У нього – коротка відпустка. Широким
кроком іде вулицею рідного села. Поки добрався до центру з околиць – берці в болоті. Він би з радістю перезувся у
кросівки чи навіть прості хазяйські чоботи. І, напевне, сто літ радше не вдягав
би того камуфляжу, що так йому пасує. Але в нього – війна… А в селі – весна.
Люди садять городи. І зовсім скоро зацвітуть вишні.
Коли
23-літній Петро Мерченко із с. Сокіл Рожищенського р-ну в березні приїхав на
кілька днів додому, земляки його інакше, як «наш кіборг», і не називали. А все
тому, що прибув до Сокола – із тих самих Пісків, де страшні новини, які
односельчани щовечора споглядали з екранів телевізорів чи шукали на сторінках
газет.
Петро
– не перший у цьому селі (та й, мабуть, не останній), хто став у ряди
захисників української держави від російського агресора. І кожен у його рідному
Соколі помітив: ідуть хлопці у військо сільськими парубками, трудягами, а повертаються, м’яко
кажучи, …філософами. От і він у мирному
житті – пересічний працівник «Кромберг енд Шуберт» – заводу, де таких, як він,
хлопців-поліщуків – чималенько. А останні півроку – боєць 93-ї бригади. У круговерті
АТО – із серпня 2014-го:
«Викликали
на комісію – і пішов. Далі два місяці «учебки» – і я вже (іронічно, – авт.) –
стрілок-санітар…, потім Черкаське, три місяці в Опитному, і місяць у Пісках, –
коротко описує свою «військову географію» сокільський вояка. І додає: – Не
терплю косяків. Якщо всі будуть косити, то хто там воюватиме?».
Таке
парубоцьке, дещо іронічне ставлення до всього довколишнього допомагає йому
сприймати АТО не як особисту трагедію, а як фрагмент у власному житті. На
фронті має надійних друзів. І навіть у відпустці – постійно телефонує туди, під
Піски…
Про
війну на Сході боєць Мерченко розповідає короткими промовистими фразами:
«У
нас всього чотири двохсотих, трохи трьохсотих… Великого начальства поруч нема.
Вони так – «наїздами». З нами максимум – прапорщик».
«Часто
дивимося себе по телевізору. Тільки там же телебачення нема нормального: «Росія
24», «Новоросія»… Аж смішно буває від того, як зухвало брешуть».
«Був
у нас дід-гранатометник. Приїжджаю якось – командир відділення вибігає: «Дєда
нема!». А дєду… осколком голову пробило. Аж мізки повилазили. Я – то не курю,
але поки сидів над ним – 5 штук викурив».
«Ще
під час навчань я почув одну фразу: «Пам’ятайте, бійці: тільки Господь і ви
маєте право відбирати життя без прокурора». Якщо нею, так би мовити,
озброїтися, війна сприймається легше».
«Там
перемир’я. Але кажуть хлопці, що не дуже то й тихо. Щось більш-менш схоже на
перемир’я було з 9 грудня до 7 січня. А далі… Ну, такого, щоби лоб у лоб із
бойовиками йшли в бій, у нас не було. Але міномети, гради – як добрий день. Знаєте,
про що хлопці просять, коли звідти дзвонять?.. Щоб я назад вернувся. А то надто
багато у нас «лижників». Поїдуть у відпустку і – зразу слабнуть… Перед Новим
роком додому подалося шестеро, тільки один повернувся. Тому сказав, що приїду,
значить – приїду!».
Їхав
Петро у відпустку – найперше, каже, мамі замовив усілякої смакоти. Якої? Оселедців під шубою.
Олів’є. Котлет. Вареників. Усе було. Зійшлася родина (а він із багатодітної
сім’ї). Збіглися друзі. А кожен старший чоловік, забавивши Петра на вулиці, мав
за честь йому мужньо потиснути руку.
Ми
розмовляли з бійцем у сільському клубі. Щоб не мерзнути, пили гарячий чай…
Намагалися жартувати. Але поки тривала розмова, я увесь час відчувала, як
тремтить стіл, за яким і він сидів – навпроти: це у «сільського кіборга»
тремтіли мужні руки.
Сьогодні
Петро Мерченко продовжує стояти на сторожі нашого з вами спокою і свободи.
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.