Зоя Павловська
покинула місто, щоб стати знаною вишивальницею, коровайницею ще й перукарем.
Щось корисне зробити власними
руками Зоя вміла ще у школі. Саме тоді вона почала пекти солодощі та хрестиком
вишивати. У Луцькому училищі №10 навчилася ткати й на машинці гаптувати. Втім
знайти використання таким навикам у місті не зуміла. Тож коли вийшла заміж і
стала щасливою мамою, разом із чоловіком Володею переїхала жити у Рожищенський
р-н.
– Думали,
ненадовго: доки мала Діанка підросте та в Луцьку робота знайдеться. Але, –
сміється подружжя Павловських, – вийшло, як у прислів’ї: нема нічого
постійнішого, ніж тимчасове.
– Доки в
декреті сиділа, разом із чоловіком вели домашнє господарство. Однак грошей
постійно бракувало. І я вирішила взятися за вишивку: машинною гладдю оздоблювати
рушники, серветки під обручки. Спочатку на базар (ними в Луцьку мама
торгувала). Потім сусіди побачили – стали замовляти. Далі – із довколишніх сіл
клієнти зверталися. І тепер серед моїх замовників – жителі сіл Осьмиговичі,
Ловище, Студині, Тристень, Щурин, Береськ (це Рожищенський район), навіть є зі знаменитого
Торчина, – розповідає 36-річна Зоя та показує красу, за якою до жінки їдуть з
усієї Волині:
– Попервах
люди купували здебільшого весільну атрибутику. Але нині не менш популярними
стали національні костюми: у вишиванках до школи ходять, одружуються, навіть
просять гостей підбирати одяг в етностилі, – з досвіду знає майстриня. –
Відновилася також мода на вишиті речі хатнього вжитку: доріжки, серветки,
рушнички. Хоче, наприклад, невістка свекрусі догодити – замовляє в мене оздобленого
вручну фартушка. Такі ж презенти популярні на весіллях, коли потрібно хазяйок
обдаровувати.
Щоби
здешевити вартість товару, Зоя навчилася не тільки вишивати, а кроїти й шити. Відтак,
жінка постійно згадує добрим словом свою прабабусю, у спадок від якої дісталася
машинка ще німецького виробництва.
– Машинка-то
хороша. Але я – майстриня-самоучка, тому бувало по-всякому. Запланую сорочку на
дитину – вийде, як на дорослого і мушу обрізати й підшивати. Ще гірше, коли
виріб замалий. Бо тоді наново купувала тканину, кроїла, оздоблювала, а готову
блузку лишала для майбутніх покупців.
До речі,
візерунок для вишивки, кольорову гаму та аксесуари Зоя придумує та підбирає
самостійно: орієнтуючись на моду і прохання покупця.
– Зараз
дуже популярними стали блузки, прикрашені соняшниками. Традиційно затребуваними
лишаються польові квіти (особливо маки). Хтось замовляє: «Щоб була сорочка, як
у подружки». А хтось каже: «Хочу таку, якої ще ні в кого нема». Тоді сама малюю
ескіз на папері, прикладаю на тканину, компоную деталі й підбираю кольори.
Здавалося б, складна робота. Але мені вона таке задоволення приносить, що,
буває, цілу ніч над блузочкою просиджу, аби кінцевий результат побачити.
Опанувавши
фах модистки, Зоя Павловська на досягнутому не зупинилася. Адже національні
костюми чи рушники замовляють не постійно. Блузки, наприклад, найчастіше
купують перед Першим вересня та Останнім дзвоником. Рушники – теж в окремі
сезони. Тому у вільний від вишивки час жінка взялася за випічку: пасочки,
короваї, торти.
– Почалося
з того, що наш кум одружувався і треба було коровая на весілля. «Навіщо, –
думаю, – замовляти, якщо і домашнє молоко та масло є, і яйця свіженькі, і
головне – бажання. Переписала в мами рецепт. Попробувала – вийшло. Люди на
весіллі оцінили, запитали, де купувала. А як почули, що сама пекла, стали в
мене замовляти.
Першу
свою випічку Зоя прикрашала квітками, придбаними на базарі. Потім стала робити
оздобу із желатину. Тепер же навчилася виготовляти мастику і з неї формувати
їстівні рушники, маки, жениха й наречену. Словом, звичайну випічку майстриня перетворює
на справжнє кулінарне диво.
– Рецепти
у мене десятиліттями перевірені. Форма для короваїв – старі каструлі. Печу у
звичайній газовій духовці. І хоча руку вже набила, але без курйозів також не
обходилося, – сміється. – Бувало, коровай росте-росте, а потім раз – і просів.
Траплялося, мастика розтікалася чи якась деталь не виходила. Але поплачеш,
понервуєшся і берешся наново місити.
Оскільки
Зоїна випічка – лише з натурпродуктів, то клієнтів завжди вистачає. Іноді замовляють
по три-чотири короваї на тиждень, а часом і 11 мусиш устигнути приготувати.
Утім
жінка знаходить час реалізовувати ще й перукарські здібності!
– Які
там здібності, – сором’язливо зауважує. – Просто маю не лише сина, а й двох
донечок. Коли моя старшенька почала ходити в школу (зараз вона вже в
педколеджі), я почала робити зачіски. І впродовж десяти років так наловчилася
заплітати, крутити, вкладати, що тепер на цьому навіть гроші заробляє. Хоча,
звісно, не цілий рік, а суто на весілля, випускні, шкільні вечори.
Коли
замовниця приносить модний журнал із фотографією зачіски, Зоя відразу
попереджає: результат може відрізнятися. Бо роль відіграють і тип волосся, і якість
лаку, навіть настрій клієнтки.
– В
моєму перукарському арсеналі є фени з різними насадками, плойки, декілька видів
гребінців. На доньках тренуюся заплітати по-сучасному. А ще дуже хочу поїхати
на курси, що їх проводять професіонали. Бо укладати волосся вже трохи вмію, а
от стригти боязко, особливо жінок. Тому поки що, – жартує Зоя, – тренуюся на
своєму чоловікові.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.