Істина – найдорожча

Під час зустрічі Орест Васильович перебував ще в статусі голови місцевої райдержадміністрації. Свою відставку, що мала відбутися через зміну Президента України, сприймає з олімпійським спокоєм та філософською мудрістю людини, котра знає, що життя не тільки садовить на коня сміливого вершника, а й скидає з нього навіть найвправнішого джигіта. 

Це не перший прихід Ореста Василишина у владу та не перше з нею розставання. Адже обирався і головою Озерянської сільради, був на чолі райради та райдержадміністрації… Тому він звик до таких поворотів долі. Спочатку, як зізнається, відчував психологічний дискомфорт, але подолати його допомогли друзі та найближча родина. 

І взагалі: з часом людина звикає до всього. Мусимо сприймати життя таким, яким воно є. Усе – у волі Всевишнього.

Оскільки наша розмова відбувалася в присутності редактора райгазети «Народне Слово» Світлани Невелич, то, зрозуміло, що поцікавилися, чи місцеве керівництво підтримує своє видання, бо друковані засоби масової інформації переживають нині не кращі часи. На жаль, газети, як і інші мас-медіа, менше всього цікавили попередню центральну владу. Її основний стрім був спрямований на власне збагачення. Через те інформаційний простір, у тому числі і на теренах нашого краю, зазнав неабиякого розвалу. Ряд газет припинили своє існування, якась незрозуміла реформа місцевого телебачення в областях привела його замалим не до повного паралічу, про проводове радіо і говорити нічого, воно вмерло на зорі народження нашої держави. Гроші, які Кабмін мав виділити роздержавленим газетам, зникли в невідомому напрямку. Їх як корова язиком злизала. Ось така вакханалія творилася і продовжує творитися, і розібратися в ній надзвичайно важко, тим паче – знайти винуватців…

Тож, звісно, для паперового носія інформації кожна гривня – на вагу золота. Орест Василишин із такою постановкою питання погоджується. З ситуацією добре обізнаний, то ж районка для нього завжди була важливим атрибутом, а ще – лакмусовим папірцем діяльності місцевих інституцій влади та активності громад. Райдержадміністрація регулярно підтримувала не тільки галузі освіти, медицини та культури. У міру можливого виділялися кошти і для газети, яка користується авторитетом у людей і яку вони люблять. Це досить потужне джерело інформації. Вона всебічно та правдиво висвітлює суспільно політичні процеси, які відбуваються на теренах району. 

Звісно, разом обговорили стан журналістики в області, тенденції її розвитку в Україні та світі. Зупинилися, однак, на проблематиці друкованих ЗМІ. Щодо журналістів, то Орест Васильович їх розуміє та цінує, знаючи, якою важкою є їх праця. Палітра тем у газетах дуже широка. І, все ж, про аграріїв, на думку співрозмовника, пишемо мало. Більше публікацій варто давати і про видатних людей. 

– Кожна людина має самостійно розібратися зі своїми уподобаннями, – каже Орест Васильович. – Комусь до душі може ближче телевізор, хтось задовольняється інтернетом, а справжні інтелектуали духу чекають на газету. Я також віддаю перевагу друкованим ЗМІ. З неабияким інтересом читаю і ваше видання, особливо – матеріали історичної тематики та аналітику. Не сприймаю ті видання, які однобоко і тенденційно висвітлюють якісь події. Цим довіри у читача не здобудеш… Свого часу, наприклад, великою популярністю користувалася «Волинь», коли її редагував Полікарп Шафета. Якийсь період мені імпонувало і «Дзеркало тижня», але не сьогоднішнє. Завжди з теплотою згадую місцевого нашого журналіста Василя Трофімука, котрий  працював журналістом  у «Віснику», очолював  Турійське районне радіо. У нього напрочуд гарний голос.

Не могли промовчати відносно подальшої долі Ореста Васильовича. Людина він з неабияким досвідом управлінця. Родом із с. Добровляни Калуського р-ну, що на Івано-Франківщині. Після школи деякий період попрацював на Калуському заводі «Нафтобурмашремонт», згодом поступив у Львівський зооветеринарний інститут . Ще одну вищу освіту здобув у Львівському регіональному інституті Української Академії державного управління і права при Президентові України, яка збагатила знаннями щодо здійснення ефективного публічного управління,  розвитку демократії та народовладдя.   Два десятки літ пропрацював у різних галузях. Був і слюсарем на великому заводі, і ветлікарем невеличкого колгоспу, і сільським головою, і начальником відділу з надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення райдержадміністрації, і заступником директора ТзОВ «Аміла», і навіть майстром лісопильного виробництва, а ще – інженером з охорони праці. Чотири рази обирався депутатом районної ради. Перший раз Турійську райдержадміністрацію очолив у 2005 р., через рік був обраний головою райради того ж таки району. Вдруге головою цієї ж райдержадміністрації призначений в лютому 2015 р. 

– Чи буде третій прихід? – питання, швидше, риторичного характеру. Хоча така розважлива людина з аналітичним мисленням та надзвичайним життєвим і професійним досвідом не мала б лишатися за владним бортом. Кадри варто не тільки берегти, а й цінувати. Кваліфікованого управлінця не так просто знайти. 

Це розуміння притаманне і самому Оресту Василишину. Через те свої стосунки з керівниками  місцевих рад будує на засадах поваги та взаєморозуміння, будь-який диктат у даному випадку недоречний. Кожен чітко знає свої обов’язки і зобов’язаний їх дотримуватися. У цьому запорука успіху у будь-якій справі. 

З болем сприйняв районний очільник той факт, що деякі сільські ради знайшли прописку в інших районах. Життя не стоїть на місці, але ж воно не повинно відбуватися за законами хаосу. 

– Реформа хороша, – каже роздумливо. – Бачимо по ковельських Голобах. Там чи не найпершими в області створили ОТГ, отримали достатній  фінансовий ресурс, до них потягнулись навколишні  села. Виграє той, хто йде в ногу з вимогами часу. Громадам, які об’єдналися, держава виділила чималу інфраструктурну субвенцію. Адмінреформа рано чи пізніше – все одно відбудеться. Тільки останні вже не матимуть таких субвенцій.

На належному рівні і співпраця з головою районної ради Ольгою Черен та депутатами райради. Ділові та суто робочі стосунки склалися і з головами обох ОТГ – Луківської та Турійської. У них зросли не тільки обсяги робіт, а й підвищилася відповідальність.

– Є, безперечно, питання, які породжують дискусію, інколи навіть гарячі суперечки, – щиро зізнається Орест Васильович. – Без цього не обходиться. Але це не заважає, навпаки, сприяє плідній роботі. Узгоджуємо свої позиції і з готовими рішеннями виходимо на сесії. Особливо скрупульозно підходимо до питань правильного розподілу коштів.

Райдержадміністрація достатньо уваги приділяла агропромисловому сектору. З повагою розповідав про фермерські господарства району, зокрема й про «Перлину Турії» та «Амілу», які очолюють досвідчені господарі Володимир Яренчук та Роман Микитюк. Та як би це не парадоксально констатувати, агросектор не здатний в повній мірі забезпечити усіх роботою. З розвитком та впровадженням у виробництво нових технологій вивільняється велика кількість робочих рук. І це болюча тема сьогоднішнього села. Отже люди мають орієнтуватися на розвиток власного бізнесу, розширення побічних галузей – садівництва, городництва та ягідництва.

Ще однією важливою галуззю, на думку, досвідченого управлінця є лісове господарство, у котрому зайнято чимало жителів району. Настала пора серйозно замислитися за прикладом Закарпаття та Прикарпаття над розвитком туризму в цілому і зеленого зокрема. Показувати є що. На Турійщині – 33 озера з незвичайної краси природою. Цікавим об’єктом може стати екопарк «Аміла», оленяча ферма в с. Радовичі, любителів драйву зацікавить сплав на байдарках річкою Турією, туристичні веломаршрути до озера Бережистого. 

У цьому чудовому куточку Волині можна познайомитися з тими побутовими умовами, в яких доводилося жити та боротися за самостійну Українську державу воякам УПА, яка зродилася в урочищі «Вовчак», а ще послухати повстанських пісень. Орест Васильович із гордістю розповів про створення районного комунального закладу  «Вовчак – Волинська січ», яке опікується відновленням історичної пам’яті у Повстанській Січі. Його очолив свободівець і великий патріот України Василь Мазурик. Завдяки йому повстанська столиця краю завжди доглянута, тут проводяться патріотичні вишколи молоді, фестивальні дійства та екскурсії.

Турійщина – справді край, оповитий легендами, має цікаву історію, адже свого часу тут був центр православ’я, жили німецькі та чеські колоністи, польські осадники. Зросили цю землю густо-прегусто людською крівцею Перша і Світова війни, а ще ж точилися міжусобиці між українською УПА та польською Армією Крайовою, які тут формувалися. Зазнали геноциду в 1942 р. із боку гітлерівських окупантів і мешканці району єврейської національності…

А ще Орест Васильович узявся пригадувати різноманітні історії з власного життя, зустрічі з нащадками колишніх поселенців. Деякі дуже щемливі і душевні. Як ось ця, про одиноку яблуньку, що зосталася від родини німецького колоніста. 

– Якийсь час я мешкав на Пересіці, був головою сільської ради, – Орест Васильович вмикає ноутбук і виводить на екран світлину із яблунею. – Це  в лісі на Пересіці… Село таку назву має… Якось приїхав онук колишнього німецького колоніста і просить показати садибу, де жив його дід. Заїхали, а там лише ця яблуня і лишилася. Цей гість обнімав її зі сльозами в очах. У дорогу з собою взяв кілька яблук, щоб привезти їх своїй старенькій матері. Виявилося, котрогось разу у Німеччині він заступився перед неонацистами за китайського журналіста і в подарунок від міжнародної організації отримав запрошення поїхати, куди забажає, у будь-яку країну. Він вибрав Україну, дуже хотів побачити село, де жив його дід. Ось як цивілізовані люди цінують пам’ять про родинну історію.

Згадав і про приїзд поляків, їхні батьки під час операції «Вісла» були переселені з Пересіки  в Польщу.  Завів їх до сусіда – діда Івана Черніка. Вони тільки назвали імена своїх батьків  і дід Іван зразуж перерахував по іменах всіх дітей, що були в сім’ї.  Потім показав місце, де були їхні обійстя.  Розчуленим  гостям, став розповідати, як жили їхні предки.

– Ось ця хата і колодязь – не ваші, – мовив. – Їх  збудувала  після війни родина, що тут поселилась.  А ці  старі груші  садили ваші рідні. 

Ця пам’ять притягує у Турійський р-н нащадків тих, хто колись тут жив і виїхав ще до Другої світової або ж під час чи й після війни.

– Звідки у Вас така велика жага до життя, історії українського народу, любов до землі? – поцікавилися.

– Це родинне, – мовив. – Розказувати про події минулого любить моя мама. У мого діда Олекси  було 13 братів і сестер, а в мене тепер тільки по татовій родині троюрідних – 53 брати і сестри. Якщо описати  історію родини, то вийде  підручник з історії.

Ідей та задумок в Ореста Василишина, як у доброго господаря й патріота району, чимало. Сподіваємося, що у нього буде можливість їх усі втілити в реальність. Такі особистості не повинні висідати з сідла.