Її
назвали на честь одного з найжорстокіших тиранів в історії людства. Але вона –
жінка з душею Богородиці.
1941-го, коли дівчинка з’явилася на
світ, тато з усією щирістю та впевненістю, що робить якнайкраще для своєї
кровиночки, назвав її на честь диктатора, у святість котрого тоді вірили
мільйони. Як же інакше: він – щирий партієць із Красноярського краю Іркутської
області… А Сталіна Бєляніна все життя нестиме цей тягар на собі, переконливо
довівши: не завжди корабель пливе так, як його назвали.
Сталіна
Віталіївна кутається у плед – подарунок від «Волинської газети». Так, вона
удачу зловила за хвіст. Укотре. Тішиться щиро. Передплатила тижневик для доньки
– і виграла.
–
Мені подобається ваша газета. Найбільше за те, що не обливаєте брудом інших,
рекламою не забиваєте сторінки. Я коли таке бачу, одразу відкидаю. «Волинську
газету» вперше передплатила – тепер завжди читатиму, – зізнається.
Наша
любов відтепер взаємна. Бо Сталіна Віталіївна не може не подобатися. Через
щирість, доброту, вміння любити людей. Та й не тільки людей! Вона про кожну
стеблинку у власному городі розповідає з величезним захопленням. А тварини так
узагалі за нею слідом ходять.
– Донька
постійно це фотографує. Ото йду я сьогодні на пошту, а всі кури табунцем слідом
чимчикують, – Сталіна Віталіївна розповідає і не може стримати посмішку.
Але
не завжди у нашої читачки були такі «жіночі втіхи». Навіть навпаки – то лише на
пенсії спокій. А все життя – фізично та морально складна професія.
Народилася
жінка у російському Сибіру, там закінчила індустріальний технікум. А потім за
розподілом втрапила на Сахалін – працювала у южно-сахалінському
домобудівельному комбінаті. Завжди виконувала чоловічу роботу.
Чому
обрала таку професію?
–
У мене не було матері, – відповідає. – У Красноярськ юною відправили з 10
рублями в кишені. Коли мама померла, лишилося нас четверо. Робота сама мене
обрала. Та й який там вибір був…
Думаєте:
як пані Сталіна втрапила на наше волинське полісся? Кохання постаралося. Її чоловік,
котрий військовий обов’язок виконував у Южно-Сахалінську, родом із с. Копилля
Маневицького р-ну. От із ним уперше і приїхала сюди – додому повертатися не
захотіла. Так і лишилися назавжди.
– Ми
з ним у Копилля приїхали у відпустку, коли вже мали 2 діток, – пригадує. – А
тут так усе дешево – ковбаси багато, пам’ятаю: гусак коштував 3 рублі. А ще так
гарно, чисто, люди привітні. Чоловік каже: може, лишимося. Я й погодилася.
Щоб
звільнитися з роботи, довелося постаратися – ніхто так просто не відпускав. Тим
більше у Южно-Сахалінську молодій сім’ї тоді дали вже трикімнатну квартиру. Але
чоловік потрапив до гарного юриста, котрий і підказав, як все зробити. Лишалося вирішити тільки
питання з житлом.
– Я
написала оголошення про обмін квартири: або у Львові, або в Луцьку шукали, –
пригадує. – Нічого підходящого не випадало. Моє оголошення вже наступного дня
мали би зняти, аж тут – дзвінок.
Лучанці,
котра погодилася на обмін, терміново треба було їхати звідси: у неї чоловік був
дуже вродливий, але… Словом, сидів у тюрмі. Тільки виходив на волю – всі його
друзі до нього йшли. Випивали, звісно. От жінка й вирішила його з Луцька
забрати. А Сталіна Віталіївна отримала нагоду переїхати до Луцька – виміняли вони
тоді квартиру у польському будинку на Кривому Валу.
Два
роки тому жінка вже з донькою та її сім’єю переїхала у Забороль Луцького р-ну –
виміняли будинок. Знову пощастило, каже.
– Тепер
я не вилажу з городу, – розповідає із посмішкою. – Як хто приїздить із Луцька,
то мені хочеться дати вирощене на власній землі. А клаптик у мене великий. Ще ми
завели курочок, собачку та кішку.
Сталіна
Бєляніна говорить, що вона дуже багата: у неї – троє доньок, шість онуків і 4
правнуки. Від себе додам: жінка ще надзвичайно багата позитивним сприйняттям
життя, котрим щедро ділиться з усіма навколо, та людською добротою.
Щодо
імені… Пригадується історія, котру свого часу розповсюдили у всіх виданнях:
батьки нарекли хлопчика Януковичем. Цей горе-президент тепер – погане минуле
країни, як і Сталін, а дитя живе тут, в Україні. Дай Боже, аби й той хлопчик із
такою ж посмішкою через десятки літ зумів сказати: «Ну, назвали, бо час був
такий»…
Світлана
ДУМСЬКА.
На
фото автора: Сталіна Бєляніна одразу
випробувала плед.
