«Карби на
серці»
До редакції
газети завітав відомий державний і громадський діяч, науковець, ветеран
журналістики Анатолій Якубюк.
– У цім кабінеті свого часу і я працював, – пригадав,
показуючи на стіл під вікном, за яким розшифровував чергове інтерв’ю Володимир
Приходько. – Тільки стіл у мене був довший. Тоді я займав посаду начальника
відділу засобів масової інформації, видавництв і книгорозповсюдження управління
по пресі обласної державної адміністрації. А навпроти була виставка поліграфії
– книг та періодики.
Разом пригадали молодість, колег, з якими працювали,
різноманітні журналістські історії та добрі справи.
Анатолій Якубюк свого часу працював у газетах «Червоний прапор»,
«Слава праці», «Радянська Волинь». В останній очолював відділ інформації. А ще
дванадцять років пропрацював інструктором преси в обкомі партії, спромігся
долучитися до будівництва редакційно-видавничих приміщень у дванадцяти районних
центрах, закупівлі відповідних технічних засобів для друкарень та редакцій,
зокрема, всі редакції отримали новенькі автомобілі.
Був співзасновником видавництва «Надстир’я», а ще видавав
літературно-мистецький журнал «Волинь», який знайшов високу оцінку в СПУ,
зокрема і від Павла Загребельного та Володимира Яворівського. Останній зумисне
приїздив до Луцька, щоб зустрітися з Анатолієм Миколайовичем.
– А як Ви потрапили на роботу до управління преси? –
поцікавилися.
– Це було з подання Бориса Клімчука, який тоді очолював
обласну держадміністрацію, – мовить Анатолій Миколайович. – Він безпосередньо
зателефонував начальнику управління Володимиру Денисюку і попросив прийняти
мене роботу, наголосивши: «Оформити сьогоднішнім днем».
А запам’яталися мені ці прийомини на роботу тим, що
довелося писати одразу дві заяви: одну – про прийом на робоу, а другу, вже без
дати, на звільнення… Щоправда, пропрацював я тут аж до 2000 року, коли настав
час іти на пенсію. Маю 20 років державної служби.
Анатолій Якубюк відомий своїм академічним і фаховим
підходом до історії Волині, життєпису видатних особистостей, якими багатий наш
край. Підготував до друку 27 томів «Волинської енциклопедії», які чекають
коштів на тиражний друк.
– Буде гарним подарунком і «Географічна енциклопедія
сучасної Волині», яка, сподіваюся, побачить світ найближчим часом, – поділився
планами на майбутнє. – Дуже дорожу авторським підручником «Натюрморт: історія,
теорія і практика». Він вже став раритетом, потребує перевидання. А вам хочу
подарувати альбом мистецьких робіт народної художниці Тетяни Галькун «Карби на
серці», автором-упорядником якого став.
Разом з іншими журналістами тут же і переглянути
дивовижні пейзажі, натюрморти, портрети видатної українки. Увагу привернули і
численні публікації про творчість Тетяни Галькун у книгах та періодиці.
Ось один із відгуків нині покійного класика літератури і
художника Костя Шишка «Напоєні пахощами світу», вміщеного у каталозі
«Заслужений художник України Тетяна Галькун», 1997, Луцьк.
«Багатьом пам’ятні перші зустрічі з її творчістю. Тоді, в
тих уже далеких роках, у середовище амбітних волинських самоуків, що почивали
на лаврах, непогано заробляючи на прожиття шовкодруками з «Трьох богатирів»
Васнєцова, копіями з картин Шишкіна «Ранок у лісі» та агітплакатами, – почала
вливатися генерація молодих митців, що отримали грунтовну професійну освіту (М.
Гевелюк, А. Климов, Кирилков, В. Шингур та ін.). Згодом до них приєдналася
Тетяна Галькун, яка тривалий час єдина представляла жіноцтво серед моноліту
чоловіків-художників.
Проте вона не збиралася пасти задніх. Енергійність,
творчий запал, наполеглива праця і постійний пошук дозволили їй зайняти одне з
чільних місць у малярському розвої Волині, що поступово переставала бути периферією
мистецького життя. Вже вперше експоновані на обласній автівці «Сонячні
кларнети» картини молодої художниці не тільки не загубулися серед загалу, а
одразу ж привернули увагу глядачів і завоювали їхні симпатії. А «Дівчата
колгоспних ланів» (картина репродукувалася в журналі «Україна»), хоча ще й
викликала певні ілюзії, нагадуючи дівчат з куманцями, проте вже утверджували її
як цікавого живописця з неабияким потенціалом.
Навіть у накинутих «наглядачами над культурою» роботах
(портрети передовиків виробництва, деякі тематичні картини) їй все ж таки вдавалося
проявити і мистецький такт, і оживити їх притаманним лише їй ліризмом. І в її
заяві, зробленій в одному з інтерв’ю кореспондентові обласної газети, що «село
і люди – ось джерело мого натхнення, моєї любові, постійного прагнення усвідомити
і передати на полотні красу й одвічну мудрість хліборобської праці,
неповторність природи», не варто шукати нещирості. Це – не манірна поза, а
виважене сумлінням кредо, в чому переконують творчі здобутки й плани художниці.
Тому неодноразово відвідувачі виставок у книзі відгуків писали й, сподіваємося,
надалі писатимуть, адресуючись до Тетяни: «Сердечно дякуємо за чудові барви
живої душі!».
Якось, відповідаючи на запитання свого секретаря, а ним
був відомий поет Рільке, що Роден прагне сказати щойно розпочатою скульптурою,
той мовив: «Я міг би говорити про це цілий рік, мені ж простіше висловлюватися
з допомогою троянди, надаючи цій брилі необхідних форм, непідвладних словам».
Так само важко говорити про живопис, бо на словах неможливо вберегтися від невластивих
для нього узагальнень, а найгірше – від спрощення його засобів, завдяки яким
досягається лише йому питоме враження.
Проте, не вдаючись у надмірне теоретизування та
анатомічне препарування, слід зазначити, що твори Тетяни Галькун підкуповують
завершеністю композиції і в натюрморті, і в пейзажі, так само, як і в жанровій
картині. Вони дійсно картинні, в хорошому значенні цього слова. В них нема
етюдно випадкового або ж ескізно недодуманого й недопережитого.
Вони, хоч як це й не дивно, попри деяку камерність,
приживаються в будь-якому інтер’єрі, привносять у нього щось невловимо
рахманне, домашнє, ніби наповнюють його флюїдами задушевності. З формального
боку в полотнах художниці, незалежно від розміру, завжди присутні й глибина
простору, й напоєне пахощами повітря («Тиша», «Натюрморт з трояндами», «Подих
весни», «Зачарований Стир», «На нескошених луках», «Зустріч весни»…).
Тільки жінка з вишуканим смаком, зі стереоскопічним оком
живописця в змозі тонально виважені акорди найтонших відтінків розмаїтих
кольорів поєднати в довершено цілісну гармонію колориту.
Останнім часом більш стримана манера виконання й, на
перший погляд, здавалося б невибагливий колористичний стрій переконують, що
художниця свідомо уникає зовнішніх ефектів заради стрункості задуму й
органічності його втілення.
Втішає й те, що вона досі не зраджує сокровенному в собі
і не спокусилася модними віяннями, не поринає в трансцидентні таємниці, а,
поглиблюючи й розширюючи діапазон ще невикористаних можливостей свого
мистецького світобачення, ділиться з нами щоразу повнішим осягненням значимості
ще не втраченої краси оточуючого.
Розпочата в 1989 році серія робіт «Щезаюче Полісся»
(«Багно», «Материнка і звіробій», «Трави мирних полів», «Калина» і т.д.) – це і
реквієм, хоча й не песимістичний, по назавжди втраченому, бездумно
спаплюженому, коли тотальна меліоратизація зробила «зелені легені» Волині
сухотними, стерши не тільки з карти краю, але й з лиця землі сотні малих річок
та озерець, обезводнивши великі, а також і застереження, хоча й не імперативне,
що винищуючи довкілля, ми нищемо й себе як фізично, так і духовно.
Оглянувши пройдений художницею творчий шлях,
поспівчуваймо її змаганням із сьогоденними труднощами, належно поцінуймо її
доробок, пошануймо її ентузіазм та оптимізм.
З 1993 року Тетяна Дмитрівна працює викладачем кафедри
образотворчого мистецтва Волинського університету. І кому, як не їй, на
прикладі власного життя прищеплювати «молодим умам» самовіддану любов до
мистецтва, будити найкращі порухи душі, не давати загаснути прометеєвій іскрі.
Адже, як сказав у свій час Карл Брюлов, «хто більше знає, той більше бачить».
Так детально зупинилися на цім побратимськім слові
маестро ще й тому, що у 80-90-ті саме художники були бережниками великого
поетичного таланту Костянтина Шишка, котрого радянські діячі свідомо не пускали
в літературу від 1965 року, коли в луцьку був показовий політичний процес над
«буржуазними націоналістами», де Кость Шишко сказав, що «ми не організація, ми
– Нація».
І, до речі, саме Анатолій Якубюк видрукував поетичну
книгу Костя Шишка «Пісня дощу», яка також вже стала бібліографічною рідкістю.
Анатолій Якубюк подарував колективу цей дивовижний
мистецький альбом, ми ж у свою чергу виконали місію, делеговану нашому
головному редактору газети, заслуженому журналісту України, секретарю НСЖУ, а
тепер заступнику командира одного з тербатів ЗСУ Володимиру Данилюку головою
НСЖУ Сергієм Томіленком – з нагоди Дня журналіста вручити подяку НСЖУ за
багаторічну і жертовну працю журналісту-ветерану Анатолію Якубюку, що й зробив
старійшина журналістського цеху Володимир Приходько.
До речі, Анатолій Якубюк – член первинної журналістської
організації редакції громадсько-політичного часопису «Волинська газета».
Ми раді, що у нас є такий авторитетний спілчанин,
гордимося цим. Бажаємо нашому старшому колезі нових книг, здійснення задумів і
Перемоги, а його дружині – народній художниці – картин-шедеврів.
Сергій
ЦЮРИЦЬ.
На фото
Віктора Райова: презентація альбому; вручення
подяки голови НСЖУ; обкладинка книги.