Як
живеться кримчанам-переселенцям на Волині.
У
молодій родині, котра прибула до нас, на Волинь, із теплої, але вже чужої Ялти,
народився малюк. Первісток. А сім’я старшого брата цього чоловіка чекає на
третю дитинку. У травні малеча побачить світ. Теж у Луцьку. Так вирішили.
Більше того – ці молоді люди планують лишитися тут надовго. І це далеко не все
з почутого, що під час спілкування з родиною кримських переселенців примушувало
серце битися частіше від гордості за Волинь, свою країну загалом, і пишатися
тим, що серед нас є такі люди…
–
В принципі, я не проти розповісти нашу історію. Тільки імен, будь ласка, не
вказуйте. Зрозумійте: там лишилися наші рідні, та й ми шукали тут захисту,
безпеки, – молодий чоловік говорив, звісно, російською.
Покинути
все
…Коли
працівниця нашої редакції, лучанка Галина Міхуля розповідала про те, як 70
років тому у водохрещенські морози їхали у відкритих товарняках, як мама
народила її в дорозі, на полустанку у Дніпропетровську, бо ж вони родиною змушені
були «добровільно» покинути нажиті місця і перебиратися туди, де їх ніхто й
ніщо не чекало, здавалося, ніби це щось далеке і в наш час абсолютно неможливе…
Дві
молоді сім’ї корінних кримчан збиралися в дорогу екстремально швидко, брали
тільки необхідне. Вагітні жінки переживали, бідкалися, що нема змоги взяти
навіть «придане» для немовлят, котрі от-от з’являться на світ. Тепер родина молодшого
брата має хлопчика, і все необхідне у того малюка вже давно є. Навіть більше,
ніж потрібно. Протягом розмови він не втомлюється нагадувати, що волиняни дуже
щирі, щедрі і люб’язні.
…Галина
Миколаївна пригадує розповіді мами. Каже, що вони з татом узяли вкрай необхідне
– тільки те, що могли тримати у руках. Але найбільше знадобилися перини: вона закутувала
у них діток. Окрім її, народженої в дорозі, в родині Міхуль було ще двоє –
донька і син…
Жінка
нашого кримського героя народжувала у Луцьку. Загалом усе минуло добре, чоловік
розповідає, що до них гарно поставився персонал, обслуговування хороше. Єдине,
що їх дуже здивувало: у нас багато вагітних!
–
У Ялті нема такого ажіотажу в пологових будинках, – розповідає новоспечений
татусь. – Ми всю вагітність відвідували консультацію і ніколи не стояли у
чергах. А тут – просто аншлаг якийсь.
Що
цікаво, дружина цього молодого чоловіка навіть не кримчанка – народилася і
виросла в м. Єнакієве Донецької обл. Вона жодної хвилини не вагалася, коли
чоловік сказав, що поїдуть жити на Західну Україну…
Чому
вирішили їхати? Бо ситуація у Криму стала неспокійна, коротко пояснює
співрозмовник. Каже, що люди там стали дуже агресивні, готові будь-коли взятися
за зброю.
–
Одного разу ми гуляли Набережною у Ялті, – пригадує. – Там є пам’ятник Леніну.
Якраз тоді біля нього відбувся мітинг на його захист. Це було справді страшно.
Тож
покинули територію півострова майже одразу, як туди ступили російські
військові. Було це 1 березня.
– Добиралися
ми однією машиною. Пам’ятаю, на кордоні Криму з Херсоном нас зупинили російські
військові. Там усюди блок-пости з російськими прапорами, озброєними людьми в
камуфляжі та кубанськими козаками, стоять бетеери. Солдати копали окопи. Машину
стали оглядати, зазирали у багажник. Але не скажу, що все надто ретельно.
Побачили, що ми з дітьми, то тільки запитали, куди їдемо. Ми сказали: в Київ. У
відповідь засміялися і пропустили. Більше нас дорогою не турбували.
Луцьк
обрали одразу
Чому
обрали Луцьк, молоді люди пояснюють одноголосно. Кажуть, що рік тому у справах
відвідували наше місто, познайомилися з дуже хорошими людьми. Сподобалося тоді все:
саме місто, настрої жителів. Тож коли постало питання, куди їхати, навіть не
думали.
–
Незважаючи на те, що маємо чимало знайомих у Києві, які, переконаний, нам би
теж допомогли, ми обрали Луцьк, – розповідає. – Не шкодую. Не стану також
загадувати наперед, але поки плануємо лишитися тут надовго.
До
речі, старший із цих братів залишив у Ялті чималий будинок, молодший уже
розпочав там зведення власного дому. Звісно, запитую, чи не шкода.
–
Ми будувалися на землі батьків моєї дружини, тож за дім не переживаю, якось та
й буде, – відповідає старший.
Запитую
про перші дні перебування, чи довелося просити допомоги, за чим зверталися до
влади.
–
Третього березня, коли ми прибули сюди, одразу звернувся по допомогу до
знайомого. Він запропонував нам свій будинок за 30 кілометрів від Луцька. Дім
гарний. Є всі умови, але там не було Інтернету, котрий мені вкрай потрібен для
роботи, тож згодом ми перебралися до Луцька – в орендовані квартири.
А
щодо допомоги від влади…
–
Нам це не потрібно. Головне, – каже старший із братів, – мати роботу. Я
займаюся розробкою сайтів, тож лише прошу своїх колишніх роботодавців не
забувати про мене і допомогти із замовниками.
Молодший
же розповідає, що спробує знайти якусь роботу через центр зайнятості. Соціальний
працівник, котрий відвідував їхню родину, вже допомагає зібрати необхідні
документи. І з виплатою на дитинку доведеться трохи зачекати, бо ж дружина досі
прописана у Єнакієвому. На все про все піде приблизно місяць.
Таке
підтвердили і в обласному управлінні соціального захисту. Чого кривити душею,
так і сказали: єдині із кримських родин, які справді нічого не просили. Їм пропонували,
а вони відмовлялися: мовляв, дякуємо, у нас усе є. А звернувся чоловік тільки з
проханням допомогти переоформити документи на сплату податків: старший брат – підприємець,
тож хоче платити їх у Луцьку…
Батьки
хлопців лишилися в Криму, але російське громадянство не прийняли. Поки, каже
молодий чоловік, до них ніяких претензій чи тиску не було – ніхто не приходив і
не примушував силою брати паспорт іншої країни.
–
Батькам не подобаються ті зміни, вони тривожаться, хвилюються, як буде далі,
переживають за Україну, навіть досі не можуть збагнути, як усе сталося, – каже
співрозмовник.
Але
так само не став приховувати, що чимало людей радіють із такого приводу,
кажуть, що нарешті повернулися додому, викрикують «Росія!».
– Це
зрозуміло, адже у Криму живе багато росіян. Вони завжди обирали російські
телеканали, слухали радіо, їхні родичі мешкають там, вони з ними постійно спілкуються,
тож… не можна засуджувати, – раптом робить несподівані висновки.
«Стыдно
не знать родной язык»
У
родині старшого з братів – дві доньки. Молодшій – три з половиною рочки, тож
довелося влаштовувати у садочок, а старшенька 1 вересня піде до школи. Чоловік
розповідає, що у Ялті дівчинка ходила в український дитсадок (такий там
один-однісінький на все величезне місто). Хоча той дошкільний заклад
далеченько, батьки возили її щодня.
–
Ми й тут планували віддати її в український клас, але коли звернулися в луцьку
школу, котру нам порадили, то виявилося, що місця є тільки у російськомовних
класах. Тож доведеться їй навчатися там.
Молодша
донечка вже відвідує луцький дитсадок. Батьки малечі задоволені. Чоловік каже,
що у нас тут усе вдвічі дешевше, як у Ялті. Крім того, для них як переселенців
із Криму роблять знижки – вони не оплачують додаткові уроки.
Іще
одне. Ми довго розмовляли. Я – українською, молоді люди – гарною російською.
Жодного разу у відповідь на своє запитання не почула звичного у таких ситуаціях
«Чего-чего? Еще раз. Повторите, пожалуйста». В кінці розмови так і кажу:
–
Іспит з української складено на відмінно. Тільки от скажіть: звідки у корінних
кримчан, та ще й із Ялти, такі знання мови?
– Да какие там знания? – зараз важливо
зберегти мову оригіналу. – Я не могу ничего толком сказать «українською», хоть
и все понимаю. «Тоді ви мене не зразумієте, якщо пачну так размовлять». Я
просто уважаю родной язык своей страны. Да и вообще: стыдно не знать.
Світлана
ДУМСЬКА.