52 роки тому внаслідок першого в історії СССР ненасильницького перевороту в кремлівській верхівці до влади прийшов Лєонід Брєжнєв. На довгі десятиліття «дорогий Лєонід Ільіч» став уособленням «Епохи застою», під час якої він і сам жив, як кіт у маслі, й іншим більш-менш жити дозволяв…
Доля Лєоніда Брєжнєва, як це не дивно, не лише тісно пов’язана з Молдовою і Кахазстаном, де він був першим секретарем ЦК Компартії, але й з Україною. Саме в м. Кам’янське на Дніпропетровщині він народився, а в повоєнні роки був на чолі місцевого обкому КПУ. В перерві між цим як комісар воював із гітлерівцями в складі різноманітних фронтів, а в 1945-1946 рр. на посаді начальника Політуправління Прикарпатського військового округу координував боротьбу з «українськими буржуазними націоналістами».
Там, в Івано-Франківську, він познайомився з очільником місцевого осередку КПУ Іваном Грушецьким: тим самим функціонером, який у 1951-1961 рр. очолював Волинський обком партії, а потім був Головою Президії Верховної Ради УРСР.
Молодий та енергійний Лєонід Брєжнєв умів ризикувати. Саме він був у складі десятьох озброєних генералів, які в серпні 1953 р. прямо в Кремлі заарештували всесильного Лаврентія Берію. Тому коли через 11 років у верхівці визріла ідея змістити з посади керівника партії і держави Микиту Хрущова, вибір було зроблено саме на Лєоніда Ільіча…
Це він пообіцяв, що нинішнє покоління 50-річних буде жити при комунізмі, де кожному буде за працею, а від кожного – за можливостями. Але постійне гальмування розвитку країни призвело, врешті-решт, до краху імперії.
Оливи в вогонь додали й постійні втручання СССР у внутрішні справи сусідніх держав: саме генсек ЦК КПСС благословляв військове вторгнення в 1968 р. у Чехословаччину, де люди намагалися відновити демократичний устрій. Саме за його участі престарілі особи в Політбюро в 1979 р. вирішили «надати інтернаціональну допомогу братньому афганському народові», не лише фізично вбивши Президента Афганістану, але й на довгих 10 років кинувши солдатів у безперспективну та фатальну воєнну м’ясорубку…
Пригадую, як у 1981 р. він помер. Старшокласників відпустили додому: дивитися прямий репортаж про його поховання. Ось група офіцерів КГБ у цивільному опускає домовину з тілом в яму біля Кремлівської стіни. Хтось із них не втримує масивну конструкцію, і вона падає на дно так гучно, що аж ворони над Красною площею піднялися в повітря.
Потім, у репортажах, цього вже не покажуть. Але саме тоді виникло тверде внутрішнє переконання, що радянський режим – приречений.
Та чи не забули повчальну історію життя та смерті Лєоніда Ільіча його наступники? І в Росії, і в Україні? І чи закінчилася в нас «Епоха застою», де верхівка повністю відірвана від народу?
Володимир ДАНИЛЮК.