Нещодавно у світ вийшов філософсько-фантастичний роман Ігоря Павлюка «Вирощування алмазів» і в книгарні «Є» м. Луцька відбулася його презентація.
Нам вдалося поговорити з автором. Ігор Павлюк народився та зростав на Рожищенській землі у селі Ужова. Через десять днів після його народження померла мама. Виховувався у дідуся та бабусі по материнській лінії – переселенців із Холмщини. Закінчив із золотою медаллю Доросинівську середню школу.
Хто має бажання дізнатися більше про навчання, творчість та нелегкий життєвий шлях Ігоря Павлюка, може завітати на сайт «Поетичної майстерні».
Нині наш відомий не тільки в Україні, а й світі земляк, лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), Всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», лауреат премії англійського ПЕН-клубу. Доктор наук із соціальних комунікацій. Член Асоціації європейських письменників.
– Ігорю Зиновійовичу, що Вас спонукало написати цей філософсько-фантастичний роман?
– Радість після болючого пошуку смислу життя-буття, коли до мене прийшла література – як захист від світу. Я мусив поділитися цим несподіваним одкровенням зі світом, бо воно грозило розірвати мене на сотні маленьких павлючків, якби я не видав, не віддав це енергетичне моє мудросердіє.
– Про що він і які питання піднімає?
– Про мою душу… Про боротьбу її із тілом, і про той же пошук людиною смислу життя на Землі і поза нею у просторі й часі в екстремальних умовах, які, врешті, для будь-якої істоти, завжди екстремальна, адже вона, за Булгаковим «зненацька смертна».
В романі ж, зокрема, зображено мій екзистенційний досвід перебування мене в забайкальській тайзі, на засланні, на будівництві дороги. Такий собі мій власний «Один день Івана Денисовича».
Хоча роман має ще й сюжетну надбудову – практично позачасовопросторову, недаремно ж я узяв епіграфом до нього слова Гейне: «Світ і життя надто фрагментарні». Це – якщо без Творця, а якщо з Творцем, то дуже навіть цілісні і цільні.
Врешті, дещо про суть роману прозоро натякнуто у анотації до книги: «Природа творить алмази мільйони років. Людина навчилася їх вирощувати штучно… А хто, що і як вирощує і шліфує алмази людських душ?.. Філософські, психологічні, ідеологічні проблеми вибору між органічним і хімічним, честю і вигодою, зовнішнім та внутрішнім космосом турбують екстремальних персонажів філософсько-фантастичного роману відомого письменника Ігоря Павлюка і його самого».
Щодо питань, які роман, як ви кажете, піднімає, то скажу так, читач, якщо має потребу, сам підіймає для себе ідеологічні, психологічні, філософські, теософські питання. А роман допомагає їх поставити, щоби вони тримали рівновагу: нащо жити? як жити? куди йти?
– Зрештою, хто, що і як вирощує, і шліфує алмази людських душ?
– Біль і Бог. Відхід від руки Бога – це падіння, спотикання, біль. Прохід через біль – це наближення до Бога у всіх його іпостасях. Найбільше і найчастіше ранить людину інша людина і вона сама себе. Власне – основним ворогом людини нині на планеті вже є не тварина, не рослина, а людина. Ну і темні духовні сили.
– Чи довго над ним працювали?
– Писав на одному подихові. Може, тиждень, може, два. А йшов до нього, тобто він у мені дозрівав тридцять років. Роман символізує моє раннє богошукання, яке на практиці привело мене, як, врешті, і весь наш нарід, до язичества, а потім (тепер уже) – до християнства. Двадцять років роман чекав свого часу бути надрукованим окремою книгою. Тобто він – моя дозріла, самостійна, креативна духовна дитина.
– На яку аудиторію він орієнтований?
– Я пишу для себе. Щоби себе зрозуміти, відчути, згармоніювати, зрівноважити. Гадаю, що його читатимуть перш за все такі люди, як мої побратими, які були, до речі, модераторами цього роману на його перших презентаціях: народний артист України Григорій Шумейко, заслужений лікар України, народний депутат України 5 і 6 скликань Володимир Карпук і ті, хто розумом шукає руку Бога у кармічній темноті космічного відчаю. Прочитавши роман, я певен, той хто шукає, – знайде. І буде по-справжньому щасливим.
– «Створення», написання книг – це для вас відпочинок, чи тяжка виснажлива праця?
– Із добрим гумором сказати, творчі люди не працюють, творчі люди творять. Оскільки вважаю свої книги моїми духовними дітьми, то й процес творення, виховання, відпущення їх у самостійне життя подібний. А критерієм якості батьківського виховання, як відомо, є самостійність дітей. Бачите, як важливо пташці випхати своїх пташенят із родинного гнізда, щоби вони навчилися літати. Отож бажаю моїм дітям-книгам самостійного сильного польоту і не забувати духовного батька.
– Яким жанрам літератури ви надаєте перевагу? Хто ваші улюблені письменники?
– Я люблю всі жанри і практично у всіх спробував свої сили. Вірш – це в ідеалі пісня, проза – казка, легенда, драма – вертеп. Мої улюблені письменники: Михайло Булгаков, Джордж Оруел, Джек Лондон, Байрон, Лєрмонтов, Чеслав Мілош, Сергій Єсєнін, Ільф і Петров, Ернест Хемінгуей, Мо Янь та багато українських, яких не називатиму, щоби когось не образити.
– Над чим ви працюєте зараз?
– Над собою. Чесно. Копаю артезіанську свердловину своєї суті. Вивчаю і перемагаю себе. Дев’ять місяців тіло людське в лоні матері дозріває, а тут років 70 людська душа готується до небесного лона. От я і готуюся. А якщо конкретніше, то переді мною лежать кілька розпочатих рукописів: роману, п’єси, казки, мемуарів, монографія, дещо для дітей. Чимало листуюся зі світом. Готую до друку мій новий роман у віршах «Паломник».
Щиро дякую за розмову, Ігорю Зиновійовичу! Бажаю Вам творчого натхнення та усіляких гараздів!
Розмову вела Ірина ЗЕНЦ.
«Район Рожище».