Паридуби: поза зоною досяжності.
Змінюються президенти, парламенти, депутати, а в невеличкому с. Паридуби Старовижівського р-ну незмінним лишається єдине: до потяга – 2 км, до автобуса – 3 км…
Парадокс, але село, хоч і є одним із найбільш віддалених від районного центру, насправді – за крок від цивілізації. Поруч – дорога на Ковель, близенько – смт Луків Турійського р-ну. Разом із тим до цього населеного пункту роками (!) не їздить автобус. Навіть зупинка навпроти школи, зведена, видно, ще в часи радянські, заросла лозою. Символічно – напроти ошатна місцева школа І-ІІ ступенів. Із клумбами, лелеками на декоративному гнізді, світлими вінами… Виходять діти за поріг – і бачать перспективу рідного села, так би мовити, наочно, у вигляді зупинки, в якій нема потреби.
Не назовеш Паридуби «глухим селом»: затишне, чисте, з ошатними дворами, новою церквою, у вікна порожньому магазину совєтського періоду дивиться новий заклад торгівлі. Глухе воно не за зовнішнім виглядом, а тому, що, очевидно, роками до його тривог «глухі» можновладці. Нема, видно, «мотиву» для посиленої уваги. Бо на всі Паридуби до 300 душ, може, й не набереться, а з них виборців – то ще й менше… Для кого старатися?
«Наше село розташоване фактично в тупику: із заходу – Любомльський район, з півночі – Турійський, зі сходу – Ковельський. До Старої Вижівки, райцентру, – 30 км, а до Ковеля – 22. Нині належить до Смідинської сільської ради, а після війни тут була і окрема сільрада. Коли в Лукові працювала ПМК, діяв завод будівельних матеріалів, то й наші люди мали роботу. А тепер… Може, як їхали, то бачили пральню від Ковельського депо? Ото там наші ще працюють. А решта їздить на заробітки», – розповідає директор місцевої школи Леонід Никонюк.
«Як вам у Паридубах живеться?» – запитую одну із найстарших мешканок села.
«Ой…» – махнула рукою жінка, ледве переступаючи поріг з хати на веранду.
Каліста Василівна Міліщук має 81. Слабує. Увесь вік прожила в Паридубах.
«Тут моє все», – каже, тримаючись за одвірок. За плечима, на стіні веранди у її старій хаті всміхається «тигрюля»… Усміхнений образ вічно молодої діячки так дисонує із образом її, очевидно, сільської шанувальниці.
«Возьми-но: до поїзда два кілометри дойди. Я про себе вже й не кажу, бо куди я там ходжу. А інші? А ви питаєте, як у Паридубах живете… І не вийдеш нікуди, і не виїдеш. Хай би раз на тиждень чи два який автобус сюди приїжджав. Знали б люди, що є така можливость».
«А якщо треба в лікарню?..» – питаю у старенької. «…» Мовчить.
«А як же ви лікуєтеся?» Видно, дивні людині такі питання. Бо – як: їдуть тоді рідні машиною і завозять тебе, вже немічну, до лікарні. Або треба йти просити котрого сусіда. Або…
«Скажу, як є. Прийде медичка – одне каже: «Нічого не знаю»… А хоть би яка таблєточка на місці була! Щоб нічого і ніякого, то як – так?».
«Напишіть про автобуса, напишіть…» – просили навперейми люди в селі. Не хочеться жити у закутку, забутому всіма.
Але – не забутому Богом. Бо того дня на подвір’ї нової сільської Свято-Миколаївської церкви кипіла робота. Батюшку ми застали… в риштуванні. Отець Михаїл штукатурив на рівні зі всіма, аж дим ішов! Поспішають у Паридубах мати свій храм, бо доти з часів Другої світової ходили – до чужого.
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Каліста Міліщук.