Герої Радянського Союзу – в УПА

Отже, доля уродженців с. Старий Чорторийськ Маневицького р-ну Волині Івана Сокола та с. Острів Володимирецького р-ну Рівненської обл. Івана Кілюшика – унікальна, героїчна і трагічна. По прямій від нашого Старого Чорторийська до сусіднього Острова – якихось зо два десятки кілометрів. І шлях до героїзму на фронті та після повернення додому в Івана Григоровича та Івана Сергійовича – дуже схожий… Єдина відмінність: Іван Сокол повоював в УПА до мобілізації в РККА, а Іван Кілюшик був із повстанцями вже після демобілізації.

Щоб відповісти на це запитання, прокрутимо колесо часу у зворотному напрямку і повернімося в роки війни. 

Іван Кілюшик народився 19 грудня 1923 р. у с. Острів Володимирецького р-ну в селянській родині. Під час гітлерівської окупації перебував у рідному селі, будував моста через Стир. Одружився з Ганною, що врятувало від вивезення в рейх. У березні 1944 р. був мобілізований Рафалівським райвійськкоматом. Став рядовим 801-го стрілецького полку 235-ї Вітебської стрілецької дивізії 92-го стрілецького корпусу 43-ї армії 1-го Прибалтійського фронту. 

Буквально через 3 місяці відзначився мужністю та героїзмом під час захоплення плацдарму на березі р. Західна Двіна. Ось як про це сказано в нагородних документах:

«24 июня 1944 года минометный взвод лейтенанта Симона из 801-го стрелкового полка первым вышел к реке Западная Двина в районе деревни Гринёво Шумилинского района Витебской области Белоруссии. Лейтенант, не дожидаясь приказа, самостоятельно на подручных средствах – бревнах, плотах – организовал форсирование водной преграды. Под огнем противника плот с отважными воинами подошел к берегу. Лейтенант Симон с гранатой в руке устремился на врага. За ним последовали парторг Каменев и рядовой Килюшик. В ходе боя Килюшик убил немецкого офицера и внес замешательство в ряды противника, чем способствовал закреплению на захваченном пятачке. В течение суток бойцы отразили несколько контратак противника, уничтожили около 150 фашистских солдат и офицеров. Удержав позицию, они обеспечили переправу через реку других подразделений». 

Указом Презідіума Верховного Совєта СССР від 22 липня 1944 р Іванові Сергійовичу вручили орден Лєніна (№19246) та медаль «Золота Зірка»» (№4142). 

Наступного дня, 23 липня, рядовий Кілюшик отримав відпустку і поїхав додому. Дістався в Рафалівку, де на той час був райцентр. Місцеве начальство рекомендувало Героєві не їхати в рідне село, адже ця територія контролювалася відділами УПА. Це зараз під боком у селі – Кузнецовська АЕС, а 70 літ тому тут були суцільні болота та густі ліси… Але 21-річний Герой не послухався і поїхав…

Що сталося далі – невідомо, але 10 серпня 1944 р. у хату його батьків прийшли повстанці. І солдат пішов із ними… У радянські часи вважалося, що Іван Кілюшик добровільно вступив у боївку УПА «Богдана», керував над районною сіткою ОУН «Юнаків» навіть був у Службі безпеки. Згодом сам Іван Сергійович, його сестра, з якою зустрічався кілька років тому в с. Острів, та архівні документи свідчили, що Герой перебував на нелегальному становищі не з власної волі…

14 березня 1945 р. опергрупа НКВД виявила Івана Кілюшика на горищі рідної хати. Заарештували, відправили в тюрму м. Рівне. Слідчі вважали, що арештант в УПА «проводил активную контрреволюционную деятельность против Советской власти, участвовал в расстреле семьи партизана, занимался вербовкой молодежи…».

Вироком Воєнного Трібунала 13-ї Армії 29 вересня 1945 р. його засудили на 10 років позбавлення волі, покарання відбував у Колимських таборах ГУЛАГУ. Після дострокового звільнення в 1952 р. поїхав жити в Іркутську обл. Працював шофером на лісозаготівлях. Вийшовши на пенсію, оселився у молодшої доньки. Оскільки в 1944 р. Воєнний Трібунал просто забувся позбавити Івана Кілюшика звання Героя Радянського Союзу, то цю «помилку» «виправив» ПВС СССР 6 вересня 1972 р. Він кілька разів намагався відновити справедливість, але всі спроби виявилися марними: тавро «українського буржуазного націоналіста» міцно закарбувалося на всіх сторінках його справи…

І ось повернемося вже в близькі до нас часи, коли доля Івана Кілюшика зробила черговий крутий віраж. Різноманітні запити в Росію таки дали результат, і колеги-журналісти з газети «Тракт», довідавшись від «Волинської газети» про унікальну долю Івана Сергійовича, зустрілися з ним особисто. 

Репортерка Людмила Чєрних так подала кілька епізодів цікавої бесіди.

Про обставини героїчного бою: «Ничего не забыл о тех днях 85-летний Иван Килюшик. Он помнит, как под покровом ночи, в проливной дождь, они втроем отыскали старую лодку, погрузили в нее миномет, а когда поплыли, вынуждены были утопить его. «Потом достали, – вспоминает рядовой стрелкового полка, – зато лопаты, оружие, каска были при себе». Немцы выслеживали их, но смельчаки им не давалась. Больше того, они вступили в бой. Когда часть взвода под шквальным огнем все-таки высадилась, Ивана поставили часовым. Это была уже третья ночь их пребывания на позициях врага. В какой-то момент молодой боец расслышал в кустах шорох. Не успел сделать несколько шагов, как оказался лицом к лицу с немецким офицером, который уже наставил на него оружие. Иван успел выстрелить первым. Потом обнаружили, что в планшете фрица оказались секретные документы. Но самое-то главное – за ним шла цепь фашистов. Если бы убили Килюшика, вся эта вражеская сила обрушилась на батальон, который продолжал форсировать Западную Двину. Группировка немцев была окружена, один за другим они начали сдаваться.

Минометчики третьего стрелкового батальона, в котором служил и Иван Килюшик, сыграли значительную роль в захвате плацдарма на западной Двине 24 июня 1944 года. Тогда у молодого солдата был свой трофей – браунинг убитого офицера».

Про обставини потрапляння в УПА: «Их всех тогда отпустили в отпуск. Добрался до своей деревни в Ровенскую область и Иван. Он держал маленькую дочку на коленях, на его груди красовалась Золотая Звезда, родные не могли на него наглядеться. Сбежались в дом Килюшиков односельчане, расспрашивали, не встречал ли на фронте кого из их родных. Гости разошлись, но вся семья была еще в сборе, когда в дверь хаты раздался стук. И тут же в ее проеме появилась фигура в форме советского офицера. «Откуда?» – этот вопрос почти машинально промелькнул в голове Ивана, по груди прошла тревожная волна. Странный гость с угрозой в голосе спросил: «Дезертир?». И тут же приказал: «Собирайся!…» – и вскинул автомат. Когда Ивана под дулом вывели на улицу, то он увидел, что дом окружен бандеровцами. Молодой боец был нужен им для пропаганды: мол, смотрите, в наших рядах даже сам Герой Советского Союза! Ивана же бандиты предупредили: «Если сбежишь, вырежем всю твою семью, и женушку с дочкой не пожалеем». Когда возвращались в расположение, Звезду Героя забирали, а к бойцу приставляли охрану». 

Про звільнення та переселення в Сибір: «Его отправили на Колыму, а родителей с детьми и его жену с малышкой – в Сибирь в Нижнеудинский район. Родители оказались в поселке Красивая Елань, где располагался участок химлесхоза. А когда его спустя уже годы закрыли, они перебрались в поселок лесозаготовителей Балакшин Бор. Анну же с маленькой дочкой поселили в маленьком селе, в стороне от поселка Атагай. Молодая женщина не выдержала и вскоре сбежала из Сибири на свою родину. Долгие недели добиралась на товарняках, с маленьким ребенком на руках, в родное украинское село. Не успела отогреться дома, как на нее донесли. Анну вернули в Сибирь, правда, дочку она оставила на Украине у родных. Жена приехала к Ивану на Колыму, когда их дочери было уже восемь лет.Иван Сергеевич держит в дрожащих руках портреты обеих своих дочерей. На них они еще совсем девочки. Темноглазая Галя и светленькая Таня. «Наша послевоенная», – ласково сказал отец.

– Папа и сейчас все помнит, не забыл своего командира, товарищей, – вступает в беседу Галя. – С мамой нашей ему повезло, она всюду следовала за ним и никогда не жаловалась. С Колымы мы приехали к папиным родителям в Балашин Бор – старые они совсем были. А когда их не стало, мама сильно уже болела, я к себе их с папой забрала. Сдал он сильно, когда потерял маму. Теперь мы с ним вдвоем живем, мужа-то я похоронила».

Зрозуміло, що російська влада (особливо тепер!) ніколи не поверне таким, як Іван Кілюшик, здобуту в героїчних боях проти гітлерівців Золоту Зірку Героя. Єдине, що втішає, так це хоча б те, що вже ветераном почали вважати… А що й досі Іван Сергійович применшує свою участь в УПА… Хіба після смерті Сталіна в Росії щось реально змінилося?

Іван Сокол – іншої закваски! Ніколи нікого нічого не просив, ні на що не скаржився, а коли довелося, то один із голими руками не тільки на фронті проти німців кидався, але й мордяки енкаведистів у тилових Колках добряче міг начистити!

Про нього довгий час говорити «не рекомендувалося». В усякому випадку, вже покійний архівіст Владислав Наконечний, коли поцікавився, чому в його книзі про Героїв Радянського Союзу, немає й згадки про Івана Сокола, лише посміхнувся та відрізав: 

«Так кто ж об этой бандеровской сволочи напоминать будет»?

Тому в книжечці про всіх інших Героїв інформація була, а про Івана Сокола – зась.

Привідкрив завісу таємничості останній в історії області «Почесний співробітник органів держбезпеки», полковник у відставці Зіновій Петрик, який у молоді роки починав службу саме в Колківському райвідділі. 

«Іван Сокол був дуже цікавою людиною… Оскільки була негласна вказівка не чіпати Героїв Радянського Союзу, то, як розповідали тодішні співробітники райвідділу МГБ, з Іваном Григоровичем старалися справи не мати, хоча, звичайно, спостереження за ним велося. Але потім усе змінив один-єдиний епізод, який трапився в одному з колківських кафе. Група офіцерів «відпочивала» за одним зі столів, коли в приміщення зайшов Іван Сокол. Він щось замовив, потім примостився за іншим столиком. Зараз важко з’ясувати, з чого почалася словесна перепалка, але в якийсь момент у хід пішла груба фізична сила. Івана Сокола сильно побили, і згодом він помер. А офіцерів-дебоширів «покарали» тим, що відправили служити в інші регіони країни. Від гріха подалі».

Як же викувався такий сталевий характер у простого селянського сина?

Про дитячі роки Івана Григоровича, який народився 12 травня 1925 р., відомо мало. Єдина помітна віха в біографії – спроба гітлерівців відправити його на примусові роботи в Німеччину: у 1942 р. «новий порядок» провів реєстр усього працездатного населення, і в третій рейх один за одним потягнулися ешелони з «українським ясиром». У 16-річному віці і його записали в «остарбайтери», але на одній зі станцій Іван Сокол зумів зістрибнути з вагона… Потім – лісові мандрівки в пошуках дороги додому, відділ УПА, в якому поліщука прийняли як рідного сина. Так майбутній Герой пройшов повний бойовий вишкіл. Наразі невідомо, чи готували з нього рядового стрільця, чи прагнули долучити до старшини. Але що основні елементи тактики бою стрілецького підрозділу він засвоїв, як і навчився вправно орудувати німецьким кулеметом «МГ-42» – незаперечний факт. І всі ці бойові якості рядовому РККА Іванові Соколу знадобилися на фронті, куди він потрапив після мобілізації в березні 1944-го. Звичайно, чекісти володіли інформацією про «бандьоровскоє» минуле молодого відчайдуха, проте вирішили: нехай спочатку повоює… А «для страховки» записали, що під час окупації перебував у… «партизанському загоні ім. Щорса».

 

«12 января 1945 года, преодолевая заграждение противника, он со своим пулеметом первым ворвался в логово врага и шквальным огнем из пулемета уничтожил более 70-ти немецких солдат и офицеров.

15 января 1945 года в боях в районе реки Чарна-Нида (восточнее города Енджеюв, Польша), отбивая вражескую контратаку, И. Г. Сокол подпустил врага на близкое расстояние и внезапным огнем из пулемета уничтожил более 100 гитлеровцев.

В числе первых 26 января 1945 года с пулеметом переправился на правый берег Одера у города Штейнау (Сыцынава, Польша) и занял рубеж. Отражая вражеские атаки, уничтожил более 60 немцев и удержал рубеж, чем обеспечил форсирование реки другими подразделениями полка».

Указом Прєзідіума Вєрховного Совєта СССР від 10 квітня 1945 р. гвардії сержантові Іванові Соколу присвоєно звання «Герой Радянського Союзу» з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка» №4773. 

Повернувся з армії гвардії сержант Іван Сокол лише 1950-го. Оселився в Колках, адже селище тоді було районним центром. Почав працювати фінагентом. Здавалося б, життя увійшло в спокійну та доволі комфортну колію… Але!

«Як розповідають земляки Івана Григоровича, він ніколи не приховував свого патріотизму та любові до України. А це ой як не подобалося товаришам, які працювали в кабінетах відповідних служб. Вони і так його «розробляли» і сяк, але результат завжди був той самий – чітка вказівка зверху: Героя не чіпати, – розповідав про долю Івана Сокола на сторінках газети «Сім’я і дім» Андрій Собуцький. – Та не тільки цінна золота нагорода у формі п’ятикутної зірки неодноразово рятувала життя мешканцеві Старого Чорторийська. Янголом-охоронцем поліщука можна також вважати однополчанина Георгія Іванова, з яким постійно листувався Іван Сокол. І цей однополчанин, як з’ясувалося, був не простим жителем Москви, а носив на ту пору вже погони генерал-майора. Саме листи від нього також неабияк «муляли» доблесним співробітникам КДБ. Адже тільки найвірніший соратник, незважаючи на свій високий статус, не цурався дружби із колишнім вояком УПА і тримав із ним зв’язок. В одному з листів він писав: 

«Мій бойовий друже! Воїн-богатир! Красеню, ясний соколе! Мій дорогий і рідний побратиме Іване Григоровичу. Бойова дружба не горить і не тоне. Солдатська дружба міцніша за все. Вона скріплена кров’ю, а Герой Радянського Союзу – це народний герой, гордість всього народу. Обіймаю тебе, мій дорогий і рідний, цілую по-солдатському. Будь до кінця гідним сином нашої Батьківщини. Люби її так, як любив раніше. Ваш Іванов». 

Помер Іван Сокол 2 лютого 1974 р. У Старому Чорторийську названо на його честь вулицю, 1983-го встановлено скромний обеліск. Незважаючи на всі зусилля громадськості та журналістів, досі на Луцькому меморіалі «Вічна слава» серед інших героїв війни немає й згадки про вояка УПА, який став Героєм Радянського Союзу. Як сказав би одіозний російський телеведучий Дмітрій Кісільов: «Думаете, случайное совпадение? Отнюдь!». Бо й справді: Іван Григорович як справжній український патріот воював не за «Сталіна і Родіну», а – проти гітлерівських окупантів. А що не відхрещувався від славного «жовто-блакитного минулого», то це тільки робить йому честь!

Тільки нам усім від цього не легше: так і не спромоглися гідно пошанувати унікального земляка… Власне, як і сусіди з Рівненщини свого та нашого Івана Кілюшика… І це – найвагоміший аргумент капітальної реконструкції меморіалу «Вічна слава»!