21 листопада Президент України Володимир Зеленський
привітав громадян держави з Днем гідності та свободи.
«Шановні громадяни України!
На нашій планеті живе близько п’яти тисяч народів.
Їхній портрет, архетип, ментальність – це заплутана павутина історичних подій
для етнографів. Але є одна річ, яка, на мій погляд, просто, але досить точно
змальовує характер народу. Це його державні свята. Те, що об’єднує всіх, тож є
важливим для всіх. 21 листопада – саме такий день. Відповідь на питання: хто
такі українці та що для них головне?
Ми відзначаємо сьогодні День Гідності та Свободи.
Свято, яке показує, що для нас гідність і свобода – це свято. Це наше
повітря.
Ні. Це не звучить занадто гучно. Коли хтось вирішує перекрити нам повітря – ось
тоді буває занадто гучно. Коли влада не чує український народ – тоді буває
занадто гучно.
Тому ми вільні. Вільні творити майбутнє. І маємо
пишатися цим. Не задирати носа. Але й не опускати очей. Так. Ми заплатили й
продовжуємо платити за свободу велику ціну. І ніколи не забудемо всіх, хто
віддав за Україну своє життя. І ніколи не пробачимо всім, хто позбавив їх життя
і хотів позбавити нас волі. Але головне, що це нікому не вдалось і ніколи не
вдасться.
І час уже змінити самосприйняття й мислення. Ми не
жертва, не пригнічені, не розділені, не захоплені. Ми прекрасний, сильний,
сміливий, розумний, талановитий народ. Непереможний.
Саме тому, що ми маємо гідність. Для нас рабство –
приниження. Втрата свободи – це втрата честі. Втрата честі – це втрата серця.
Втрата серця – це втрата душі. А втрата душі для нас – це втрата життя. Тому ми
готові боротися ціною власного життя. Щоб не втратити власне життя.
Для нас гідність і свобода давно вийшли за межі
загального розуміння. Я ніколи не забуду історію, яку розповіли наші моряки,
повернувшись додому. Вони були в полоні, але їх не полонили духом. Слідчі
просили їх сміятися трохи тихіше: «Начальство не поймет».
Тут зазвичай плачуть, а наші моряки сміються без
упину. Вони сідали в автозак, співали «Ще не вмерла України…». А потім говорили
водію: «Шеф, на Одесcу! В Коблево тормозни, кофейку попьем».
Вони не поводилися, як в’язні. А залишились офіцерами
і бійцями. Бо не втратили гідності. І довели, що на чужині, в полоні, у
в’язниці можна бути вільною людиною. Бо воля – це не відсутність кайданів на
руках. Це відсутність тюрми в головах.
Це точно знав і Василь Стус. Коли Україною прокотилася
хвиля арештів творчої молоді, на прем’єрі «Тіней забутих предків» Параджанова
він піднявся і сказав: «Усі, хто проти арештів, встаньте». Кілька людей
піднялося, потім більше, потім більше. Не всі. Але й не один. Стус знав, що
зробивши це, може втратити свободу. Але знав, що не зробивши, точно втратить
гідність.
Це знав і Омелян Ковч. Священик, який рятував євреїв у
Голокост, видаючи їм метрики про хрещення. За це потрапив у концтабір Майданек.
І щоб не втратити гідність, був змушений назавжди втратити свободу. У листі він
просив вибачення у своїх дітей, що не погодився на дострокове звільнення й
залишається тут: «Я потрібен тут цим людям. Відчуваючи, що скоро загинуть, вони
всі приходять до мене на сповідь. Якщо піду – вони залишаться без надії. У них
уже забрали гідність, честь, свободу, домівку, рідних, імена, скоро заберуть
життя. Я не дам забрати в них надію».
Леонід Биков не поступився принципами й творчою
свободою. За це для зйомок стрічки «В бой идут одни старики» йому дали не
кольорову, а чорно-білу плівку. Чи принижувало це його гідність? Можливо. Та чи
втратив він її? Ні. І зняв фільм, який обожнюють мільйони. Не кольоровий.
Але про людей, які мають гідність. І свободу.
Як і всі, хто стояв на майдані, на барикадах, на
граніті. У 1990-му, у 2004-му і 2014-му.
Як ті, хто потім зустрівся в окопах на сході нашої
держави, захищаючи її.
Всі. Різні. І хлопці із Західної, и пацаны с
Юго-Востока.
Різномовні. Волиняни, одесситы, галицькі, дніпровські,
закарпатці, буковинці. И с крестиком, и с полумесяцем, и со звездой Давида. З
Харкова, з Тернополя, з Кривого Рогу, з Івано-Франківська.
Черкаси, Вінниця, Миколаїв, Чернігів, Суми, Херсон,
Хмельницький, Запоріжжя. З Києва. С Донбасса, с Луганщины, из Крыма.
Всі. Різні. Але українці й українки. Захисники й
захисниці. Всі, xто знає: треба бути гідним, а не здаватись. Бо здаватись
українці не звикли. Тому що мають гідність. А тому – свободу!
Слава Україні!», – наводить повний текст звернення
Володимира Зеленського пресслужба Глави держави.
Наш кор.
На фото пресслужби Президента України: Володимир
Зеленський вітає українців.