Дорога до собору

Слова ці належать Олесеві Гончару і записані вони автором 3 квітня 1995 р., саме в день свого народження, на сторінках книги його життя – книги «Щоденники», які я називаю Сповіддю Душі Великого Українця, Сина Великої Нації. «Щоденники», що височать, як Собор сучасної епохи, на престолі якого серед сотень свічок під благословенням святих ікон, як сто літ од роду, палає-пломеніє одна-єдина, піднебесно-висока свіча з вічно живим вогнем любові до людини, до її пречистої духовності на землі, святістю віри в рідну націю українську з її одвічною думою і борнею за державу Україну.

Височіє святою дзвіницею всенародного храму Сповідь Душі Олеся Гончара – «Щоденники», перші сторінки яких виписані піхотинцем в обмотках Олесем на фронті від 6 червня 1943 року, і писалися все життя – до останнього життєвого порога – 9 липня 1995 року, запису, зробленому в лікарні, де письменник лежав з третім інфарктом, що через дев’ять днів забрав у Олеся Гончара найдорожчий Божий дар – життя.

Три томи сповідальної мови дорогого Олеся упорядкувала, підготувала тексти, ілюстративний матеріал та написала передмову дружина письменника Валентина Гончар і передала до видавництва «Веселка», де вони вийшли двома виданнями.

Розгортаємо перший том «Щоденників» (1943-1967): «Якщо виникне потреба перевидавати мої твори (не завжди ж Україна сидітиме без паперу!), то необхідно взяти найновіші видання, скажімо, видані «Веселкою» «Собор», і «Твою зорю», і «Прапороносців», і новели, і «Спогад про океан» (теж «Веселчині»)… Бо лише ці видання заново відредаговані автором, тобто вільні вже від тоталітарного накипу та цензорських втручань». Олесь Гончар З квітня 1995 року.

Заповіт, звернений рідним Олесем до нас, українців, у день свого народження, як молитва з дитинства разом із бабусею в церкві, й пані Валентина пише в передмові на перших сторінках книги слова душевної щирості у розмові з читачами, і я збережу ту веселковість, якою ця розмова освітлена: «Передбачаю запитання, чому тритомне видання «Щоденників» Олеся Гончара виходить у видавництві дитячої літератури «Веселка»? Тут багато важила думка письменника.

Незадовго до смерті, 3 квітня 1995 року, тобто в день свого 77-річчя, письменник зробив у щоденнику такий запис: «Заповіт майбутнім видавцям» (заповіт цей, як уже мовлено вище, освячує усі три томи «Щоденників» – Я.Г.)

«… Всі попередні видання були понівечені більшою чи меншою мірою, – режим не допускав вольностей, хіба вже цензор був явний бевзь».

Так випало, що саме це видавництво найприхильніше ставилось до письменника в останні роки його життя, видало дорогі йому книги в тому вигляді, в якому він їх хотів побачити.

Отож, відчуваючи моральний обов’язок перед пам’яттю Олеся Терентійовича, я й передала право оприлюднити його записи саме «Веселці».

Свято-Михайлівський Золотоверхий чоловічий монастир, заснований у Києві 1108 року великим Київським князем Святополком-Михаїлом, онуком Ярослава Мудрого, одна з найбільших святинь українського народу, – така ж свята сторінка в долі Олеся Гончара, як і в його творчості роман «Собор». Михайлівський собор вистояв страшні навали монголо-татар, а також інших ворогів, які плюндрували наші землі. У ньому постійно палала лампада чернечого життя. Трагічним в історії Михайлівського Золотоверхого монастиря виявилося XX століття: 1936 року московська більшовицька влада висадила в повітря головний храм монастиря – Михайлівський собор.

Болем пройняті записи Олеся Гончара в «Щоденниках» про цей вандалізм московського більшовизму в Україні – знищення Святині Нації. 

Уранці були з Валею на богослужінні у соборі св. Софії на честь річниці Незалежності України. Вперше бачив не Софію-музей, а Софію-собор і вперше чув тут літургію. Це святий для мене день! За порогом зосталося все гріховне, душа очищалась, я відчував, як повертається вона, душа моя, до віри батьків. Цей могутній – ніби небесний хор, і ці вогні, і золото риз, і люди, що моляться щиро, – все, все оновляє душу! (І Валя потім призналась, що відчувала цю незвичайність всього, що відбувається). Ах, як жорстоко нас було пограбовано, окрадено, позбавлено найвищої радості життя! Треба ходити в храм. Ходити, щоб очиститись, щоб відчути, як входить у душу щось космічне, прекрасне, небесне. Дивився на Оранту, що все пережила, перебула і татарву, і більшовицькі погроми і таки ж уціліла, я бачу в цьому Божий знак. Дивився вгору на неї, а вона дивилася на мене, проникала в душу і щось відкривала мені істинне, повертала напівзабуте… Який могутній святий день!

… У волинській газеті читаю, як на початку війни, влітку 1941-го, в луцькій в’язниці більшовицькі кати знищували арештованих. Жінка, що вціліла, згадує: «лежать попроколювані багнетами, і руки їм зв ‘язані колючим дротом, і … «очі їм повиймали!»

А по мертвій жінці повзає немовля – шукає материнських грудей… А потім у каменоломнях Караганди наглядач-«філософ» пояснює в’язням із Західної України: «Нам нужен не ваш труд, нам нужны ваши муки!»

Оце розгадка імперії. Жінка з Волині, дружина командира УПА, молода мати, ховалася з дитиною у вирві, утвореній вибухом бомби, боса йшла по снігу, а хтось замітав її слід, щоб не знайшли цю молоду матір звірі-енкаведисти…

Подвиг УПА нам тільки зараз відкривається у всій своїй величі. Тільки зараз усвідомлюєш, що Україна – земля лицарів, масового подвигу, земля богообрана…

Ось чому сталося чудо 1-го грудня.

Одним з найбільших злочинів сталінського вандалізму є зруйнування Михайлівського Золотоверхого собору. Злочин перед світовою культурою! Будь-що майбутня Україна має відбудувати цей шедевр XII століття, що постав перед киянами в 1113 році. Уцілів від татар. Але не вцілів від динамітів Постишева та Затонського (цей «нарком», вислужник Москви, писав тоді: «По поводу Михайловского собора любители старья подымают шум…»). Отже, я теж «любитель старья» і кажу: катюги, поверніть нам візантійські мозаїки XII віку, іконостас українського бароко, унікальні срібні царські врата, даровані гетьманами.

Де те все, що належить Україні?

Коли банда постишевська пустила в дію свої сатанинські динаміти, закладені під Михайлівський Золотоверхий, був гул страшний, ніби стався землетрус, і на очах киян собор – цілий-цілісінький – піднявся в небо і на якийсь короткий час завис у повітрі незрушно, як Боже знамення!

Як знак того, що сатанинські, руйнацькі сили згинуть і собор відновиться.

Днями наш статут (фундаторів відбудови Золотоверхого) вже зареєстровано, мене обрано президентом «світлого діла».

Як від постишевського детонатора в 30-х роках прогримів сатанинський вибух, що підняв у небо Золотоверхий собор, так через кілька десятиріч своєрідним детонатором історії стала сама Україна, коли від єдиного, аж нечутного її поштовху, враз рухнула, розвалилась на очах така, здавалось, могутня, ненависна народам імперія.

Підірвав Святиню Нації в 1936 році московський більшовизм, а Храм воскрес у Соборній Україні. І сповідається перед небесами Олесь Гончар 5 квітня 1993 року, і промовляє, як заповідь, жертовно працювати, бо «мене обрано президентом цього світлого діла». І на духовній верховині соборної путі сяє воскреслий Михайлівський Золотоверхий Храм, а на фронтоні його висвячено горельєф Переможця, Святого Архистратига Михаїла, який повернувся до Києва. І пломенять, тягнуться до неба живими вогнями сто свічок, як сто літ пам’яті Олеся Гончара, і на стінах Храму, який освятив і святим миром помазав Святійший Патріарх Філарет, світять слова із меморіальної дошки:

Прилітає на крилах теплих вітрів довгождана весна, ідуть перші благодатні дощі – і на блакитне небо золотим перевеслом являється веселка. Люди щиро чекають цього небесного дива, бо веселка єдина в світі єднає небо і землю – Бог поселив її після всесвітнього потопу, щоби розмовляти зі своїми людьми, і заповів, що вже ніколи не буде топити землю.

Дорогою мені і веселчанам була весна ще й тому, що третій квітневий день засвічувався нам особливим світлом – приходив день народження Олеся Гончара, і ми мали честь ласкаво, як уміють діти, привітати улюбленого письменника словом од душі або й випуском нової його книжки і почути, мов од Батька, задушевно-привітальне: «Видавати книжки для дітей – заняття одне з найдостойніших. Бо тут потрібні і розум, і смак, і талант, і – головне – любов до тих, кому сьогодні рости, формувати себе, а завтра ставати господарями життя. Вітаю українську «Веселку»! Вітаю роботящий дружний колектив ентузіастів, завдяки чиїм творчим зусиллям семибарвна «Веселка» навіть і в ці скрутні часи радує своїми виданнями рідну Україну, здобуваючи собі належне місце в сім ’ї досвідчених європейських видавництв. Нових звершень бажаю Вам, друзі, творчих успіхів і нині, і в майбутніх літах».

Слова ці лицар красного письменства пам’ятно залишив нам, глибоко переживаючи за долю українського слова, яке доведеться відстоювати в «скрутні часи», бо знав як воїн-муж, що вічно і несхитно стояв у битвах за українство, треба буде і нам, українцям, єднатися всією нацією для переможної борні. Заповіт із собору слова пролунав, як весняний Великодній дзвін, якраз у день, в якій колись на берегах любові квітнево зійшла і яскраво засвітила його зоря. А через рік після батьківського заповіту сумного липневого світанку скотилася у вічність, і на блакитному небозводі заясніла лебедина душа.

Скотилося за небосхил сонце Олеся Гончара, а в небесах любові до України світять народові його праведні слова як остання молитва на землі, запис у щоденнику за десять днів до відходу у вічність – 4 липня 1995 року: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем».

Ось близько, поруч, великий, добре знаний у Києві будинок, де в різні роки мешкали понад 130 письменників, а нині з його стін промовляють імена з меморіальних дошок. Є між ними, майже при парадному вході, і меморіальна дошка, з якої вітально дивиться Олесь Гончар. 

Здається, що Олесь Терентійович вийшов щойно з дому, сів у сквері відпочити, поклав капелюх біля листка каштанового, поруч, на камінному валуні, що виріс із земних глибин, і записав-вирізьбив на камені заповітні слова: «З любові – творчість, з любові – щастя людське».

І такий добре знаний автограф – «Олесь Гончар».

…А я думав про соборну дорогу Олеся Гончара, яку продовжує в Україні його дружина, пані Валентина, і ми згадуємо з любов’ю ту одну незабутню дорогу, що покликала нас до Луцька.

Сяйливого липневого дня, освітленого щедрим сонцем, святістю небес і озореного світлом Святого Івана Хрестителя, волиняни з ініціативи поета Петра Маха відкривали в Луцьку вулицю Олеся Гончара. Відкривали в гарному новому мікрорайоні обласного центру, на землі, де ось-ось, недавно, було чисте поле, а тепер тут виросли перші будинки і перша вулиця, названа іменем Олеся Гончара.

Вулиця ясним променем сягає в прийдешнє – до величного собору, що виростає із землі так близько-близько, серце до серця, височіє банями в небеса на радість людям, як живий образ славного «Собору». Волиняни відкривали вулицю зодчому собору української душі – соборну дорогу Олеся Гончара – і в сьомий день липня, якраз на Івана, на будинку № 7 (сімка – цифра щаслива!) прикріпили пам’ятно-урочисту дошку про святкову подію. А ми стояли на вулиці Олеся Гончара, як у соборі, бо тут уперше правилася Служба Божа. Священнослужителі з Луцького кафедрального Свято-Троїцького Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату відправили молебень у пам’ять Олеся Гончара. Пригадався запис у «Щоденнику», зроблений молодим Олесем ще на війні, 26 липня 1944 року: «Я релігійний. Я вірю в Бога».

Ми згадували з пані Валентиною, що того липневого дня виїхали з Києва світанкової пори, коли вставало сонце, а верталися в передвечірню пору, під шум теплого літнього дощу, який за веління Івана Хрестителя святив землю, нову вулицю в Луцьку з ім’ям рідного сина України, святив нашу дорогу, яка була така щаслива і сяйлива, бо це була соборна дорога Олеся Гончара.

Заходило сонце, а небо осяяла тоді така велика веселка, як райська заграва, і цвіла над Україною довго-довго. І я сказав пані Валентині, що живе в тому веселковому світлі Олесева душа, бо Всевишній любить його і посилає нам на землю свою вірну любов.