Одна з найгарячіших точок у зоні ведення бойових дій на Сході України – ділянка неподалік м. Волноваха Донецької обл. Тут точаться найважчі бої…
Саме тут, посередині дороги між Донецьком і Маріуполем, фактично паралельно з останньою залізничною колією, яка з’єднує українську територію з прифронтовими містами Донбасу, заплутався такий гігантський клубок протиріч та інтересів, що розплутати його неможливо, а розрубати – страшно.
Тому й стріляють чи не кожної ночі. Тому в прифронтовій смузі чигають розвідувально-диверсійні групи. Тому серед патріотів України замаскувалися й потенційні христопродавці і реальні сепаратисти. Тому треба бути насторожі кожної миті. Тому що фронт проходить не по лінії розмежування на землі, а по лінії розмежування свідомості…
На мирній Волині важко зрозуміти, як узагалі між собою пов’язані підконтрольні українській владі та окуповані бойовиками території. Для місцевих жителів цілком очевидно, що хоча б кілька пунктів пропуску машин і людей повинні функціонувати, бо треба їздити туди-сюди. А більшість волинян переконана, що в період війни не час зятеві з Волновахи сунутися у захоплений російсько-терористичними бандами Докучаєвськ до тещі на деруни.
Або хто пояснить очевидний парадокс, коли, приміром, на повну потужність працює одне з найбільших у Європі підприємств із виготовлення вогнетривкої цегли для металургійної промисловості, де половина цехів – у вітчизняній юрисдикції, а на решті не лише в поті чола гнуть спину робітники, але й ходять патрулі терористичної «ДНР». Бо цикл виробництва ж замкнутий, і за яким принципом розподіляється готова продукція, тільки олігархам відомо…
Щоби потрапити в зону проведення АТО, потрібно пройти блокпости на всіх основних дорогах. І якщо з місцевою реєстрацією в паспортах особливих питань до подорожніх у наших вартових не буде, то іногороднім доведеться пояснювати, хто, куди і з якою метою.
Ще одна особливість: велика кількість військової техніки на вулицях міст і сіл, а також – посилені наряди патрулів зі зброєю напоготові.
Ці та інші заходи безпеки не зайві, адже за абревіатурою «АТО» ховаються суворі будні війни, до якої, здається, на Донбасі всі звикли, а на запитання, коли це все закінчиться, знизують плечима навіть керівники органів місцевої влади та військового командування.
Думаю, це надовго. Не на місяці. На роки. Тому доведеться побувати на Донбасі ще не одному волинському мобілізованому чи контрактнику, волонтерові або журналістові. Іншим категоріям там робити нічого.
І ось ми на передовій. Акредитаційна картка для роботи журналіста, видана в Міністерстві оборони України, надає не лише певні права, але й передбачає сувору відповідальність. Найголовніше – хоч і побачив щось зайве, в інформаційному просторі про це не сповіщати. Тому читач зрозуміє певні елементи самоцензури в наступній частині репортажу.
Щоб не нашкодити нашим хлопцям, утримаюся від конкретної прив’язки до місцевості. Скажу лише, що це на лінії фронту між Гранітним і Новотроїцьким, де оборону тримає 72 ОМБР, яка прийшла на зміну нашій 14-й бригаді.
Ті, що були в бувальцях, кажуть: білоцерківська бригада заміщувала володимир-волинську в екстремальних умовах, коли у вересні 2014-го в наших штабах коївся хаос. Нашим армійцям наказали залишити позиції та передислокуватися на полігон у Широкий Лан, що вони й здійснили. А 72-й наказ вийти на передову надійшов, коли українських солдатів там уже не було. Тому сепаратисти пішли вперед і як, гітлерівці в червні 1941-го, захопили кілька десятків території фактично без жодного пострілу.
Тож лінію оборони довелося відбудовувати з нуля. Всі інженерні споруди, які з’явилися на передовій чи в найближчому тилу, – це піт і криваві солдатські мозолі.
Спочатку разом із Луцьким міським головою Миколою Романюком, депутатом Євгеном Ткачуком та іншими членами делегації бачимо польовий табір артилеристів. Вони здатні знищити будь-яку ворожу ціль, що вже не раз доводили окупантам… Геройські хлопці! В основному, п’ятої хвилі мобілізації, тому вже готуються повертатися до рідних осель. Говоримо. Виявляється, найбільше їх цікавить дві речі: статус учасника АТО і те, чи справді їм виділять на Волині обіцяні земельні ділянки…
Потім із дозволу командира показують свій спартанський побут. Він і теплого та сонячного травневого дня виглядає дуже аскетично. А що тут узимку чи в зливу? В старих, пошматованих негодою наметах і землянках із нарами замість ліжок?.. Вони – зовсім поруч із комфортним бомбосховищем одного з командирів, де вхід прикривають масивні залізні двері, стелю і стіни цементують бетонні конструкції і де навіть зробили міні-сауну…
Тому бійцям на передовій потрібна як максимум допомога та як мінімум – розуміння. В усякому випадку, в питанні тилового забезпечення українське військо живе досі за совєтськими стандартами, і все робиться або не так, або запізно. Бо ж хіба так важко забезпечити солдатів хоча б шкарпетками в достатній кількості? І хіба це нормально, коли командир батареї для пересування в зоні бойових дій купує за свої гроші стару «Волгу»? Тому коли Микола Романюк від імені всіх волинян дарує землякам найнеобхідніші для перебування в зоні АТО речі – одяг, продукти, предмети особистої гігієни, то бійці дякують. А один із них – сержант Шевчук – навіть передає відеовітання рідним і близьким додому…
А в іншій точці оборони бойові позиції противника видно навіть без бінокля. Як і нас – у ворожий снайперський приціл. Цей терикон 72 -ОМБР швидким наступом перевела з розряду «сірої зони» (так званої нічийної землі, звідки ворог безкарно обстрілював українські міста та села) в надійний укріпрайон. Бандити, які засіли в сусідньому Докучаєвську, не вгамовуються.
Відтак, щоночі продовжують обстріли. І молодому комбатові, який пройшов Донецький аеропорт, доводиться періодично віддавати чіткі накази. І виконують їх ще молодші, але вже загартовані солдати…
Там, за лінією фронту, де зброю в руках тримають здеградовані місцеві асоціальні елементи, фанатики «руського міра» чи просто російські регулярні війська, знають, що на кожну кулю чи снаряд, випущені в бік української землі, вони отримають адекватну відповідь.
І в окупованому Донецьку та московських штабах також добре відають, що звичайними наземними військовими операціями українську оборону вже не прорвати. Хіба що Кремль вирішить застосувати військову авіацію, проте цей крок став би зривом будь-яких переговорів чи домовленостей у Мінську…
Триває позиційна війна. І на фронті, і в прифронтовій зоні, і в столицях європейськх держав, де намагаються знайти вихід із «української кризи».
Наші солдати на Сході – всі до одного – викликають велику повагу. Вони тут живуть. Живуть і воюють. Щодня. Про них не повідомляють у новинах. І це також добре: зайва реклама часом тільки шкодить. Але ці хлопці виконують свою важку роботу щомиті. Як і їхній юний командир лейтенант, який, здається, знає і тут, на териконі, і там, за лінією тимчасового розмежування, чи не кожну молекулу.
Ще і ще уважно дивимося на позиції. І за кожною вогневою точкою бачимо не кулемет чи протитанковий засіб, а важку працю простих робітників і селян, які стали солдатами.
Ну, а чи не найбільший сюрприз – побачити тут творіння Луцького автозаводу: автомобіль «Волинянка» з номерним знаком «Хаммер»… Хлопці кажуть, що знайшли в несправному технічному стані. Крутили гайки дуже довго, щоб «поставити на колеса». Зате нині «ЛуАЗ-969М» – ще одна бойова одиниця, котра допомагає наблизити таку жадану, але таку далеку мить перемоги.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора та Альони Мержевської: волиняни – в строю; БМП на позиції; набоїв на передовій вистачає…; останні метри української території перед тимчасовим пунктом пропуску в ОРДО; між боями мобілізовані солдати читають книжки; головний редактор привіз «Волинську газету» землякам на передову; браві вояки українського війська під час короткого відпочинку.