Щоб вдатися до такого кроку, разом з однодумцями шацький голова Сергій Карпук напрацював сталий ритм дій на всі випадки життя, а ще команду, яка здатна ці питання вирішувати.
Будучи на службі, він тримає руку на пульсі життя громади. Під час короткотермінової відпустки Сергія Карпука журналісти “Волинської газети” поспілкувалися з ним про військову справу, настрій прикордонників та турботу про долю громади.
– Сергію Вікторовичу, Ви змінили на військову свою серйозну мирну посаду голови громади, а водночас і дипломата, бо ж вели й дипломатичну роботу, буваючи за кордоном, і господарника, бо все було на ваших плечах, і воїна, бо ж громада – прикордонна і Вам доводилося дбати і про благоустрій наших військових, і облаштування їх побуду, і навіть будівництво інженерних та фортифікаційних споруд. Ви пішли у військо. Як Вам служиться?
– Щонайперше, це зовсім інший вид занять. Це нове для мене. А разом з тим і цікаво. Я можу бути корисним не тільки для громади, але й для нашого прикордонного загону, в якому служить дуже багато волинян і з наших сусідніх областей, які сьогодні не тільки стоять на кордоні області, але й захищають кордони на східних, північних і південних рубежах.
– Для Вас прикордонна служба не нова, адже Ви як голова постійно спілкувалися із бережниками нашого кордону, допомагали з облаштуванням побуту, будівництвом фортифікаційних споруд, займалися мобілізаційними справами. Фактично, виконували багато й військових обов’язків.
– Наша громада прикордонна. Співпраця з її бережниками закономірна і має давню історію. З початком повномасштабної російської агресії ми стали укріплювати кордон з білорусією. Сьогодні у Волинській області нема громади, окрім Шацької, яка має майже 90 км кордону з колись дружньою нам країною. З початком повномасштабної російської агресії, мені, як голові громади, довелося багато потрудитися задля захисту кордону. Але це спонукало мене подумати і про службу у прикордонних військах. З цього приводу я порадився з сім’єю. Мені дуже захотілося бути корисним для України, піти служити. Я поїхав до нашого Ковельського батальйону, вони тоді стояли в Лимані. Я поспілкувався з командиром, далі зустрівся з начальником Волинського прикордонного загону. Він був більш зрозумілим, бо це служба, з якою я постійно десь перетинався. Мій вибір впав на шостий прикордонний Волинський загін, військовослужбовцем якого я зараз і є.
– Сергій Вікторовичу, “Волинська газета” спілкується з керівниками громад, районів. На Волині є багато молодих керівників вашого віку, трохи молодші або ж старші, котрі рвуться захищати Україну десь на передній край. Ми іноді говоримо: “Як ви всі підете, хто ж буде при керівництві? Адже пішли Ви у військо і багато напрямків лишилося без фахового супроводу. Ви були гарним дипломатом, який вибудував добру гуманітарну і логістичну складові, зокрема, з сусідньою Польщею, та й Німеччиною, бували і у Франції. У цих питаннях заміни Вам ще нема. Як бути у подібних ситуаціях вашим колегам, які рвуться на фронт, у бій? Варто їм іти чи все ж таки тримати внутрішній фронт, тил?
– Хочу лиш одне сказати, сьогодні вони усі роблять надзвичайно велику роботу, бо, навіть будучи у війську, я залишаюся головою і вболіваю за свою громаду, постійно на зв’язку з колегами, у всіх проблемних питаннях намагаюсь допомогати їм, вникати у всі проблеми. На рахунок колег, вони зараз роблять надзвичайно важливу і важку роботу. Насамперед, це й морально важка робота, бо доводиться зустрічати наших героїв на щиті, шукати слова співчуття рідним.
– Ваш товариш, голова Ковельської районної ради В’ячеслав Шворак весь час якщо не на українсько-білоруському кордоні, то на передньому краї. Він давно самобілізувався, хоч журбує, що не зі своїми земляками безпосередньо в окопах з автоматом…
– До речі, з В’ячеславом Петровичем спілкуємося дуже часто. Нема такого тижня, щоб ми не зідзвонилися, знаю про його поїздки. Дійсно, це людина, яка і душею, і серцем, і всіма своїми справами наближає Перемогу, робить все, щоб у нас було усе добре не тільки у Ковельському районі, але й допомагає хлопцям на передку, постійно відвідуючи і забезпечуючи усім необхідним. Але я звертаюсь до своїх колег. Хочу сказати, що потрібно залишатися на місці. У мене була унікальна можливість, дякуючи тій команді, яка зараз є у Шацькій громаді, я зміг собі сьогодні дозволити піти на військову службу.
– Підготували собі помічників, на яких можна лишити громаду?
– Так. Вони можуть ті процеси, які були налагоджені, далі продовжувати. Рахую, що найважчий військовий період ми пройшли. Це найважчі два роки війни. Змогли налагодити життя. Сьогодні у нашій громаді всі дітки стовідсотково відвідують навчальні заклади, у нас пороблені укриття, налагоджена співпраця з військовими, які до нас приїжджають, буваючи на ротаціях. Враховуючи те, що сьогодні маю можливість спілкуватися з своєю громадою, керівництвом, всі процеси можу підтримувати. А до колег – на все свій час прийде і кожен сам вирішить, як чинити. Ніяк не применшую їхню роль, тому що сьогодні багато складних питань лягло на плечі місцевого самоврядування. Найважче, звичайно, це ситуація з війною. Це й допомога сім’ям, які сьогодні втратили героїв, наших хлопців, які не повернулися. Це й підтримка хлопців, які воюють. І звичайно, не зважаючи на всі ці військові виклики, ми маємо забезпечити функціонування всіх структур – шкіл, садочків, медицини, закладів культури…
– Ще ж багато у Вас було спілкувань із воїнами, які перебувають безпосередньо на передньому краї. Тепер Ви самі вже воїн. Продовжуєте таке спілкування?
– Так, звичайно. Є таке коло, з якими я спілкуюся від першого дня війни і до сьогодні. І не тільки з ними, але й з тими підрозділами, в яких вони служать, склалися дружні відносини. І все рівно, не зважаючи на те, що я вже військовослужбовець, хлопці звертаються по допомогу, стараюсь використати всі можливості, які маю, почути і виконати насамперед всі їхні питання, тому що це є пріоритетом. Він для мене залишився, незважаючи на те, що я сьогодні сам військовослужбовець.
– Хотілося б почути ще кілька слів про міжнародну складову вашої діяльності. Мабуть, ваші колеги і партнери із-за кордону не забувають Вас, телефонують, цікавляться життям громади. Як Вам вдається поєднувати військову службу і цю амбасадорську діяльність?
– Продовжую спілкування і з польськими колегами. Хочу відмітити, що в них також багато що змінилося в структурі, помінялися вуйти гмін, староста Влодавського повіту, але і далі я продовжую спілкування з усіма. Міжнарона праця продовжується. Величезний проєкт – Говерла, в якому ми сьогодні є партнерами, однозначно тримаємо руку на пульсі, контролюємо всі процеси. Мали відрядження робочої групи Шацької територіальної громади у Швецію, де вдалося налагодити хороші відносини. Сподіваємось на плідну співпрацю. Там були начальник управління міжнародної діяльності, профільний заступник, керівник гуманітарного сектора. Всі люди, які сьогодні можуть бути залучені до цієї співпраці.
– Як сприйняла ваше рішення піти у військо дружина, тато?
– Тато найважче сприйняв. З дружиною ми порозмовляли і порозумілися. Тим паче, що я пообіцяв, що при першій можливості сім’я буде поруч зі мною там, де я буду нести службу. Так в принципі і сталося. Поки у мене є така можливість перебувати на Волині, сім’я – зі мною. Після півроку служби це питання стало легшим, зрозумілим. Є різні виклики, ми з дружиною до всього готові, але просимо Бога, щоб війна закінчилася.
– Сергію Вікторовичу, який настрій у прикордонників?
– Зважаючи на те, що частина наших хлопців на Харківщині, настрій такий, що ми переживаємо, вболіваємо за них, постійно на зв’язку. Але ми розуміємо, що тут робиться все можливе, щоб ворог не мав наміру сюди сунутись. Тому настрій бойовий, ми готові до виконання любих завдань і з вірою та надією стоїмо тут, щоб ворог сюди не потрапив і війна закінчилася.
– Хай Бог береже Вас і побратимів, нашу Україну. Дякую за інтерв’ю.
Розмовляв
Сергій ЦЮРИЦЬ.