Григорій Пустовіт – без сумніву, серйозна фігура на олімпі волинської політики. З 2006-го очолював міський осередок ВО «Батьківщина». Згодом дістав посаду секретаря Луцької міської ради. Тоді багато говорили про амбіції Григорія Олександровича, котрі буцімто вимірювалися портфелем нардепа. Одначе кандидата у депутати Верховної Ради України від об’єднаної опозиції на ім’я Григорій Пустовіт не було. Хоча неправильно говорити, що вибори минули без його участі. Певно, в політичному тилу роботи вистачало: керував виборчим штабом об’єднаної опозиції на Волині. Нині він фактично є головним опозиціонером краю, адже від 10 травня цього року суттєво зміцнив власні позиції, очоливши облосередок білосердечних. Що далі? Про це й розповів пан Пустовіт у інтерв’ю «Волинській газеті».
– Григорію Олександровичу, як це почуватися головним бютівцем Волині?
– Перш за все я чудово розумію, яка це відповідальність. Сьогодні очолювати найбільшу опозиційну силу на Волині складно. То – додаткові навантаження. Кожен політик ставить за мету реалізувати свій потенціал та можливості. Вдячний однопартійцям, що в цей складний період саме мені довірили очолити обласну партійну організацію.
– Ви зауважили, що нині керувати парторганізацією непросто. У чому складність? У тому, що ви – в опозиції?
– У першу чергу в тому, що ми – в опозиції. Одна справа – працювати в партійній структурі, коли ти – при владі, коли суспільство – демократичне. Інша річ, коли партія розвивається в умовах, коли суспільство дрейфує у бік авторитаризму. На жаль, авторитаризм у нашій державі має місце. Багато людей, які досить активно працювали, коли ми були при владі або біля влади, сьогодні призупинили свою активну діяльність.
– Для вас то – показник?
– Це – не показник. Радше – природний процес, бо люди є різні й різними мотивами керувалися, йдучи до партії. Але, на щастя, є й інші, ті, які не змінили своєї політичної позиції. Вони були з нами в усі часи. Таких відсотків 90. Ще 10? Називаю це внутрішньою міграцією. Вони не виходять із партії, а просто призупиняють діяльність. Ми з розумінням до цього ставимося. Немає такого: кров із носа, а мусиш іти на барикади, навіть ціною, наприклад, втрати роботи. Партія – не та структура, яка примушує іти на барикади, а та, яка допомагає туди йти тим, хто відчуває у тому внутрішню потребу.
– З огляду на те, що розмови про «тушок» для «Батьківщини» на місцях і безпосередньо в Києві – не просто розмови, яка атмосфера панує в партійних рядах?
– Ми повинні зрозуміти, що сьогодні відбувається масштабна маніпуляція громадською думкою. Так, ми засуджуємо явище, яке називається «тушки», й людей, котрі на це пішли. Вони втратили позицію і підлаштовуються під владу, бояться труднощів і відступають. А чи можуть існувати у демократичному суспільстві «тушки»? Ні. Коли при владі були демократичні сили, були «тушки»? Ні. Уявімо собі, що у США хтось виходить із демократичної партії й переходить в республіканську… В такому разі йому доведеться складати повноваження. Тому «тушки» – це явище політичної непорядності. Воно характеризує не ту політичну силу, звідки йдуть, а ту, яка при владі, яка створила відповідні умови. Сьогодні – це Партія регіонів. А політсили, котрі породжують таке явище, як «тушки» повинні понести і електоральну відповідальність. Нині кажуть: бачте, яких людей підбирає опозиція! Зачекайте! Ми добираємо нормальних людей, але не кожен здатен витримати випробування тиском і грошима також. Арсеній Петрович (Яценюк, – авт.) заявив: ціна «тушок» – п’ять мільйонів доларів. Окрім того, чув, що їм доплачують сто тисяч доларів щомісяця впродовж всієї каденції. Така ціна політичної продажності, організованої владою.
– Зрозуміло, що депутати Луцької міської ради – не парламентарі, одначе скільки на місці дають грошей за зраду політичних інтересів?
– Дозвольте я завершу думку щодо Верховної Ради. Хочеться, аби ми чітко усвідомили: таке явище – негативне для влади, бо свідчить про недемократичність влади. Тому й нести відповідальність у першу чергу повинна влада. Постукаю по дереву, але поки в «Батьківщині» немає «тушок». Ми говоримо про шість депутатів, які вийшли, то вони – рекомендовані «Фронтом Змін» і один – від «Громадянської позиції». Тобто й у нас в «Батьківщині» почав вироблятися імунітет проти цього явища. Сьогодні без фінансів жодна політична структура не зможе повноцінно функціонувати. Безкоштовної реклами, наприклад, для політиків немає. Де брати фінанси? Залучати бізнес. А бізнес найуразливіший. Коли починає пресувати податкова й контролюючі органі, бізнес відступає. Підприємців ставлять перед вибором: або – або. Інакше – знищення. На жаль, багато бізнесменів, аби зберегти свою справу, вимушені робити кроки, котрі не мають морального виправдання. Суспільство дало оцінку такому явищу, назвавши його «тушки». Чи є такі речі у міській раді? Звичайно, є. Правда, я би не став називати їх саме «тушками».
– А як би ви назвали таке явище на місцях?
– Певно, політичною неперебірливістю.
– До речі, під час останньої сесії Луцької міської ради було оголошено про проведення перереєстрації у фракції ВО «Батьківщина». Про що це свідчить?
– Знаєте, немає нічого ідеального в цьому світі. Навіть серед послідовників Ісуса Христа один був Іудою. Біблія показує: не потрібно боятися зради, слід акцентувати на іншому – хвала Богові, що лишаються люди, які йдуть із тобою далі. Ті ж, хто злякався та відступив, повелися непорядно щодо політичної сили, яка надала можливість стати депутатами, до виборців, котрі голосували за принципи й позицію партії. Звичайно, не секрет, що ми як демократична партія всім, хто оступився, надавали шанс усвідомити хибність і помилковість своєї позиції.
– Наскільки мені відомо, всі депутати-бютівці письмово обіцяли не співпрацювати із провладними силами…
– Скажу вам інше: ми складали присягу, поклавши руку на Біблію. Запевняли: коли так станеться, що вийду з фракції «Батьківщина», то складу повноваження.
– Не склав ще жоден!
– Багато хто на певному етапі почав переоцінювати свій особистий рейтинг як у партії, так і в міській раді. Це й призвело до того, що окремі люди повелися неадекватно.
– І цього разу ви стверджуватимете, що не помилилися в особистостях, формуючи списки?
– На момент формування списків ми не помилилися у жодному, котрого рекомендувало бюро Луцької міської партійної організації. Набирали тих людей, котрі пройшли вогонь і воду, пройшли перевірку виборчими кампаніями, бо вони активно працювали і членами виборчих комісій, і членами економічної ради, хтось трудився у штабі. Так, до прикладу, залучили Антона Сосновського (депутат Луцької міської ради, котрого одним із перших виключили з фракції, – авт.), який не є членом партії. І ще декілька осіб узяли, які також не з партії. Але зробили це, аби показати: «Батьківщина» – не клан, куди не проб’єшся. Ми відкриті, готові підтримати громадських активістів, навіть якщо вони не є нашими однопартійцями. Десь це себе виправдало, а десь – ні.
– Григорію Олександровичу, а ви не шкодуєте, що свого часу самі виділили партійне місце тому ж Антонові Сосновському, котрий згодом подав на розгляд ради проект рішення про зняття повноважень секретаря Луцької міської ради з Григорія Пустовіта?
– Сьогодні можна по-різному оцінювати те, що відбувалося. У 2010-му загалом діяли правильно. То й же Антон Павлович (Сосновський, – авт.) давав слово працювати на благо партії. Але… Я не шкодую. Що ж до проекту, то Антон Сосновський разом із Рустамом Дячуком під ним підписалися, але написали документ не вони. Готував проект рішення інший депутат.
– Імені, звісно, не назвете?
– Не хочу про це говорити. Зауважу лише: ніхто не став моїм ворогом. Секретар – це лише посада. Головне, що був, є і залишаюся депутатом. Можливо, так складуться обставини, що й сам відмовлюся від посади.
– Насправді розглядаєте такий варіант?
– При чому – дуже серйозно, бо очолив обласну партійну організацію. Разом із колегами з обласного бюро напрацьовуємо позицію. За місяць-два рішення буде прийняте.
– Якщо ви розглядаєте можливість складання повноважень, то, певно, й підшукуєте кандидатуру, котра ймовірно вас замінить. Хто це буде?
– У політиці розглядають всі варіанти! У фракції та в міській раді достатньо депутатів, котрі впораються із поставленими завданнями.
– Як сьогодні оцінюєте роботу представницького органу влади обласного центру?
– Добре, що депутатський корпус Луцької міської ради має досить високий рівень. Те, що ми зберегли дух демократії, полеміки та протистояння, – нормальне явище. Не розумію тих рад, де сесія відбувається за півгодини. Ми ж – прозорі та відкриті. Є онлайн-трансляція, пряма трансляція на «Аверсі». Результати кожного голосування вивішуються на офіційному сайті. Тому не вийде сховатися за голосуванням. Кожен несе відповідальність за волевиявлення.
– Але при цьому питання щодо персонального голосування картками у Луцькраді не пройшло?
– Це трохи не так. Наш регламент жорстко обумовлює саме персональне голосування. Інша справа, що на той момент за ініціативою «УДАРу» відбулося внесення змін у Регламент Верховної Ради щодо голосування персональними картками. Ми знаємо, що хвороба кнопкодавства пішла з парламенту. Тому добре, що в Регламент Верховної Ради відповідні зміни внесли. У нас і так було регламентовано. Але «УДАР» вніс пропозицію дещо деталізувати положення нашого регламенту, ми його на постійних депутатських комісіях відкоригували та узгодили, аби знати, як діяти, коли хтось проголосує чужою карткою. На жаль, не вистачило голосів, бо мав місце і елемент політики. Все ж «УДАР» – нова політична сила. Багато залежить від того, хто саме ініціює питання.
– А це помітно під час засідань сесії…
– Виходить, не стільки не підтримують саме рішення, як ініціатора. Надто багато політики, суб’єктивних чинників… Ну, отака вже особливість нашої ради.
– Як секретар Луцької міської ради, маєте зауваження до роботи депутатського корпусу?
– (Сміється, – авт.). Як у секретаря в мене немає зауважень до депутатів, бо кожен працює, як може. Так, є менш активні депутати, але з об’єктивних причин: у когось – маленька дитинка. Хтось більш активний, хтось менше, але ми повинні розуміти: кількість виступів не є свідченням активності депутата. Те, що сесія триває кілька днів, проходить напружено, те, що іноді застрягаємо на якомусь питанні, не означає, що нам бракує знань і мудрості. Іноді процес обговорення важливіший навіть за саме рішення. Представник громади може переглянути на нашому сайті запис пленарного засідання й зрозуміти, чому саме таке рішення прийняли. Ми – відкриті. Тому не варто говорити, що рада – якийсь закритий клуб.
– Луцькі депутати досить часто практикують таку форму роботи, як ухвалення звернень до вищих органів влади. То дієво?
– Якщо зважати на кінцевий результат, то досить часто не отримуємо жодного результату. Але ж ми говоримо про процес, позицію. Кажуть: ви не повинні приймати політичних рішень. Невже громаду це не цікавить? Хіба не болить людям, що Юлію Тимошенко незаконно засудили й утримують у в’язниці? Болить. Сьогодні перебування Юлії Володимирівни за ґратами – психологічний тиск на країну. Але всю країну не поставиш на коліна. Тому, як представники громади, звертаємося до Президента з клопотанням: звільніть Юлію Володимирівну, дайте їй шанс, бо сьогодні існує реальна загроза життю цієї мужньої жінки.
– Бачу у вашому кабінеті є портрет Юлії Володимирівни…
– Так.
– Прибрати його колеги не прохали?
– Ніхто й ніколи. Як людина, я маю право поставити на своєму столі будь-чий портрет. А це – фото лідера партії, завдяки якій я перебуваю в цьому кріслі.
– Не так давно вам закидали надто лояльне ставлення до Луцького міського голови: мовляв, граєте за сценарієм пана Романюка. Що скажете з цього приводу?
– Питання стосунків міського голови і секретаря ради… Які це мають бути стосунки?
– У законі зазначено, що секретар виконує наглядово-контролюючу функцію…
– Давайте візьмемо закон і подивимося, яка мета діяльності міського голови, секретаря і депутатів? Я й раніше казав: ми – серйозна політична сила, котра готова до конструктивної роботи. Так, у мене із Миколою Ярославовичем часто є різне бачення вирішення того чи іншого питання. Так, виникають дискусії, але ми маємо можливість обговорити. Шукаємо компромісний варіант. Мою позицію, як і кожного депутата, виражають результати голосування і вони у нас з Миколою Ярославовичем інколи співпадають, інколи – ні. Перетворювати ж сесію у шоу а-ля Жириновський не збираюся. Що від мене вимагали? Аби я виконував роль клоуна! Цього робити не буду. Є молоді депутати, які чомусь вважають, якщо ведеш себе по-хамськи, нетолерантно й неадекватно, то ти – на своєму місці. Це не моє.
– 18 травня ви перебували в Києві й приєдналися до завершального акорду акції об’єднаної опозиції «Вставай, Україно!». Наскільки ефективними, на вашу думку, з точки зору задоволення потреб громадськості, є подібні акції?
– З точки зору задоволення потреб громадськості… Ідеальний варіант – аби таких акцій узагалі не було. Але для цього потрібно, щоби влада не давала підстав. «Вставай, Україно!» – це реакція людей на беззаконня, економічні прорахунки, неповагу до громади та її мови. Сьогодні вмикаєш телевізор, а там – російські серіали, де українців виставляють зрадниками, неповноцінними, якимись обмеженими! Нам нав’язують модель поведінки, коли вирішувати проблеми зі зброєю в руках – норма! Дайте шанс українцям залишитися українцями. Не нав’язуйте нам не властивих українцям стереотипів поведінки.
– Давайте поговоримо про акцію «Вставай, Україно!» в Луцьку. Ви піднялися на сцену, стояли пліч-о-пліч із головними опозиціонерами країни, але обличчям волинської опозиції випало бути іншим персонам: слово того дня брав Ігор Гузь. Чому?
– Я сам не розумію чому мені не надали слова. Можливо, бракувало часу… Надали слово Ігореві Володимировичу, то хай виступає. Це не означає, що сьогодні він є обличчям опозиційних сил на Волині. Швидше свідчить, що Арсеній Яценюк високо цінує його діяльність як депутата обласної ради. Я ж був готовий виступати й чекав, що мені нададуть слово.
– Ви бачили листівки, які роздавали у переддень акції у Луцьку?
– Так.
– Чому там не було жодних вихідних даних?
– Не пам’ятаю, були вони чи ні. Жорстка вимога зазначати вихідні дані на листівках існує під час виборчої кампанії. Але такі акції – позиція. Нам хотілося б, аби прийшли десятки, сотні тисяч. У Києві на акції «Вставай, Україно!» було ж від п’ятдесяти до шестидесяти тисяч. Хоча влада каже – не більше чотирьох, але це безсовісна брехня. А провокація, яку влаштували? Побили журналістів! І хто керував діями? Керівник молодих регіонів із Білої Церкви. Тому подібні протестувальні акції потрібні, аби влада знала: люди вимагають жити за іншими правилами, де кожен може себе реалізувати, не відчуваючи утисків.
Розмовляла Світлана ГОЛОВАЧУК.