Як,
не позичаючи в Сірка очей, відділити зерно необхідності структурних змін у
суспільно-політичному житті України загалом та Волині зокрема від полови
банального популізму, присмаченого боротьбою за владу?
Перед
початком мітингу на Театральному майдані 9 лютого ц. р. у Луцькому
Свято-Троїцькому кафедральному соборі Української православної церкви Київського
патріархату відбулося чергове недільне богослужіння. А після його завершення до
мирян із промовою звернувся владика Михаїл. Говорив, здавалося б, прості та
зрозумілі слова. Насамперед про те, що в прагненні до змін треба починати із
самого себе. Тільки ставши кращим, можна позитивно вплинути на інших. І здобутками
не варто вихвалятися, як дехто робить під час Великого посту, що настає, коли
за чужим столом починає показово споживати вегетаріанську їжу та всім іншим
докоряти за «неправедність». А ще – не шукати корінь зла в іншому, як той
біблійний Адам, пояснюючи, що яблуком його спокусила Єва, а вона, у свою чергу,
перекладала провину на змія, котрий нічого не сказав, бо не знає жодної з
людських мов…
Але
чи почула ці слова паства? Чи сприйняла як шанс, тільки-но вийшовши за поріг
храму, хоча би спробувати жити інакше?
На
жаль, доводиться висловити глибокий сумнів. Бо на луцькому Майдані, біля
собору, все революція іде. Чи щось схоже на неї… А під час подібних заходів
чомусь мало хто згадує про християнські чесноти навіть після недільних
богослужінь.
Кожен,
наприклад, хто йшов від храму до стандартної для всіх українських обласних
центрів сцени не міг не помітити величезний банер із портретами окремих
депутатів облради. Придивившись ближче, впізнаєш представників Партії регіонів.
Характеристики для всіх та кожного – просто вбивчі. І – категорично однозначні.
Мало того, на окремих зображеннях – нацистські символи, а декому на лобі
намалювали «чорну мітку»…
Буквально
з іншого боку цього страхопудала з чужими портретами – сцена, де виступають
люди, що з усіх сил намагаються виражати інтереси громади, котра справді прагне
змін на краще.
Першу
скрипку тут грають Володимир Пащенко, Ігор Гузь та Олександр Пирожик. Усі
зовсім недавно були при владі, причому – на добре оплачуваних посадах. Їхній
минулий шеф – уже біля підніжжя сцени… І правильно, бо кому з них потрібен
Богдан Шиба, якщо він уже давно не перший заступник голови облдержадміністрації
і не Луцький міський голова? Це колись він багатьом давав хліб і до хліба, а
тепер його ж соратники, котрі приватизували право розподілу посад у так званому
«виконкомі Народної ради», вигнали Богдана Павловича навіть із віртуальних
керівних посад. Тож обурений бездіяльністю опозиціонерів Майдан нехай йому
кричить «Ганьба!», а не тим, кого він підтримав і кому дав «путівку в життя»
вічних борців…
Проти
кого вони зараз? Зрозуміло, що проти влади! Тільки не луцької, яка їм надає
максимум сприяння, а обласної, в якої інше бачення причин, перебігу та
наслідків ескалації напруженості. Зрештою, чи правильні такі підходи, скажуть
люди на чергових виборах, що відбудуться вже наступного року…
За
що вони зараз борються? Знамена євроінтеграції вже давно в чохлах. Такий
ненависний Микола Азаров також у відставці, а всі його міністри працюють із
абревіатурою «в. о.». Об’єктом ненависті залишається Президент України, проте
законних механізмів його дострокової відставки не існує, сам він посаду не
залишає, а проти силових методів захоплення влади виступають і Росія, і США, і
Євросоюз…
Що
тоді залишається?
Народне
віче, яке відбулося на Театральному майдані Луцька 9 лютого та завершилося
крокуванням до т. зв. «площі Героїв Майдану», показує, що в арсеналі засобів
боротьби все більше починають переважати нетерплячка та особисті амбіції. Здається,
що першим пунктом порядку денного стало намагання отримати керівні посади в
обласній раді…
Олександр
Пирожик, нічого не говорячи про власну кандидатуру на посаду заступника голови
облради, закликає громаду прийти на підтримку під час чергової сесії та
промовляє:
«Ми
звертаємося до тих, хто через підкуп або тиск вступив у лави Партії регіонів –
сьогодні вийти з тієї злочинної, бандитської партії, яку сьогодні ми повинні
назвати партією убивць та партією крові. Нехай збережуть лице і сьогодні
скажуть, чи вони з цією бандою, чи вони з народом? Тому час, який настав, це
час чітко сказати, чи ти зі світлом, чи з пітьмою, чи з добром, чи зі злом?!
Третього просто не може бути!».
Проголошуючи
цю тираду, він прекрасно знає, що нікому з числа «банди» тут можливості для
виступу не нададуть. Так само він нічого не говорить про недолуге чинне
законодавство про депутатів місцевих рад, яке дозволяє «тушкам» перебігати з
однієї фракції в іншу. Колись подібних «зрадників» було найбільше серед
«білосердешних», тепер сподіваються, що «тушки» виникнуть у середовищі
«біло-блакитних». Власне, нічого ми не чуємо хоча б про якісь цивілізовані
потуги внести зміни та доповнення до закону про обласних депутатів, котрі
уможливили би демократичний механізм дострокового припинення повноважень тих,
хто не виправдав довіри виборців… А навіщо? Краще одних «тушок» назвати
«побратимами», а хто не забув, під якими прапорами отримав посвідчення
депутата, – «носіями пітьми та зла»…
Так
буває, коли влади хочеться одразу і всієї. А ще коли певним успіхом закінчилися
неодноразові штурми «Білого дому». Тоді, звичайно, не до сентиментів у вигляді
голосувань. А яким воно буває оте «волевиявлення депутатів», не забув ніхто
навіть із числа нинішніх «борців за демократію». Згадаймо хоча б дуже специфічний
процес «обрання» голови облради минулого скликання, коли війна між бютівцями та
помаранчевими 2006-го сягнула апогею: бютівців було набагато більше, тому вони
цілком демократичним голосуванням сформували лічильну комісію з… числа власних
однопартійців (лише один був не їхнім членом, але він погоди не робив). Мало
того, щоби хтось, бува, не проголосував інакше, «учасники підрахую» застосували
відеозйомку! І в результаті білосердешний та пухнастий Анатолій Грицюк став
головою облради, ненабагато випередивши Миколу Романюка (був на той час членом
«Нашої України» та банкіром, потім – головою облдержадміністрації, а тепер
керує Луцьком)! А «тушкам» із НРУ, які йшли на вибори в одному й тому ж списку
з нашоукраїнцями на чолі з тодішнім головою облдержадміністрації Володимиром
Бондарем, за кілька голосів на користь Анатолія Петровича віддячили посадою
заступника пана Грицюка для Володимира Банади!
До
речі, серед тих, хто вів немилосердну й тривалу боротьбу з «режимом Грицюка»,
був у 2006-2010 рр. ще один претендент на посаду в нинішній облраді – депутат
із фракції «Батьківщини» Ігор Гузь. Проте і він не озвучив на луцькому Майдані,
кого ж опозиція пропонує обрати замість Володимира Войтовича, Юрія Лобача та
Валентина Вітра. І, врешті-решт, усіх поміняють чи когось із них залишать?
Інша
сторона, до речі, теж не демонструє відкритості, бо серед 80 депутатів облради
є чимало гідних кандидатур. В усякому випадку, якщо в представників недавньої
більшості з групи «Нова Волинь» немає відкритості, то відсутня й агресія чи
заклики до тиску. Й опонентів «терористами» або «неробами» ніхто публічно не
обзиває… І навіть не згадує про недавнього депутата-свободівця Олександра
Вікторова, який на посаді начальника похоронного бюро займався хабарництвом, за
що отримав судимість та втратив посвідчення «слуги народу». А дарма не
згадують: чи не з арсеналів цього «директора» недавно опозиціонери доставили
одному з керівників райдержадміністрації цілком натуральну домовину?
На
цьому можна було би поставити й крапку. Якби не одне суттєве «але»!
Помітингувавши, організатори акції вирішили здійснити марш у 33-й мікрорайон
Луцька, щоб проспівати Гімн біля так і не добудованого ними ж монумента
Степанові Бандері. Ніхто не переймався, що посеред білого дня колона на
найбільш пожвавлених проспектах та вулицях міста може викликати параліч
транспорту, що хтось може запізнитися на автостанцію, а хтось надто пізно
дістатися в обласну лікарню…
Хвилює
інше. Перед початком руху хтось прямо зі сцени заявив: генерал-майор міліції
Олександр Терещук особисто «тисне» на автомайданівців, машини яких стояли на
площі!
Натовп
ринув до проспекту Волі, де виявив та заблокував начальника УМВСУ. Лише ціною
неодноразових закликів (для цього дехто з революціонерів навіть скористався
гучномовцем) Олександрові Терещуку вдалося залишити епіцентр подій, а колона,
самоорганізувавшись, у супроводі «клятих» автомобілів ДАІ рушила в заданому напрямку.
За нею поїхали автомайданівці.
До
речі, одним із високопосадовців, до якого не тільки на роботу, але й додому
регулярно прибували «учасники руху опору» та нерідко теж шарпали, наприкінці
минулого і на початку нинішнього року був Борис Клімчук. Удруге повертаючись до
керма виконавчої влади Волині, наприкінці березня 2010-го він на урочистому
представленні промовив таку фразу: «Sometimes they come back!». У перекладі з
англійської – «Інколи вони повертаються»…
6
лютого 2014-го ненависний опозиціонерам та звільнений із посади Президентом
Януковичем Борис Петрович у своєму короткому заключному слові уже не
використовував цієї фрази. І – вчинив правильно. Бо все, що сталося після 30
листопада 2013-го і що буде відбуватися найближчим часом, за суттю своєю можна
було б охарактеризувати ще одним іншомовним крилатим висловом – «Hasta la
vista, baby!» Звідки взялися ці слова? Один із персонажів голлівудської
кінострічки «Термінатор-2. Судний день» Джон Коннор учив кіборга, роль якого
виконував Арнольд Шварцнегер, як правильно поводитися в суспільстві: «Ні, ні,
ні… Слухай, як люди кажуть. Ти не повинен казати «Відповідь позитивна» або інше
подібне лайно. Скажи: «Немає проблем». Коли на тебе хтось намагається наїхати,
скажи йому: «Їж мене». А якщо ти прагнеш красиво попрощатися, промов: «Hasta la
vista, baby!».
Фраза
стала крилатою. Незважаючи, що одна її частина звучить іспанською («До побачення»),
а друга – англійською («дитинко», «крихітко», «зайчику»), її спопеляючий зміст
добре засвоїв не лише актор, який зіграв злого кіборга «Т-1000», але й багато
інших вигаданих та цілком реальних персонажів.
Тим
паче, що на заміну колишньому вчителеві та директорові школи прийшов Олександр
Башкаленко: уродженець гордого Дагестану та кадровий офіцер-ракетник із
неоціненним досвідом виживання в бізнесі під час усім відомих своєю специфікою
90-х років… Тепер він не тільки депутат облради, але й голова волинського
відділення Партії регіонів. Олександр Костянтинович не з тих людей, хто буде на
коліна перед натовпом ставати та писати заяву про відставку з посади…
А
тому не варто сіяти вітер, щоби не пожати бурю.
Володимир
ДАНИЛЮК.
Фото
автора.