У
Луцькому військовому госпіталі пацієнтів стільки, що яблуку ніде впасти. Ліжка
із хворими щільно стоять попід усіма стінами коридору. І саме в такому тісному
колі хлопці пробують повертатися у мирне життя.
У кого
психіка міцніша, може жартувати і навіть виривати з пам’яті «КамАЗи», доверху
заповнені людськими рештками: «Їх ми збирали, коли після обстрілу «градами»
йшли обгорілим полем».
Хто не
зумів одягнути психологічну броню та досі чує запах «смаженого м’яса і людських
кісток» – із ними спілкуються психологи, психіатри.
Але
серед сотень хворих є такі «сталеві нерви», які про повернення в бій не лише на
камеру говорять.
От і
Василь Михальчук із с. Березичі Любешівського р-ну прибув до госпіталю з-під
Дебальцево, хвору ногу за два тижні підлікував і відразу тут, у палаті,
домовився з бойовими товаришами: «Мене сьогодні виписують! Чекайте! За пару
днів приїду!».
Невже,
запитаєте ви, 21-річному хлопцеві знову хочеться в сирі окопи? Невже не страшно
вкотре опинитися під «градами»?
– Кожному
страшно за своє життя , – відповідає Василь. – Але сховатися за випискою лікаря
і почуватися зрадником – це ще гірше. Тим більше, там, під Дебальцево, лишився
мій товариш, земляк Андрій Шпанчик. Він теж із Березичів, сусід. Коли вся та
заваруха почалася, ми разом поїхали в Маневичі у військкомат, записалися
добровольцями, півтора місяця проходили бойове злагодження у
Володимирі-Волинському і там же ввійшли до складу батальйону територіальної оборони
«Волинь».
Про те,
що спочатку хлопців обіцяли лишити для захисту області, потім дислокували на
кордони Чернігівщини та Сумщини, а зрештою кинули на передову, боєць Михальчук
не нарікає. Каже: така вже доля в їхнього роду:
– Мій
дід Берлін брав, баба красноармійкою була, тато три місяці партизанив. От і я
вирішив не зганьбити честь. Тим паче, четверо моїх старших братів в армію не
ходили і зараз воювати – «профнепридатні».
– А як
вас рідні на війну відпустили? – цікавлюся.
– Та
ясно, як. Мамка: «Вай-вай-вай!» – вичитала, як на похоронах. А тато – вже як
мужик: раз за разом на вулицю виходив, курив, переживав. Але ні слова не сказав:
мол’ не йди.
На
запитання, чи повністю укомплектований, Василь Михальчук зізнається:
– Коли у
травні пішов добровольцем, то люди з нашого села в церкві гроші зібрали і всім,
хто «на фронт», дали по 1 тисячі 200 гривень. «Броніки», на які держава мільйони
виділяла, нам в останній момент закупила Любешівська райдержадміністрація. А
все решта – одяг, взуття, прилади нічного бачення, ліхтарик – то все волонтери.
Якби не вони, то вже давно би наша армія зогнила. Так що честь їм і хвала!
– І
кевларову каску маєте? – перепитую.
– Та нє!
Вона дорогуща: майже три тисячі коштує. То ми, як починають шмаляти, зразу в
окопи ховаємося.
Саме під
час обстрілу березичівський захисник травмував ногу, порвав зв’язки та змушений
був пройти курс лікування в Луцькому військовому госпіталі.
Минулими
вихідними хлопець провідав рідну Любешівщину, розказав землякам політику партії,
почув побажання «Тримайся!» та разом із друзями-патріотами знову поїхав на
Донеччину.
– Із
цими трьома хлопцями ми вже п’ять місяців в одному окопі. У спільному, зрозуміло,
а не в тому самому. Бо тербатальйон «Волинь» постійно перекидають. Зараз он
узагалі хочуть переформувати (через що ми в Луцьку й мітингували під стінами
«білого дому»), – додає Василь. – Так-от, із цими трьома хлопцями разом
воювали, в той самий період на Волинь приїхали: я – в госпіталь, Толя із Шацька
взяв відпустку через сімейні обставини (в нього троє дітей), Олег із Ратного
теж лікувався (бо якраз перед мобілізацією попав в аварію і крепко голова весь
час боліла), а Володя з Луцька приїхав і дітей провідати (в нього їх двоє), і
власну машину на Схід забрати.
Коли
запитала у Володимира Харченка, що за авто і для чого, 41-річний боєць
відповідає:
– Доки в
мирний час у Луцьку працював, купив собі джипа. Але місяць пробув на Донеччині
і зрозумів: там із таким транспортом легше буде бойові задачі виконувати.
З яким
настроєм дружина та двоє дітей відпускали Володимира, навіть не запитую. Бо
якщо він залишив бізнес, родину, ще навесні записався в батальйон тероборони
«Волинь» і не відмовився разом із товаришами зайняти першу лінію захисту, то
тут усе без слів ясно.
– За тих
чотири дні, скільки я в Луцьку, стараємося разом із друзями зібрати якомога
більше теплих речей. Бо хлопці там реально мерзнуть і будуть вдячні за будь-який
одяг. Непогано було б тепловізорів підкинути. Словом, багато чого. А ще було боляче
дивитися на політичну рекламу, за гроші якої можна весь батальйон «Волинь»
одягнути, взути і всім необхідним оснастити.
Зачепивши
тему виборів, бійці сміються:
– Були
би раді побачити кожного політика особисто: щоб приїхав, передвиборчу програму
розказав, – жартує Володя Харченко. – Після такої агітації шляхом природного
відбору їх би на порядок менше стало. І серед тих, хто не побоїться бойове
хрещення пройти, можна було б і достойних вибрати.
Але
довго розмовляти у хлопців немає часу. Тож після коротенької розмови колектив
«Волинської газети» вручив захисникам теплі костюми (їх подарувала фірма
«Ліга-спорт») і близько сотні примірників «Польової пошти» (спецвипуску нашого
тижневика для бійців із зони АТО). А мужні воїни пообіцяли: «Оце повернемося з
перемогою – тоді й інтерв’ю будемо роздавати».
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
На фото автора (титульне): Володимир Данилюк вручає дарунки Володимирові Харченку.
