Розповідаючи про Луцьк, не можливо оминути теми з хмільним присмаком. Бо хто з волинян не чув про пиво від легендарного чеха Вацлава Земана? Саме завдяки йому хмільна слава про Луцьк ще на поч. ХХ докотилася аж до Парижа.
Земан і його справа
На повну потужність броварня, яка примостилася у с. Яровиця (нинішня вул. Івана Франка), запрацювала з 1913-го. Випускали тут сорти – «Столове», «Сакура», які були відзначені золотими медалями на міжнародних виставках і отримали гран-прі в Парижі, «Гранат» і найвищої якості – «Бок-Бір».
Але історія – це перш за все особистості. Про самого пана Земана вже написано чимало. Та є ще в місті люди, котрі можуть додати кілька штрихів до портрету легендарного чеха, і про завод та його працівників розповісти.
Георгій Фессалійський, який народився в м. Луцьк, про славного броваря знає з розповідей діда – Івана Васильовича Клєстова. Він був уродженцем Калузької губернії і працював залізничником, але згодом потрапив до Луцька. Невдовзі місто входить до складу Речі Посполитої. Від польської влади Іван Васильович отримав лише посвідку – «вид на проживання». Щоб якось жити і годувати сім’ю, пішов працювати на завод до Земана (ще називали його пан Старий).
– Лабораторій тоді не було. Тож аби перевірити готовність пива, дідусь наливав трохи напою у спеціальну скляну колбу з дерев’яною ручкою і піднімав до світла, перевіряючи прозорість. За цим визначав необхідність переходу до наступного етапу. У цеху, де варили пиво, була висока температура, стояло кілька чанів. Коли хмільний напій доходив до готовності, його заливали в ємності в холодному підвалі, аби пиво відстоялося (кожен сорт пива мав свій термін дозрівання). А тоді вже розливали у пляшки, – згадує з розповідей діда Георгій Миколайович.
Холодильників тоді не було. Для охолодження пива в літній період заготовляли лід узимку на р. Стир. Величезні брили посипали тирсою, яка захищала лід від танення, і звозили в льодовню. Земан наймав усіх охочих до такої праці, котрі ще й вози мали. Господар стояв при вході, записував, хто скільки привіз, і ті аркушики давав робітникам. За цим папірцем потім був розрахунок. Ще до цього часу (а це ж відбувалося у 30-ті роки минулого століття) збереглася та будка, де Земан зустрічав вози з льодом. До речі, в кінці робочого тижня (у суботу), коли працівники заводу йшли додому, вони мали право взяти із собою 5 л пива. Земан спостерігав, аби кожен поніс пиво. Якщо хтось не брав, розвертав зі словами: «Сам не питимеш – пригостиш друзів»…
Багато дід розповідав, каже Георгій Фессалійський, і про те, якою людиною був власник броварні.
– Дід будував хату недалеко від заводу. Одного разу пан Земан навідався, роздивився навколо і запитав: «Чого, Іване, підлогу не кладеш?». – «Пане Старий, нема грошей…». Тоді він дістав 100 злотих і сказав: «Ото маєш її зробити, аби діти ходили по підлозі. Я прийду і перевірю»…
Вацлав Земан любив посмалити. У нього було 7 трубок (файок), які він курив по черзі, сидячи біля дому в альтанці. Також йому приносили сюди на дегустацію пиво. До речі, він був невибагливим у побуті.
– Моя бабуся Уляна часом прислужувала в домі, тож згадувала, що Земан довіряв своїм робітникам. Одного разу дав їй гроші і ключі від сейфу, аби вона сховала там злоті. Інколи бабуся готувала панові їсти. А коли Земан помер (24 серпня 1938 р.), гроб із його тілом, як розповідав мені дід, несли саме робітники заводу.
Ховали його в родовому помісті – с. Квасилів (нині Рівненської обл.). Справу продовжив зять – Йозеф Малінські. Але 1939 р. після приходу «совєтів» завод Земана націоналізували, а родину – невістку Ельжбету із сином Вацлавом, дочку Віру з чоловіком Йозефом і дітьми Іржі, Ханою та Вацлавом відправили до Сибіру. До речі, син Земана Вацлав під час Другої світової війни служив офіцером у корпусі чеського генерала Людвіга Свободи. 1944-го, після звільнення Луцька, Вацлав приїжджав до міста. І коли йому пропонували завітати на завод, він відповів: «Краще б його розбомбило…»
Пиво совєтського зразка
Броварня продовжила випускати пиво і після закінчення війни. Іван Клєстов залишився працювати на пивзаводі.
– Дід часто брав сина Бориса (мого дядька) із собою на роботу, вчив його, аби той згодом зайняв його місце. Так і сталося, коли дід пішов на пенсію. Словом, започаткував трудову династію, – каже Георгій Фессалійський.
Фактично першою фаховою лаборанткою підприємства у 1949 р. стала 19-річна Лариса Стрельбіцька, яка приїхала сюди після закінчення львівського училища за направленням. Лариса була сама родом із Хмельницької обл. Її тато – інженер-хімік харчової промисловості, працював на спиртзаводі на Львівщині, там же працювала і мама – лаборанткою. Тож Лора з дитинства часто бувала на заводі. Закінчила 7 класів у 1945 р. і вступила до львівського технікуму за напрямком «безалкогольні напої та пиво», продовживши трудову династію.
На Луцькому пивзаводі працювало на той час до 100 осіб. Тодішній директор Михайло Шпрінгер люб’язно зустрів юного спеціаліста, виділив навіть невелику кімнатку біля самої лабораторії. Адже Лора не мала в Луцьку нікого – ні родичів, ні знайомих. Тож дівчина оселилася фактично на заводі і весь свій час присвячувала улюбленій справі. На початках в її обов’язки входило перевіряти зерно ячменю на вологість і сортність, а вже згодом стала контролювати весь процес виробництва пива.
– Бродильних чанів було 24, а в підвалі, де охолоджувалося пиво, було їх до 100, – згадує нині Лариса Олександрівна, яка вже давно на пенсії, але донині згадує про роботу з теплотою, бо любила свою справу. – Коли пиво переброджувало (це десь 7 днів), заміряли «плотність», тобто скільки залишається цукру. Таке пиво називалося «зелене». Його температура була +7-+8 градусів, тому охолоджували до +4-+5. Освітлялося, тобто викачувалися насосом дріжджі, які вже осідали, і відправляли пиво в підвали. Випускали тоді «Жигулівське», «Українське», а в гарячу пору – «Літнє».
Там, на пивзаводі, Лариса завдяки Іванові Клєстову, який опікувався дівчиною, і познайомилися з його сином – Борисом (він був на два роки старший). А вже 1955-го вони одружилися. Хоч як дивно це звучить, але саме пиво та відданість вибраному фаху їх об’єднали.
Лариса постійно підвищувала свою кваліфікацію, часто їздила на курси, семінари пивоварів. Згодом їй присвоїли звання пивовара ІІ категорії.
Пропрацювала на підприємстві 36 років! Роботу свою любила. Так само, як і чоловік – Борис Іванович.
– У нас був дуже хороший колектив. Підтримували завжди один одного. Дуже хорошим пивоваром був Іван Андрійович, я багато в нього навчилася, – згадує старенька.
Правда, більше ніхто з родини Клєстових не продовжив сімейної династії пивоварів…
Змінився час, вдосконалилося виробництво пива, на зміну старому поколінню прийшли нові, більш, як кажуть, «продвинуті» фахівці. Працює Луцький пивзавод і нині, навіть зберіг ім’я легендарного чеха. Тільки-от смак колишнього хмільного напою, який колись був популярним, вже важко відтворити. Та й дивідендів співвласникам підприємства ніхто з нинішнього керівництва не платить… Може, саме тому в луцького пивзаводу такий гіркий містечковий присмак?
Наталія ГЛАВНІЧЕК.
Фото автора, Володимира ДАНИЛЮКА і з архіву родини КЛЄСТОВИХ.