Історія про подорож у далекі африканські краї, котру
захоплено розповіла Ольга Березан із
Нововолинська, була в кінці 80-х. Але саме тому окремі деталі особливо
вражають.
То було службове відрядження на три роки. Разом із
чоловіком Василем Степановичем (нині директором школи у сусідньому із Містом
шахтарів с. Низкиничі) двоє педагогів відправилися на схід Африки, щоби там
ділитися знаннями.
– Я викладала хімію, чоловік – математику. Навчання
відбувалося англійською мовою, – каже Ольга Веніамінівна. – Дуже цікаво було.
Ми навчали людей, для котрих англійська також не є рідною, тож, у принципі,
спілкувалися на рівних.
Нині Ольга Березан викладає хімію у Нововолинському
обласному ліцеї-інтернаті. Вона – кандидат педагогічних наук, заслужений
учитель України, видає посібники з хімії.
Правда, як би добре не було у теплій Африці, вдома
педагогів щоліта чекали донечки. На щастя, подружжя мало відпустку – три місяці
могли бути вдома. А потім – знову ефіопська школа…
Спека там, розповідає Ольга Веніамінівна. Класи дуже
великі. Лише одна довготривала перерва, і та тільки після трьох уроків, інші –
зовсім коротенькі, тож доводилося за лічені хвилини перебігати з класу в клас.
Важко було, темп шалений.
Загалом у класі – по 70 учнів. Що цікаво: вони всі
різного віку. За партами поруч сиділи діти, як і наші школярі, й геть дорослі.
– От, наприклад, в 11 класі могли навчатися і
18-річні, і 36-літні, – каже співрозмовниця. – А ще – вагітні. Чому так? Просто
одного дня вони врешті вирішили здобути освіту! Тож і записувалися на навчання.
Там не було обов’язкового, як у нас. Дуже часто траплялося, що ще сьогодні
жінка сидить на уроках, а завтра вже народила дитинку…
Звісно, життя в Ефіопії дуже бідне. Але, як каже
Ольга Березан, там уперше дізналися про систему незалежного оцінювання:
африканські країни уже тоді застосовували такі методи, бо ж чимало запозичили з
Америки. А до нас тільки недавно дійшло…
Із захватом розповідала і про кабінет хімії.
– Він просто шикарний був у них, – мрійливо
посміхається. – То англійці їм подарували. Як державі, котра розвивається. А в
нас досі такого обладнання й спеціального посуду нема…
Жили наші вчителі на віллі. Загалом гарно і, як для
ефіопського рівня, досить добре – все проплачувалося коштом посольства.
Помешкання їхнє було обгороджене, бо могли навідатися небажані гості. Й вони
іноді таки навідувалися… Бідність примушувала йти та брати чуже і дітей, і
дорослих: представники білої раси для ефіопів у 80-ті були чи не єдиним
джерелом хоч якоїсь поживи.
– Я мала зарплату 200 доларів, чоловік – 300. Тоді
це було досить непогано, – каже співрозмовниця. – Але… Коли ми повернулися
додому, якраз був розвал Союзу. Тож нам довго не віддавали гроші – літ із 10. А
як нарешті виплатили, то вони до того часу вже встигли знецінитися…
Що ж сама Ефіопія? Більшість люду, за словами Ольги
Веніамінівни, тоді жила дуже бідно. І зараз там не краще. Але учні – допитливі.
Особливо це виявлялося у ставленні до викладачів, котрі приїздили із території
колишнього Радянського Союзу. Усіх таких ефіопці називали «раша». Частенько
влаштовували для білих педагогів перевірку: їм було цікаво, чи знають вони свій
предмет.
– Одразу, коли приїхала, то й перед уроками, й після
до мене підходили учні з різними задачами. Пропонували розв’язати, – каже Ольга
Веніамінівна. – Згодом перестали. Спитала місцевих: мовляв, чому так. Мені й
пояснили.
Зазвичай для цього вони вибирали задачі із
оксфордських підручників. Місцеві вчителі мали низьку фахову підготовку, тож
тільки наші могли з таким упоратися.
Та розповідь про далеку і гарячу Ефіопію не була би
завершеною, якщо не сказати про природу. Вона особлива, коротко резюмує Ольга
Березан. Наші педагоги мали можливість споглядати дику природу: бегемотів,
крокодилів. Клімат там приємний, помірний. У червні розпочинається сезон дощів,
тож тоді гості із Союзу їхали додому. Правда, сказати дощі – це мало. Як
запевняє співрозмовниця, це швидше – шалені безперервні зливи: триває таке
хвилин із 10 – і одразу сонце.
– Вперше ми не зрозуміли, що то таке: як зашумить…
Навіть страшно, – каже. – Я не можу передати цього словами. Просто вислів – ллє
як із відра, то без краплини перебільшення.
Тоді у відрядження в Назарет поїхало 5 сімей із
Союзу. Але потім в Ефіопії почалися заворушення – усіх жінок відправили на
батьківщину. Ольга Веніамінівна додому не повернулася, бо поїхала як
спеціаліст. Лишилося в Ефіопії тоді сім чоловіків і вона. Довелося освоїти
перукарську справу, бо ніхто не хотів ходити у місцеві перукарні через страшну
антисанітарію. Ремесло знадобилося: вона й досі підстригає свого чоловіка.
Там усюди бруд. Будинки – халупки, наче
хати-мазанки. Ліпили їх із усього: соломи, глини. Вілла, де вони жили,
порівняно гарна (її конфіскували в багатого італійця).
Їжа теж геть інша: за три роки так і не скуштували
сметани, бо її там просто нема. Свинину купували, і то дуже рідко, лише в
столиці – Адіс-Абебі, куди їздили по продукти раз на місяць. Там мешкало чимало
європейців, а спеціальний магазин для всіх – один. Тож часто просто не встигали
– все так швидко розбирали.
– У них доволі проста їжа. Печуть пляцки такі
великі. Потім роблять підливу з томату, додають гострий червоний перець.
Фанатично хотілося їсти таке, мабуть, не вистачало заліза в організмі, бо ж не
було яблук, гречки, – каже співрозмовниця. – Місцеві їдять цю перепічку на
сніданок, обід і вечерю – на більше розжитися там не спроможні…
Лише одного разу «представники раші» сходили у
ресторан (загалом через страшну антисанітарію у таких закладах харчуватися
страшно). І то – лише перед від’їздом додому, бо знали: раптом щось –
вилікуються на рідній землі. То було місто Назарет, ресторан «Адамарас». Там
уперше в житті, зізнається співрозмовниця, вона побачила шведський стіл. Столи
– просто завалені їжею. Наші друзі повелися по-українськи: понабирали всього і
багато, а тоді довго намагалися з’їсти. «Працювали» так близько 4 годин…
– Ми їздили на річку Аваш. Ходили на крокодилячий
пляж. Але побачити рептилій важко. Застала одного разу, правда, як 6 особин
лежали на пляжі, – пригадує.
До цієї річки вела польова дорога. Тож їхали наші
мандрівники до села уазиком. Попереду бігло із 20 діток – вони збирали голочки
(там є такі рослини, які викидають колючки, тож якщо їх безпосередньо не
прибрати, – не доїдеш).
Місцеві діти вже знають: якщо приїздять білі, то
треба обов’язково так прислужитися – за це буде винагорода. Їм усе згодиться:
газети, журнали, жерстяні банки. Про якусь там цукерку взагалі не йдеться – то
рай…
– Дикуваті вони, – розповідає пані Ольга. – Так
посміхаються, а потім можуть прийти в гості і, скажімо, повикручувати всі
лампочки на терасі. Вночі могли залізти, обікрасти до ниточки.
Система правосуддя там не надто розвинена: раптом що
– кінців не знайдеш.
Якщо наш громадян чи будь-який європеєць стане
винуватцем аварії і, не дай Боже, вб’є дитину, то все життя сплачуватиме пенсію
тій матері. Нерідко ж матері, котрі мали багато дітей, йшли на таке свідомо…
Тож у посольстві одразу попереджали: ефіопських жінок із дітьми на трасі варто оминати десятою дорогою…
– Був випадок, – пригадує Ольга Березан. – Мама
спеціально штовхнула дитину. І та загинула. Тому водієві присудили виплачувати
довічну пенсію. Потім тримали у в’язниці. Додому його змогли доставити лише
незаконно – у труні, наче мертвого…
Чи було страшно? На це запитання співрозмовниця без
нотки вагань каже:
– Ні. Тільки зробили всі необхідні щеплення – і
вперед. Звісно, ті люди інші… Але все ж найстрашніше там – захворіти. Страшно:
жінка прямо посеред вулиці, наприклад, стікає кров’ю, а допомогти їй лікарі з
госпіталю не можуть, поки не заплатить. Смертність висока – і серед дітей, і
поміж дорослих. Найчастіше помирають від інфекційних хвороб, недоїдань…
Коли ж заговорили про фотознімки, Ольга Веніамінівна
знизала плечима.
– На жаль, із фото не склалося, – каже. – Ми тоді
спеціально придбали дорогі плівки, багато знімали. А коли повернулися у
Нововолинськ, то, виявилося, там ще ніхто не вміє їх проявляти… Передали
братові в Київ. А в нього діти маленькі – розкрили коробочки і засвітили ту
плівку. Тож світлини на згадку лишилися тільки чорно-білі, та й ті –
поганенької якості… А стільки фото було!
Світлана ДУМСЬКА.
На фото: другий зліва – Василь Березан серед колег у
школі; ефіопське життя, як воно є.