Двічі геройська правда і кривда

У драмі під назвою Волинська трагедія свою роль зіграли і федорівці. Про це досі у Лобні говорять «поміж рядками». Ба, навіть у тамтешньому Музеї партизанської слави досі твердять: завданням прибуття партизанського з’єднання Федорова на Волинь були диверсії на залізниці Ковельського вузла. Однак завдяки оприлюдненню дослідниками чималої кількості документів нині достеменно відомо: секретар підпільного обкому та командир з’єднання отримав у Москві ще одне завдання: посилити боротьбу з «националистической мразью». Причому, як із українськими збройними відділами, так і польськими. 

Біда тільки в тім, що цією «мразью» були місцеві люди, які воювали насамперед за свою землю. Ось і вийшло: одні поліщуки годували партизанів, інші – гинули від їхніх рук. Незалежно від національності…

Підпільна робота триває

Нинішня Лобна мало нагадує ту, якою її побачили три тисячі федорівців, що прибули сюди 30 червня 1943-го. На ту пору тут стояло буквально кілька хат… І якби не партизанська сторінка у життєписі села, такого населеного пункту, як Лобна, напевне, уже й на карті не було б. Про це відверто кажуть селяни. І дякують своєму земляку вчителеві-краєзнавцю Олексієві Бринчуку, котрий у 70-х роках добився відкриття Музею партизанської слави, перезахоронення останків загиблих федорівців у Лобні. А згодом село стало місцем всесоюзних партизанських зльотів. Тут з’явилася дорога, бібліотека, школа, діяв радгосп… От тільки храм селяни збудували (до речі – навпроти музею) лише у 2007-му. Багатими сонячними куполами тепер майорить він до неба як спокута за роки комуністичної зневіри у всьому святому.

Єдине, що не змінилося у Лобні, – те, що село досі живе з лісу… Мов гриби тут ростуть … пилорами. Підпільна робота ведеться, тільки тепер вона набула дещо іншого, «капіталістичного», змісту. Але нині вона не спустошує Лобну, а дає можливість заробити поліщукам не тільки на хліб насущний.

Застати на місці завідувачку Музею партизанської слави нам не вдалося. Та не з її вини. Позаяк добиралися ми до села у березневу (і ще тоді трохи засніжену) пору дуже довго, то вичекати у холодному приміщенні увесь день дуже трудно. Ось і гайнула жінки до сусідньої бібліотеки погрітися. Нам же залишила повідомлення у дверях… Віра Черевко працює тут уже майже 30 літ. Сам заклад  досі виглядає помпезно поміж сільських краєвидів: алеї, монументи, муляжі землянок поруч… Справжнє місце стоянки партизанських загонів – у дрімучих лісах. Нині там – лише пам’ятна стела. А в Лобні, де свого часу була лише партизанська застава, знайшли спочинок останки партизанів, перепоховані тут із «Лісограда» у 1975-му. 

Приміщення музею не опалювалося зроду-віку. Заклад кілька разів грабували. Що крали? Зброю. Адже була тут і така зброя, яку за наявності золотих рук можна повернути у придатний стан, зізнається Віра Черевко. Але відсутність сигналізації, простенькі вікна робили його доступним зловмисникам. Востаннє солідний грабунок стався у 84-му. Але все менше й менше надходить сюди експонатів. 

У 2007-му приміщення трохи підлатали: зробили ремонт, поставили вікна. Тут зберігається чимало експонатів, що пам’ятають партизанські роки. Залишки зброї, особисті речі партизанів, подаровані ними ж під час відвідин закладу у радянські роки. Медичне приладдя славнозвісного лікаря партизанського госпіталю Тимофія Гнєдаша, якого досі згадують селяни направду добрим словом, бо врятував життя не одному краянину. Листи, документи, книги, краєзнавчі матеріали, зібрані місцевими школярами. І навіть партизанські гармошки, що колись веселими (а може, і сумними) мелодіями озивалися поміж поліських боліт. Трохи дивно на фоні експозиції виглядають експонати з народознавчого куточка: поліські вишивки, візерунчастий посуд, кухонне начиння, тощо. Потроху заклад перелаштовується, так би мовити, ідеологічно, і нині веде активну народознавчу роботу з місцевими школярами.

Колихала командирського сина

…Але більше за численні експонати музею про справжню партизанську славу знають жителі Лобни. 

На диво довго партизанське з’єднання Федорова добиралося на Волинь. Адже маючи прибути сюди ще у березні 43-го,  вони дійшли до Лобни тільки фактично в липні. Очевидно, не дуже то й поспішали федорівці… А коли нарешті прибули, то якраз і спалахнуло вогнище польсько-українського конфлікту. Збіг обставин? В архівах і досі правди на цю тему – не знайти…

Свого часу в бездіяльності у боротьбі з гітлерівцями дорікнув секретареві Волинського підпільного обкому КП(б)У інший партизанський командир – Антон Бринський – у листі в ЦК партії. Мовляв, замість розгорнути масовий партизанський рух, тов. Федоров чомусь увесь час просидів поблизу хутора Лобна, не спромігшись навіть перейти р. Стохід і розташуватися у лісах Камінь-Каширщини, ближче до Ковеля.

Небагато лишилося у селі тих, хто на власні очі, а не з переказів, бачив життя-буття федоровців у Лобні. Анастасії Черевко у 43-му було 6 років. І можливо, партизанський період і не врізався б так яскраво у дитячу пам’ять, якби дівчинці не судилося опинитися фактично в епіцентрі подій, бо жити їй довелося у хаті, де розмістилася партизанська застава. Дитяча пам’ять зберегла такі яскраві спогади, що диву даєшся. Анастасія Павлівна знає імена багатьох партизанів, за долю деяких із них клопоталася вже задовго після війни. А окремі спогади їй і нині печуть вогнем…

Восени, майже за рік до приходу партизанів у село, жителям Лобни та довколишніх населених пунктів було гаряче: 

«З осені німці наробили багато біди. Попалили наші села. Помню, як худобу з Окуріки підігнали під млин та підпалили. Я так тоді плакала, думала, вже до нас прийдуть. Але німець пішов Підріжжя палити. А батько кого куди в рядна поховав і повіз на Кухоцьку Волю. Там пересиджували. Шо закусили, то закусили. По нас мурахи та воші табунами ходили. Місяців два ховалися. А потім батько поїхав, розізнав все і вирішив вертатися у свою хату. Вже коли ми приїхали, то почали їздити партизани з лагєра…» – отак шестирічній дівчинці запам’ятався прихід партизанів. 

А згодом у тій самій хаті, куди сім’я Насті повернулася, розташувалася застава.

«У нас і жито молотили, валянки під грушею на столі били, вовну в клуні чесали. Зерно звозили із Залізниці, з тих хатів, де німець людей вибив. Брали наших дівчат з Лобни, вони те жито жали, потім хлопці сутками молотили. Все те возили в лагєра, де Федоров був, там пекли хліб. Частину муки по Лобні розвозили людям, які теж пекли хліб, бо ж тра було партизанів накормити. Найбільше продуктів давало Судче (сусідній населений пункт, – авт.), туди їздили харчі збирати. Там птиці багато в людей було. А наші то вже самі овечки давали. Варили все в льосі великому. Я малою така любопитна була, все прийду і дивлюся, ше й питаю: «Що віте варите?»

«Люди не нарікали?» – запитую у Анастасії Павлівни.

«Ой, хто сердився? Шо віте? Добровільно!» – відповідає та.

Сусідство з «Лісоградом» не на користь слугувало Лобні. Не раз доводилося малій Насті разом з дорослими утікати, коли несподівано налітав на село ворог: «Якось спалили Лобну чи не всю. Пару хат осталося. Нашу корову забило. Коні такі побиті, як гори лежали (я ходила дивитися)… Казали тоді, що партизани спеціально пустили коней. А німець вогонь відкрив. Щоб не пустили, то може, й не спалили б Лобну…»

У хаті Анастасії Павлівни прихистили і дружину командира Михайла Шендерея Марію з малим сином: «Нам Шендерея прислали на заставу, але він не міг буди з партизанами, які в палатках стояли, бо він же був з партизанкою. А в тої хлопчик зародився. От Марія, так звали жінку, прийшла з малим до нас. То не проста партизанка була. З нею мати їздили в Судче щось узнавати, то цілий день не було, я все Вітьку їхнього гляділа. Але як би то знати, чого вони їздили…» – задумалася старенька. 

Так Настя, яка сама недавно під стіл пішки ходила, мусила колихати командирського сина Вітьку. І пляшечку дасть, коли плаче, і поносить…

«Але Вітька умер в зимі…» – сумно каже Анастасія Павлівна. 

А от Марія дівча так полюбила, що навіть подарувала Насті червоного піонерського галстука. Якого потім старші сестри випросили, щоб собі по два рядки низом стрічок на спідниці пошити… Після того, як хлопчик помер, певний час Михайло Шендерей з Марією жили у їхній хаті. Батько з матір’ю уступили їм своє ліжко, тож з малими дітьми тулилися, де прийдеться. 

З партизанами місцеві жили мирно, стверджує бабуся. Принаймні у Лобні нічого грішного не чинили: «Шо віте? Чуйте-но, коли вони жінку де зачепили б, то командір зразу невідь що зробив би… Так … любити – любили. Он Катю нашу, вже покійну, такий Саша Панічов любив. А як що забирали партизани в людей мимоходом, то зразу реагували. Мій брат у Шендерея ад’ютантом був, топили лій, пляшку чимось перерізували, ставили гньота, і Шендерей писав-писав до ночі. А раз дівчина Йосипова прибігла і каже, що з-під хати коня забирають. Він бумагу взяв, раз-два і написав: нємєдлєнно не брати! Отак…»

Криваві могили

Через роки Анастасія Павлівна  надумає знайти Марію, пам’ятаючи, що тут, у «Лісограді», десь похований її Вітька: 

«Шендерей то загинув десь, а Марії я пробувала писати, та й не дописала… Коли могилки з лагєра переносили, то мій швагро саме їхав. Я йому й кажу: «Олексію, де могилка буде висока, то це Шендерейов хлопчик Вітька». Я там смолу збирала, як партизани вишли. Були на тих могилках і партизанки дві поховані. На них лєнточки зав’язували, що то дівчата. А на Вітькові – табличка…  Як поїхали копати, то сват потім каже: «Ох, Насте-Насте, як ти правду казала: дитячі косточки повикопували»…

Вітьчині кісточки тепер спочивають у братській могилі на меморіалі. А от імена тих двох похованих у Лісограді жінок так і залишилися невідомими. 

І по війні Анастасії Павлівні не давала спокою ще одна партизанська могила. Дитяча душа тоді, у 43-му, прикипіла до молодого партизана Костика. Вже пізніше вона дізнається, що звати його було Костянтин Баран і родом він із Білорусі: 

«Вельми Костик любив дітей. Все прийдуть у нашу хату, співають… А як пішли в бій під Ковель, не повернувся Костик. Ми дві неділі плакали… Я запам’ятала, потім Олексію Бринчуку нашому розказала. А він знайшов його там десь по обеліску. Я знала, що він родом із села Турово. Взялася матера знайти. Писала у Пінськ у воєнкомат. Нема такого… А на базарі в Білорусі спитала – і мені дядьки розповіли, де те Турово. Я й катаю туди на сельсовєт пісьмо. Відповіли: подякували мені міцно, але мати Костика вже два роки як вмерла. Дали адресу сестри у Ленінграді, я й туди писала, але вона не схотіла їхати на могилу. Через деякий часом тільки написав мені з Білорусі його брат. Що ніби його сестри до нас послали, а він попав в міліцію. Просив грошей. «Е! То, – думаю, – я тобі, п’янице, ще гроші буду слати?» Так і зосталося все…»

«Якби-то ліс міг говорити…»

Де правда, а де кривда партизанської Лобни, баба Настя достеменно не знає: 

«Хватало всього, дитино. Дівчата там сплелися, і цигани були, і поляки, і євреї… Бульбашів гонили. Геть усі там у лісі ховалися. Якби то ліс міг говорити… Там цілий лагєр поляків були, така бригада Ванди Василевської. Всі, що бульбашів боялися, там сиділи. А як партизани пішли уперьод фронту, сходу всі за ними теж подалися…»

З партизанами загону Ванди Василевської, дійсно сформованого з поляків, Анастасії Черевко зустрічатися не доводилося. А от житель с. Лахвичі того ж таки Любешівського р-ну про цей загін згадував ось що (із кн. Володимира Данилюка «Генерал партії»): 

«На все життя мені запам’яталися події 19 грудня 1943 р. Саме на зимового Миколу. Була 2-3 година ночі. В Лахвичі увірвалися червоні партизани загону ім.. Ванди Василевської, що входив до складу з’єднання Федорова. До ранку село було майже знищене. Почали розправу з південного боку. Вбивали всіх, хто потрапляв на очі. Першими вбили Марчика Остапа та його сусідку Мотруну з восьмирічною дочкою, Хвесика Миколая та Хвесик Мотруну з десятирічною донькою, Мельника Василя, Хвесика Василя, сім’ю Хвесика Івана (дружину, сина, невістку і дитину-немовля) вбили і вкинули в палаючу хату. Загалом протягом тієї ночі загинуло 50 чоловік…»

У квітні 44-го партизанське з’єднання Федорова було розформоване. Коли відходили федоровці, згадує Анастасія Павлівна, забрали у партизани все село.

«В нас у бульбашах нікого не було…» – додає жінка. 

Партизани пішли. Але спокою поліський край ще довго не знав. Для малої Насті мало що змінилося, бо  ще три роки мусила глядіти тітчиного сина, бо дядько теж подався з федоровцями. І знову – багряний спогад: 

«Покинули мене в хаті. Хліба пожую, в латочку змотаю, даю йому, щоб не плакав. А тітка картоплі копала. Тут як відкрився бій, облава билася з бульбашами. Так сікли, шо страшно. За два кілометри він нас. А я в хаті з малим дитюком. Стих бій – я до тітки. Армія засідку робила. Мніго тоді наших побили, мніго… Вельми дівку хорошу забили. А на другий день їдуть, тіла на дошки поклали… А я думаю: «Чого ті солдати так сильно сплять?». Тож, вони трупів наклали, позбирали і повезли. Потім мені одна жінка казала, що їх в угриницькому лісі 17 душ поховали. І ніхто з батьків не знає, де ці могили. Ніхто того не піднімав… Бо якби то з німцями, а то наші з …нашими».

Скільки таких могил у волинських лісах залишили партизани та їх поплічники, невідомо. 

…Одним із експонатів Музею партизанської слави у Лобні є мундир генерал-майора Олексія Федорова. Після 44-го він ще чотири рази бував у селі. Востаннє – у 1988-му. Свою парадну форму Олексій Федоров подарував музею особисто. Але ніхто в селі упевнено не може сказати, чи дійсно цей мундир хоча б раз одягав двічі Герой Радянського Союзу. Мені ж вона здалася надто дрібненькою для широкоплечого і дебелого плеча генерала партії, одного з тих, хто несе на собі тягар відповідальності за криваві злочини 1943-1944 рр. На кітелі вгорі – орденські колодки і дві Зірки Героя. 

Муляжні зірки. Несправжні. Як багато фальшивого було і, на жаль, залишається у трактуванні «партизанської слави», що кувалася руками НКВД і ВКП(б) і яку тепер до себе приміряють деякі червонозорі вожді.