Двох своїх похоронили, а трьох сестриних – усиновили

близнючка, троє племінників. Тепер усе пішло шкереберть.

Майже п’ять років тому Віра та Іван Кушніри стали на рушничок щастя. Через рік 17-літній жінці Господь послав синочка Влада. Невдовзі молода мама знову завагітніла. Пара стала чекати на друге дитятко. Але в 7-місячного Ярослава не відкрилися легені – і молоде подружжя зазнало першого удару долі. Молилися. Одне одного підтримували. І майже через три роки – щаслива звістка: Віра знову вагітна.

– 25 січня 2015-го народився наш Сергійко. Він ріс дуже спокійним хлопчиком, – пригадує мама. – Жінки навіть дивувалися, як-то так – погодуєш дитину, посадиш, цяцьок накидаєш – і воно бавиться собі, доки ми з чоловіком займаємося господарством.

Так було і того літнього вечора. Віра поралася коло п’ятьох свиней. Іван ходив за плугом до сусідів, чуть раніше повернувся та й каже: піде із Сергійком побавиться. Зайшов до хати, а через мить – вилетів! На руках 4-місячне дитя. Аж посиніло. «Віро! Віро! Дитину спасай!» – кричав. Віра не второпала. Як?! До чого?! Схопила синочка. Стала трясти. Масаж серця робити. Штучне дихання. Викликали «швидку». До останнього сподівалися на диво. Але… дива не сталося. Целофан, що його десь узяло дитя, перекрив дихання. І лікарі констатували: смерть через удушення. 

– Відразу так тяжко було, що жити не хотілося. Ходила, як тіло без душі. Від тяжких думок працею лікувалася. Постійно було, встану спозаранку – й до худоби, в ліс по ягоди, нароблюся чим побільше й увечері падаю намертво. Наступного ранку знову те саме. І так місяць за місяцем, – пригадуючи, знову плаче Віра. Щоб якось підтримати, до сина й невістки переїхала жити свекруха (бо рідна Вірина мама вже померла). А ще дуже допомагала сестра. Її звали Люба…

– Так, із Любою ми були – як дві половинки цілого, – зітхає наша героїня. – З народження і аж… до липня минулого року. Проте, мабуть, так мало статися. Бо і віщі сни, й пророчі знаки нас попереджали про біду.

Перше таке попередження прийшло через тиждень після похорону Сергійка. Родина тоді зібралася на поминальному обіді. Оскільки було літо – сіли на вулиці. Балакали, згадували, зітхали.

– Такий мені дивний сон наснився, – розповідала тоді Віра. – Нібито йду я до пари свіжих могил. Одну минаю. До другої наближаюся. Беру Сергійка на руки. А він сміється, щасливенький такий.

– Ой недобрий сон, – промовила на те сестра Люба. – Давай-но до знаючих бабок поїдемо. Хай відмолять, свяченою водою покроплять.

…Хоча Віра у свої 20 уже і маму похоронила, і синочка, втім її життя було куди щасливішим, ніж у сестри Люби. Бо над тою постійно знущався старший на 10 літ чоловік Микола. І ні відсутність офіційного шлюбу, ні троє маленьких діток не зупиняли садиста.

– Він дуже бив Любу. Тільки вип’є – зразу такою люттю наливався, не тямив, що робив. Синяки в сестри ніколи не сходили. Бувало, так тягав за волосся, що Люба довгий час у перуці ходила, а потім кликала, щоб я їй волосся вкладала, аби залисин видно не було, – зітхає оповідачка.

Від чоловіка-нелюда жінка часто втікала до Віри. Після дуже жорстоких побоїв тижнями, бувало, в сестри жила з дітьми. Не раз міліцію викликала. В суд подавала. Але… Микола приходив, на коліна падав, руки цілував, клявся, що більше не буде. І Люба вірила… Пробачала… Верталася…

– А через тижнів три, як не стало мого синочка, в нашу родину прийшла нова біда… 19 липня десь о шостій ранку Любина сусідка подзвонила: «Твоя сестра – мертва!»… Я побігла туди. Зайшла у двір. Бачу, під хлівом на землі накрите тіло. Підійшла. З-під покривала побачила сестрину руку. Взяла – рука холодна. І далі відгортати вже не стала.

…Вже набагато пізніше, трохи відійшовши від побаченого, 3-річна Любина донька Маргарита розповідала тьоті Вірі:

– Тато бив маму. Було багато крові. Тато маму водичкою помив. Мама дуже плакала. Просила: «Не бий мене, не бий». Тяжко дихала.

 Судмедексперти підтвердили: від численних ударів, що їх нелюд завдавав металевим совком і дерев’яною палицею, 21-річна Любов Ткачук померла на власному подвір’ї. Усі звірства чоловік чинив на очах маленьких доньок. Тривалий час дівчатка перебували у психологічному шоці. Кричали уві сні, схоплювалися, кликали маму. І навіть зараз, через вісім місяців після трагедії, діти все ще лишаються під впливом пережитого жаху.

Сам убивця до останнього не визнавав своєї вини. Казав, нібито Люба просто впала. Але зібрані докази беззаперечно підтвердили винуватість Миколи. І нелюда покарали:10 років виправних робіт у цуманській колонії.

А що ж сирітки: 3-річна Маргарита, 2-річна Віка і 7-місячний Алік? Їх Віра та Іван забрали до себе. І піклуються не менше, ніж рідним сином Владиком.

– Із племінниками, ще й такими маленькими, звісно, нелегко, – зізнається подружжя. – Але ці клопоти та щасливий дитячий сміх тільки й тримають за життя…