Чи часто, йдучи до болю знайомою вуличкою рідного села, ви задумуєтесь: а хто жив тут колись? Яким було життя людини, що старанно топтала ще не асфальтовану колись дорогу до рідного дому? Моє село Рованці – приміська зона з безліччю хатинок-коробок, і живуть тут тепер переважно ті, хто приїхав з якогось іншого населеного пункту. Але збереглася пам’ять і про тих, чиє коріння було саме звідси.
У сім’я Микити та Ірини Зубрицьких народилося восьмеро дітей. Шість синів – Афанасій, Хома, Андрій, Степан, Михайло та Мусій, а також дві доньки – Тетяна та Домка. Сім’я була не тільки велика, але й дружна та трудолюбива. Не бідували, але й статків великих теж не мали. Батьки намагалися дати дітям хорошу освіту. Як правило, спочатку це було навчання в Гнідавській церковно-приходській школі, а потім в Луцькій гімназії. Життя розпорядилось так, що кожен із восьми мав цікаву долю. Афанасій служив у Києво-Печерській лаврі, Андрій воював у складі армії Австро-Угорської імперії у Першій світовій війні, Степан був бухгалтером у графському маєтку в с. Лаврів. Наймолодший, Мусій, прожив найдовше життя, зберігши для нащадків пам’ять про всю свою родину. Його я і вважаю земляком, що заслуговує нашої уваги.
Мусій Зубрицький (1901-1984 рр.), як і всі родичі, навчався в Луцькій гімназії, яку йому закінчити, мабуть, не вдалося. Почалася Перша світова війна, і сім’ю було евакуйовано вглиб Російської імперії. Про це він так написав у своєму щоденнику, який нащадкам вдалося зберегти: «Минають дні, як той дим, що палахкотів із паротяга, везучи мене не раз то в Київ, то з Києва. Полтава, Харків і Ростов, Білгород, Куп’янськ і Самара. Де тільки не бував, чого тільки не бачив. Добра, незгоди зазнав. Скрізь хатини біленькі на Вкраїні. Тихії гаї. Скрізь зеленіло, та вечорами співали солов’ї…»
Після воєнного лихоліття Мусій повернувся додому. Служив, як і всі волиняни призовного віку, в польському війську. Але ніколи не цурався нічого українського. Сам вишивав собі сорочки і залюбки в них ходив. Мав багато книг, серед яких найціннішою був «Кобзар» Тараса Шевченка ще дореволюційного випуску, що зберігся до сьогодні. Саме любов до книг, напевно, пояснює те, що Мусій Зубрицький був далеко не останньою людиною в історії товариства «Просвіта». Коли в рідних Рованцях 20 грудня 1920 р. була відкрита філія «Просвіти», то він став секретарем. До того ж, саме в будинку Мусія і відбувалися збори «Просвіти», як бачимо зі спогадів Петра Андрійовича Сітухи, жителя с. Рованці, записаних 22 березня 1997-го:
«В селі була створена філія «Просвіти», яка мала свою бібліотеку, де нараховувалося біля кількох тисяч книжок українською мовою. В основному, це були книги Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Богдана Лепкого, Івана Нечуя-Левицького та інші… «Просвіта» в селі була зареєстрована в органах влади, мала свою печатку. Керівниками «Просвіти» були обрані жителі села Павло Рябчук, Андрій Сітуха та Іван Новосад, які брали активну участь у роботі «Просвіти» села та Волинської області. Все виконувалося безплатно. Сама «Просвіта» розмістилася в будинку селянина Мусія Зубрицького. Читачами «Просвіти» було все населення села. Для того, аби селяни знали свої права й могли за них боротися, свідомі селяни, а також вчителі Липницькі, проводили бесіди. Думали також про те, щоб освіту між народом збільшити, щоб наука в школі була на мові українській – рідній, зрозумілій для дитини, аби наука була легка й корисна. Вивчали історію України за Михайлом Грушевським. Молодь збиралася після роботи на околиці села в тиху літню ніч, лунали українські пісні, водилися хороводи. …Читали переважно українську класику. Найбільше мені запам’яталася «Кайдашева сім’я», читали Руданського. Довгі роки зберігалися ті книги у нашій сім’ї. Була тут дуже грамотна людина – Мусій Зубрицький. У його хаті була велика бібліотека…»
«Просвіта» організувала художню самодіяльність. В клунях ставилися п’єси українських драматургів. На закупівлю книг селяни давали гроші, скільки хто міг. Будинок, в якому була «Просвіта», зберігся і до цього часу. Книгофонд існував до 1947 р., після цього співробітники органів НКВД вивезли книги і документи невідомо куди.
Щодо Зубрицького, то старші люди згадують, що Мусій був приємним співрозмовником. Але в той же час – обережним у політичних питаннях. Чи не тому так ніхто толком не знав, куди зникав Мусій Зубрицький під час Другої світової війни? Є тільки натяки на те, що був серед тих людей, котрим доля України стала небайдужою. Однак хвиля репресій якось минула його, та й Сибіру вдалося уникнути.
Дожив Мусій до 83 років, але здолала його не старість, а підступна хвороба – рак. А пам’ять про секретаря філії «Просвіти» збереглася серед корінних рованчуків і дотепер.
Діана БОМАЗЮК,
с. Рованці.
На фото з архівів: Мусій Зубрицький під час служби в польській армії, 1922 р.