Ейфорія
від різдвяно-новорічних свят дає своє… Як не крути, недарма народ назвав перший місяць року
«п’яним січнем». У читачів «Волинської газети» – свої асоціації. Ось, для
прикладу, яку бувальщину надіслав на адресу редакції Віктор Чайковський із
Каменя-Каширського…
Переляк
по-нашому!
Чи
то під Різдво було, а може, і пізніше… Не пам’ятаю вже, хоч убий! Так ось:
попри сільський цвинтар, що уздовж паркану густо заріс усілякими корчами та
різним непотребом, стежкою йшов-добирався у свою світлицю мій сусід Петро.
Справа була якраз після «получки». Тому він, як зазвичай, був… Того… Трішки
напідпитку. Ну, словом, п’яний-п’янючий – «у зюзю», як-то кажуть. А чому б і
ні?
Уже
добре стемніло. Петро йшов, опираючись на велосипед, і тихенько розмовляв сам
із собою та зі всім світом одночасно. А ми з Василем Калеником, теж після
«того» – дуже-дуже п’янючі – вже розходилися по домівках.
– Зачекай.
Заховаємося, – Каленик потяг мене в корчі. – І мовчи!
Так,
булькочучи невідь про що, з нами поєднався Петро. Василь, бугай здоровий, цап
за багажник ровера – і тримає. Петро – ні з місця. Шарпнув велосипед
раз-другий. Не йде, холера. Потихеньку-помаленьку перевірив, яка гіляка-коряга
його тримає.
Каленик
руку прийняв.
– І
ні біса не зачепилося, – пробурчав невдоволено Петро й від’їхав на метр назад.
Тільки
порівнявся з нами, Василь знову багажник – цап! І ні з місця.
Третього
разу вже добре роздратований Петро зі словами «А шоб його…ять, понакидають бетону
з арматурою» лишає велосипеда, стає навкарачки і починає щось шукати. І чомусь
під переднім колесом. Потім до нього потихеньку-помаленьку починає до-хо-ди-ти…:
«Велосипед же стоїть, ні на що не спираючись?! Який жах! Прокляття…»
Якийсь
час він зніяковіло дивиться на руля… Перехрестився. Знову витріщився на руля,
мов на ікону. Дивиться, дивиться…
– Грішний
я, грішний. Прости і заступись. Каюся. І жінці брехав, да на чуже очі вирячав…Прости
Каюся. І помилуй…
Каленик
грудним басом:
– Іди
з миром. Прощаю.
Велосипед
– брязь! І впав. Петро як схопиться, та за нього! І навтікача, і навтікача – як
дремене! Та все:
– Слава
тобі, Господи. Слава тобі, Господи…
Про
цю історію у нас знає дехто. А Петро став непитущим: зав’язав із цим. А ось про
це вже знають всі. І повага появилася до чоловіка. Аякже…
Підготувала
Олена ЛІВІЦЬКА.
P.S.
Маєте і ви подібну цікаву історію? Гайда беріть ручку, конверт – і надсилайте
«Волинській газеті». Будемо сміятися разом!