«Катівня
сепаратистів іще більше нас загартувала», – сказав військовий із Луганська,
який приїхав на Волинь за добровольцями.
До
недавнього часу Тимур Юлдашев вважав себе поза політикою. Його – тренера із
пауер-ліфтингу, – цікавили спорт, змагання, успіхи вихованців. Звісно, багато що
не подобалося. І влада, і правоохоронна система, яка не охороняла закон, а заробляла на беззаконні.
– Я до
останнього не вірив, що це зміїне кубло (яке росло десятиліттями, в якому усі
один одному свати, куми, брати) можливо знищити. Не вірив доти, доки не
побачив, як у столиці менти луплять молодь, котра посміла повстати проти
системи. Тоді я зрозумів: не можу мовчати. І – взявся до боротьби, – розповів
Тимур Юлдашев про революцію власної свідомості.
Навіть
там, у Луганську, людей із гідністю не бракувало. «Коли було треба, я за пару
годин збирав три-чотири сотні соратників. Ми не боялися влаштовувати акції на
підтримку Євромайдану. По всій Луганській області мали штаби самооборони. А
коли на Сході почалася війна, зі зброєю в руках піднялися на захист своєї землі»,
– продовжив чоловік.
Звісно,
запроданців, боягузів або ярих прибічників Путіна вистачало. Були тітушонки,
які свою позицію міняли залежно від того, хто їм платить. Регулярно влаштовував
розбірки відвертий криміналітет. Однак Тимур Юлдашев не зміг зайняти позицію
«моя хата скраю». Сім’ю відправив до родичів у Росію, а в Луганську згуртував однодумців.
– Ми не
були комусь підпорядковані. Боролися там, де ставали потрібні. Отримавши
звістку, що місто Щастя просить підмоги, передислокувалися туди. А там –
сюрприз: коло сотні озброєних сепаратистів. Неподалік – тітушонки. Міліція
стояла збоку й лише спостерігала. Чекати від неї допомоги навіть не
сподівалися. Знали: всі вони куплені. Тож коли прозвучав ультиматум: або я
здаюся, або весь загін тут же знищать, не став ризикувати хлопцями й
добровільно пішов у полон, – спокійно переповідає активіст.
35 діб
він провів у приміщенні СБУ, яке весь той час перебувало в руках сепаратистів.
Скільки ще полонених перебувало в будівлі, Тимур достеменно не знає. Чув
тільки: нових бранців приводили щодня.
–
Тортури відбувалися постійно. Деталі не передаватиму. Скажу лише: в полоні
погано і нікому не раджу туди потрапляти, – пробує жартувати оповідач.
Хоча
насправді було не до жартів. Крики і стогони не припинялися ні на мить. Когось
після катувань відпускали. Когось обмінювали на полонених сепаратистів чи
використовували для брехливих відеороликів.
– Були й
такі, для яких полон закінчувався смертю, – не приховує активіст. – Їх тіла
сепаратисти вивозили з приміщення і кидали просто на вулицях.
Для чого
вдавалися до тортур? Не відомо. Принаймні, коли вівся допит Тимура, жодна
відповідь не записувалася й нікуди не здавалися. А самі сепаратисти відверто
насолоджувалися муками бранців.
Однак
обезглавити загін Юлдашева агресорам не вдалося.
– Я не
буду називати імена людей, які допомогли (бо це пряма загроза їхньому життю). Але
мені вдалося вибратися спочатку з того приміщення. де перебував більше місяця.
Потім із міста. Сухопутним транспортом і далі паромом дістався безпечної території.
Оскільки на той час моя сім’я повернулася з Росії (закінчився термін дозволу
для їхнього в РФ перебування), то друзі доправили моїх рідних до столиці. А я
вирішив повернутися на Схід. Але не сам: із армією патріотів, – продовжує
оповідач.
Після
переговорів у Києві Тимур отримав добро сформувати спецбатальйон при
Міністерстві внутрішніх справ. Мета його діяльності – боротьба добровольців із
сепаратизмом на теренах України.
– Ми вже
маємо декілька подібних структур: «Азов», «Донбас». Серед них – славнозвісний
«Айдар», де поруч із луганчанами стоять хлопці з Волині. На прикладі цього
загону ми показали: найбільше, що потрібно воїну, – патріотизм і віра в
перемогу. Тому в яку би ситуацію не потрапляли наші бійці – правило в них
незмінне: ні кроку назад! Це при тому, що хлопці пішли добровольцями, не
клопочуть за статус та пільги і багато серед них таких, які ніколи раніше не
тримали зброю! – із гордістю за товаришів каже Юлдашев. – Так, жоден не хоче
помирати. Але їхні матері і дружини не перекривають трасу. І ніхто з бійців не
плачеться: «Заберіть мене звідси». А тому й воюють із мінімальними втратами. І
переможцями виходять навіть із оточення.
Щоб підтримати
смільчаків-патріотів, активісти як Волині, так і Луганська забезпечують
айдарівців усім, чим можуть.
Заступник
координатора Волинської самооборони Сергій Чуріков і боєць «Айдару», лучанин
Олександр Кралюк доповнили розповідь Тимура Юлдашева. Вони зауважили: добровольці
не чекають допомоги від влади. Завдяки волонтерам, які цілодобово на телефоні,
бійці отримують спорядження, продукти, засоби захисту й гігієни.
– Поки
що в нас бронежилет на двох хлопців: один воює, інший відпочиває, далі
міняються. Але допомога безперервна. От надходить дзвінок із Волині: є дві
рації. Добре, передавайте. Хтось пропонує пару берців – хлопці й такому раді, –
переповідає Олександр Кралюк. Він теж, до речі, поїхав на Схід, аби лише
доставити амуніцію. Та коли побачив реальну ситуацію, зрозумів: треба братися
за зброю.
– У нас,
добровольців, дуже багато запитань до командування. До відсутності чіткої
координації воєнних наказів, – зізнався айдарівець. – Я не маю права судити,
але складається враження, що ідейних бійців на Сході просто «зливають». Дуже
хочеться, щоб я помилявся.
Аналізучи
причини поразок, Тимур Юлдашев зацитував своїх однодумців: Майдан навчив нас за
ідею умирати, та не навчив убивати.
– Воїном
ніхто не народжується, – пояснив луганчанин. – Навіть уміючи тримати зброю,
українці (на відміну від росіян) не жили у стані війни. Тому спочатку
почувалися безпорадно. Але ми швидко вчимося.
Наразі
Тимур їздить західними областями України і набирає добровольців у спецбатальйон
при МВС.
– У
першу чергу закликаємо офіцерів запасу, афганців, десантників. Тим, хто не
служив, теж відмовляти не станемо, – зауважив активіст. – На полігоні для
новачків буде проведено навчання. На жаль, часу для того відводиться лише
десять днів. Але зволікати ніколи.
– Ми
здали Крим – Росія окупувала Донецьк і Луганськ. Поступимося Сходом – агресор
дістанеться Волині, – вважають активісти. – Загарбники розуміють лише мову сили,
яку 20 років із нас висмоктував. Але Путін не врахував основне – українського
патріотизму. Того самого, який підняв нас та показав: Схід і Захід – разом!
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.