населення та отримують державну соціальну допомогу в установленому законодавством порядку тощо) або надати клопотання Луцької міської ради щодо поселення в пансіонат за умови прийняття рішення щодо оплати послуги стаціонарного догляду за кошти місцевого бюджету чи благодійних внесків».
Вже наступного дня з допомогою помічника заступника голови облдержадміністрації Сніжани Шевчук головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк та автор цих рядків, запросивши з собою і директора терцентру Галину Шатецьку, зробили офіційний візит до заступника голови облдержадміністрації Світлани Мишковець.
Світлана Євтихіївна, вислухавши аргументи працівниці відповідного департаменту, швидко та професійно розібралася в суті проблеми. І вже наступного дня відбулося засідання колегії Департаменту соціального захисту населення облдержадміністрації під головуванням Оксани Гобод, де й було розглянуто супровідний пакет документів та клопотання терцентру про надання луцькому безхатченку можливості проживання у геріатричному пансіонаті.
Прийшов на колегію і представник газети, автор цих рядків. Щоправда, голова колегії і керівник департаменту Оксана Гобод попросила зачекати у приймальні, пославшись на таємницю персональних даних.
На щастя, цього разу усі члени колегії поставилися відповідально до цієї історії й одноголосно прийняли позитивне рішення щодо громадянина «Н». А вже наступного дня до редакції зателефонувала директор терцентру Галина Шатецька і повідомила, що безхатько має відтепер постійне місце проживання у геріатричному пансіонаті. Терміном на 6 місяців. А що буде далі? І чи стане ця історія наукою іншим батькам, які залишають напризволяще малолітніх дітей, щоб на старості років залишитися на чужих сходах?
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора: засідання колегії, яка прийняла доленосне рішення для луцького безхатька та інваліда I групи Володимира «Н».