Микола – чолов’яга ще той!
Як пристав у приймаки, то мало місця в хаті стало всім та одразу. Правда, тесть
довго не мучився: врізав дуба та й спочиває з миром. А теща виявилася
живучішою: й досі мешкає під одним дахом із Миколою, його жінкою Галиною та
двома їхніми дітьми. Як звати тещу, не пишу, бо навіть зять її по імені рідко
коли називає. Все більше «стара» кличе…
Але теща, хоча й немолода,
тільки вона й найбільше побивалася, коли з військкомату викликали Миколу
повісткою в район, де мобілізували.
– І за що нам таке горе?! –
бігала селом теща, хапаючись за голову та припадаючи на коліна. – Нікого в армію не забрали, тільки нашого
Миколу! Чим він завинив? Перед ким согрішив?
Понесла теща в церкву
записочку, щоби сорокауст за військовослужбовця Миколу батюшці заказати. А
святий отець, прочитавши написане, заявив: «За військовослужбовця Миколу – не
можна! Хіба – за воїна Миколу».
На тому й порішили.
Та ґвалт у хаті не
припинився, хоча й заправили Миколі телефон на 200 грн, щоби міг дзвонити.
Теща по сусідах все бігає та
причитає:
– Як нам тепер без чоловічих
рук? От сіно треба буде косити, а Миколи – нема!
– Горпино, ну, про що ви
кажете?! – не вгавали жінки. – Коли ваш зять за косу брався? Він і вили тільки
біля хліва бачив… Ви ж самі людей наймали, їм за роботу платили, та ще й
капітальний могорич виставляли! Так було, як зять ваш був, нічого не зміниться,
коли він в армії служитиме.
– Та вам ніколи сусіда не
шкода! Тільки радієте чужій біді! Нам із Галиною тепер і обізватися немає до
кого, – не вгавала крізь сльози.
– Еге ж, обізватися нема до
кого… Добре, хоч вас не обзиває останніми словами. А як із сокирою кругом хати
гонився і кричав, що зарубає, забули?
– Та тож тільки раз було,
– до останнього слівця тримала оборону
теща.
– Правильно – разочок. Бо як
кинувся з кулаками, то вже був без сокири, – казали.
– Не лізьте не у своє діло!
За своїми п’яницями дивіться! Вони ж біля жінок залишилися, а моя Галя хіба
чоловіка не хоче? – захищала сімейне вогнище Миколи та Галі.
– Вона то хоче, а він? Хіба
не кричав, що розведеться з нею і до молодшої піде, – так і норовили вкусити
злопам’ятні односельчани…
І так воно тривало ледь не
щодня. А в перерві між сварками та причитаннями теща бігала до маршрутки і
передавала шоферові гостинці для Миколи. А той, у свою чергу, передавав пакунки
іншому маршрутчикові, і, врешті-решт, Микола отримував додатковий продпайок. Усередині
могло бути що завгодно, але обов’язково дві позиції: самогон і куриво.
Дні збігли швидко, і тільки в
церкві перестали молитися за здоров’я та многії літа Миколи, як – дивись – і
сам воїн селом крокує. Солдат – ще той! На голові – картуз із козирком. Камуфльована
уніформа, з-під якої виглядає смугаста біло-синя тільняшка. А на ногах –
новісінькі бєрци.
Справжній красень, а не якесь
там ледащо, яким звикли раніше його бачити.
Тії бєрци, до речі, скандалу
наробили ще того. Бо як прийшов та переодягнувся в домашнє, то жінка з радості
вирішила йому взуття вимити та начистити. Шукала-шукала тії чоботи, але так і
не знайшла.
– А де чоботи, Миколо?! –
несміливо запитала.
– От ти селом була, селом
живеш і селом помреш! – поблажливо мовив чоловік. – То колись солдати в чоботях
ходили, а тепер – у бєрцах. То такі черевики, але з високими халявами!
І от після відпустки Микола
знову до війська зібрався. В останню ніч перед від’їздом «на передову» він, як
завше, вирішив «обмити теє діло». Теща з жінкою думали, що в літній кухні
сидітимуть (тим паче, що там ледь не до ранку світло не гасло!), а виявилося,
що бравий вояка десь пропав.
– А тошно мені стало, де ж
Микольця?! – заголосила теща. – Як же ж він на войну піде, коли в хаті залишив
шапку та бєрци?
Ще сльози не висохли, а сонце
не зійшло, як під вікнами хтось ходить. Дивляться, а то Микола вернувся.
Оскільки в останній момент
він вирішив останню ніч «на гражданці» провести в місцевому барі з гучною
назвою «Дуплет», то про зміну маршруту тещі та жінці він просто забув сказати. Значить,
хвилювалися вони дарма. І намір їхній бігти до участкового, щоб знайшов
«безвісти пропавшого», був також неправильним.
Ледь обнялися, як Микола
скомандував:
– Так, хутенько одіж і взуття
воєнне виносьте! Буду збиратися, бо на маршрутку не встигну! А за запізнення з
відпустки під час мобілізації знаєте, що буває?! Тюрма!
Теща з жінкою заметушилися,
все принесли і навіть допомогли хутчій зі шнурівками впоратися.
Микола встав, поправив паска
і, сказавши «Будьте здорові!», рушив до хвіртки.
Та на якусь мить там закляк. Упіймавши
момент, теща всунула йому рюкзак зі щойно звареною курочкою та іншими припасами
домашнього сільського господарства. Воїн по-хазяйськи похлопав по зеленій
цупкій тканині, потім перепитав:
– А теє-во поклали?
– Два літри! – доповіла
жінка.
– Норма! – схвалив Микола.
А от вже коли вийшов на
дорогу, обернувся і заявив: «І чого я один за все село воюю?!». Сказав – та й
пішов.
…До речі, служить наш воїн Микола
на кухні одного з військових полігонів. Усіх його друзів уже давно на Схід
відправили, а Микола – незамінний. Значить, не всі таку добру тещу, як він,
мають. Бо в церкві знову сорокауст замовили…
Спитаєте: в якому це селі
відбувається? Яка різниця? Таких, як Микола, воїнів у нас немало…
Роман УСТИМЧУК.